Втрачений Ужгород: як у 1923-му в місті атентат стався

Опубліковано:

У пресі першої половини ХХ століття доволі часто зустрічалося рідковживане нині слово «атентат». Воно походить з німецької мови і означає замах на вбивство. Атентати в ті часи траплялися доволі часто і були, вочевидь, для політично активних людей можливістю висловити свою позицію. Траплялися атентати навіть у, здавалося б, спокійному Ужгороді. Про місцевих терористів, які підняли на вуха весь край, і розкажемо нині.

Почалася ця історія 14 січня 1923 року. У неділю ввечері, близько 20.00, у будівлі губерніума, який тоді працював у стінах нинішньої лінгвістичної гімназії на набережній Незалежності, пролунав потужний вибух. 69 шибок у вікнах в одну мить розкололися і вилетіли на вулицю. Лише дивом ніхто не постраждав, оскільки була неділя і в приміщенні, ніхто не працював. Газети одразу назвали цей випадок замахом на життя віце-губернатора Петра Еренфельда. Він виконував обов’язки губернатора молодої Підкарпатської Русі в період між тим, як край покинув перший губернатор Григорій Жаткович, і був призначений другий – Антон Бескид. Та чому хтось хотів позбавити життя Петра Еренфельда?

Аби зрозуміти це, давайте подумки поринемо у ті часи, коли все це відбувалося. Наш край у 1923 році перебував у складній перехідній ситуації. Далеко не всім жителям Ужгорода подобалося те, що місто стало столицею чехословацької Підкарпатської Русі, багато хто сприймав це, як окупацію, не приховуючи своїх проугорських симпатій. Саме такі відчайдухи і наважилися на виконання серії терористичних актів, метою яких була дестабілізація ситуації в Ужгороді. Першою їхньою спробою став вибух у будівлі губерніуму. Нині більшість учнів лінгвістичної гімназії ім.Т.Шевченка, мабуть, і не підозрюють про те, що сто років тому у стінах їхнього навчального закладу працювала Цивільна управа Підкарпатської Русі або губерніум. Чому тодішня влада обрала для розміщення канцелярії губернатора та Цивільної управи саме будівлю міщанської дівочої школи, сказати важко. Знаємо лише, що у 1919-му її тимчасово закрили й кілька років саме там трудилось керівництво краю.

Петро Еренфельд

Навряд чи терористи у 1923-му мали намір вбити підкладеною бомбою саме віце-губернатора Еренфельда. Очевидно, це був такий собі пробний вибух, атентат навмання. Бомба була замаскована під звичайну дровину, призначену для розпалювання печей. У дровині вирізали отвір, всередину вкладали вибухову речовину екразит (вона мала доволі м’яку воскову структуру), прикріпляли ґніт, поверх цього до екразиту майстерно приєднували зрізану частину дощечки – і виходила замаскована бомба. Саме таку терористи підкинули в одне з приміщень губерніуму, напевне не знаючи, коли вона спрацює і де саме. На щастя, дровину з екразитом слуга губерніуму заклав у піч в неділю ввечері – напевно, хотів прогріти робочі кабінети чиновників до початку робочого понеділка. Екразит у печі розірвався не одразу – це і врятувало слугу, котрий вже встиг вийти з приміщення. Вибухом пошкодило кабінет, який розташовувався поверхом нижче канцелярії губернатора. Сильно постраждала одна зі стін приміщення, однак після оглядин члени спеціальної комісії повідомили, що цілісності будівлі це не зашкодить і зарадити ситуації можна звичайним ремонтом.

Вже наступного дня після вибуху віце-губернатор Еренфельд запросив журналістів у будівлю Жупанату, куди тимчасово переїхала канцелярія. Під час зустрічі він засудив теракт, направлений, за словами віце-губернатора, на повалення автономії Підкарпатської Русі й спровокований анархічними силами. Тоді ще ніхто не знав імен людей, причетних до атентату. І, можливо, вони залишилися би невідомими, якби на тому зупинилися.

Але ні. Щойно хвиля неспокою серед жителів міста трохи вляглася, вибухи повторилися. У газетах дати скоєння другого та третього теракту чомусь різняться, тому до кінця незрозуміло, трапилося це 8-го чи 10 лютого. Факт у тому, що на початку дня потужний вибух здригнув ту частину Ужгорода, яку тоді називали Болотиною. Нині на місці завжди заболоченої колись Болотини – початок вулиць Гагаріна та Української. Де там розташовувалися казарми жандармів, ми не знаємо, але саме в них стався другий теракт. Сценарій повторився: служниця розпалювала кахельну піч, засунула в неї дровини, коли через кілька хвилин стався вибух. Бідолашна служниця відбулася пораненнями, облаштування кімнати потрощило, вікна розбилися. Чи деморалізувало це жандармів? Навряд. Скоріше за все, вони зі ще більшим завзяттям почали допомагати поліції шукати винних.

А от третій атентат був направлений на армійців. І не якихось там, а конкретно на військового командувача Підкарпатської Русі, французького генерала Кастелло ( в деяких газетах прізвище писали трохи інакше – de Castello). Відомо, що у перші кілька років після створення Чехословацької республіки армією країни керували французькі генерали. Один із них, генерал Кастелло, відповідав за функціонування армії на теренах Підкарпатської Русі. Він був фігурою важливою, до того ж іноземцем, тож смерть Кастелло неодмінно викликала би на голови керівництва краю і всієї країни багато проблем. Та і третій атентат не приніс терористам бажаного результату.

