«Після Освенцима я важив 32 кілограми»

 Ужгородцеві Ігнату Найбауеру у березні 2015-го виповниться 91 рік, але він досі дуже яскраво пам'ятає кожен день, прожитий в концтаборі Аушвіц. Власне, життям це було назвати важко, радше виживанням або існуванням. Всього за рік у концтаборі 21-річний хлопець перетворився на ходячий скелет, бо важив всього 32 кілограми. Під кінець війни він вже благав про смерть, однак зумів вижити, повернутися додому і щасливо прожити життя. А через 70 років після визволення концтабору повернувся до польського Освенцима знову – аби взяти участь в урочистостях та обмінятися спогадами з такими ж як він колишніми в'язнями.

Народився Ігнат Адольфович у Великих Капушанах, у Словаччині, 1924 року. Згодом сім'я переїхала в рідне село мами – Малу Добронь. Родина в Ігната Адольфовича була дуже велика: дідусь, мама з батьком і 6 дітей, з яких Ігнат був найстаршим. Жила родина бідно, бо батько мав недугу, через яку не міг ходити. Через це заробляти доводилося найстаршому синові. Вже з 11 років він скуповував у селах яйця, овочі, фрукти, домашню птицю, а потім віз це все до Ужгорода, де продавав багатим панам, що соромилися ходити на ринок. Скоро Ігнат вже мав кількох постійних клієнтів, котрі щодня замовляли йому певний перелік продуктів. Серед цих родин було і багато заможних єврейських. Вже потім, у ґетто, всі вони опинилися у рівних умовах. Гроші їх не врятували, тож Ігнат жив у злиднях поруч із тими багатіями, на яких раніше працював.

“До 1944 року закарпатські євреї жили спокійно. Навесні ж 44-го до нашого села зайшли військові, обійшли всі будинки і наказали єврейським родинам зібрати речі й їхати до Ужгорода. На той час у місті вже було кілька ґетто: на вулиці Мукачівській та початку Радванки тримали міських євреїв, а всіх, хто прибував з району, селили на території цегельного заводу братів Мошковичів (сучасний район супермакету “Сільпо” на вул. Минайській). Нам сказали, що це тимчасово, невдовзі ми поїдемо на роботи і скоро повернемося додому. Тоді ми ще вірили обіцянкам.

Нині прийнято вважати, що в ґетто на цегельному заводі звезли 14 тисяч євреїв, але я впевнений: нас було більше 16 тисяч. Умови там були поганими, багато хто помирав, але загалом, якщо порівняти з Освенцимом та іншими концтаборами, жилося там насправді не дуже важко. Місцеві жителі нам допомагали вижити, передавали продукти через паркан, а ті євреї, котрих щодня відправляли на роботи, мали змогу принести їжу з міста. Мені тоді було 20 років, тож я також мусив працювати.

Спочатку нас привели до багатих єврейських будинків на вулиці Мукачівській і наказали зібрати всі коштовні речі, одяг, посуд, навіть невеликі меблі та перенести це все до приміщень центральної синагоги (тепер філармонії) та хасидської на набережній (колишній телеграф). Потім ми розвантажували машини з німецькою зброєю, а далі працювали в охороні ґетто. Нам видали пов'язки і навіть палиці, бо люди вже багато часу провели в голоді, а тому все частіше траплялися бійки, крадіжки та сварки.

Пам'ятаю, якось мені запропонували втекти з цегельного. У гетто зібралася група з 10 людей, які тримали зв'язок із “руськими” партизанами і збиралися до них тікати. Я не пристав до них, бо не хотів покидати сім'ю, а тікати зі стареньким дідусем, батьком, котрий не може ходити, мамою і 5-ма дітьми – річ безглузда. Що сталося з тими хлопцями та дівчатами, котрі таки втекли, не знаю”, – розповідає Ігнат Адольфович.

За той час, що його родина провела в ужгородському ґетто, звідти щодня поступово вивозили людей. Його родина була в числі