Генерал Кастелло у лютому 1923-го проживав не де-небудь, а в резиденції єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії. Саме там, на нинішній вулиці Капітульній, генералові виділили окрему простору квартиру. Того ж дня, коли стався вибух на Болотині, слуга генерала розпалював кахельну піч в його їдальні. Коли слуга вийшов із кімнати, екразит в печі нагрівся і здетонував. Вибухова хвиля пошкодила меблі та речі в їдальні, виламала двері та винесла 15 шибок у вікнах старовинної єпископської резиденції. Ніхто з мешканців резиденції не постраждав, не було вдома і генерала Кастелло.

Генерал Кастелло (сидить крайній зліва)

Саме цей випадок і став для підривників провальним, бо якщо у попередніх в будівлі губерніуму та казарм мали доступ чимало людей, серед яких важко було знайти винних, то в резиденцію підкинути дровину з вибухівкою міг лише хтось зі «своїх». Поліцейські одразу запідозрили чоловіка, котрий привозив до резиденції дрова. А той видав особу, яка мала до них доступ. Так ще того ж дня поліція заарештувала сім осіб.

Усі вони були з Радванки – тоді ще окремого від Ужгорода невеличкого села. І все б нічого, та за ґрати запроторили і дуже поважну людину – греко-католицького священика, котрий багато років служив у Радванці, – Костянтина Невицького. Загалом за своє життя Костянтин Невицький служив у Радванці протягом 45 років, потім став титулярним каноніком, тобто помічником єпископа. Він був активним учасником Товариства св. Василія Великого, Товариства ім. Духновича, друкував свої проповіді та статті, мав величезний авторитет у жителів Радванки та Ужгорода. На час арешту у 1923-му Костянтин Невицький ще не був поважним каноніком, та жителі Радванки його дуже добре знали й любили. Тож затримання священика стало для всіх справжнім шоком. Близько 80-ти людей зібралися ввечері під будівлею поліційної дирекції. Газети писали, що оскільки натовп поводився непристойно та загрозливо, поліцейські його розігнали. Але розгнівані люди на цьому не заспокоїлися й навіть вистрелили в седріальний будинок (будинок суду) на вулиці Ракоці (нинішня вулиці Волошина) з пістолета.

То в чому ж підозрювали священика? Як з’ясувало слідство, саме його син, майор А. Невицький, був винний у вчиненні терактів. Нібито майор Невицький, котрий працював в агітаційному відділі в угорському місті Мішкольці, вмовив 23-річного Павла Грипака виготовити і застосувати бомби. Павло Грипак знав Невицького ще з часів Першої світової війни, під час якої був ад’ютантом майора. Після війни він працював в Ужгороді звичайним робітником і був вкрай розчарований політичними змінами. Коли майор Невицький запросив хлопця приїхати до Мішкольца, той погодився, а додому через кілька днів повернувся вже з 9-ма кілограмами екразиту і переконанням скоїти атентат.

До справи Павло Грипак залучив спільника – свого 26-річного радванського товариша Андрія Кьодобоца, котрого якраз звільнили зі служби на залізниці. Разом вони зустрілися зі студентом-медиком Барнабашем Калмаром, котрий, як писали газети, навчив хлопців хімічній справі, тобто показав, як виготовити з екразиту бомбу. Далі Грипак та Кьодобоц змовилися зі ще одним жителем Радванки – комуністом Ласло (Ладіславом) Орі. Усі вони поїхали у Мішкольц, аби отримати остаточні інструкції від Невицького. Як заявляло слідство, привезли з Мішкольца чоловіки не лише інструкції, а і велику винагороду – 2000 Кч, які розділили між собою.

Під час допитів учасники змови розповідали, що виготовили з 9 кілограмів екразиту шість бомб. Дві з них під час обшуків знайшли у стодолі за будинком Грипака, одну – в будинку Орі. Ще одна мала зберігатися в будинку Кьодобоца, та він встиг до арешту викинути її в річку. Чоловіки розповідали, що активували всього дві бомби, всіляко відхрещуючись від підриву в будівлі губерніуму. Однак слідство їм не вірило, бо почерк злочину був ідентичним у всіх трьох випадках. Основну провину взяв на себе 23-річний Павло Грипак. Саме він підкинув бомби до казарм жандармів та єпископської резиденції, а найближчим часом планував підірвати ще й залізничну колію та будівлю ужгородського вокзалу.

Ужгородський вокзал

Між тим тиждень у в’язниці довелося посидіти іншим підозрюваним у причетності до цієї справи, адже серед семи заарештованих був і рідний брат Андрія Кьодобоца Франтішек (Ференц), шурин Павла Грипака Степан Рошко, батько студента-медика Маріан Калмар (самого студента Барнабаша Калмара не заарештували, бо він якраз перебував на навчанні в Будапешті). До речі, останнього хоч і визнали непричетним, та через дії сина він позбувся посади працівника фінансового уряду. Через тиждень випустили з тюрми й священика Костянтина Невицького. Слідство не змогло довести причетності священика до вчинків сина, самого ж майора Невицького не було змоги заарештувати, оскільки він перебував в Угорщині.

Що сталося з третім учасником змови Ладіславом Орі – незрозуміло, він не згадується в жодних подальших публікаціях. Можливо, його також визнали невинним. У вересні 1923 року у Кошице відбувся суд, рішенням якого Павла Грипака засудили на 12 років позбавлення волі, а Андрія Кьодобоца ув’язнили на 6 років. Газети тоді написали, що справжні винуватці атентатів так і не були покарані, тож є ймовірність повторення ситуації. Однак, на щастя, більше нічого подібного в Ужгороді не траплялося.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Про Захід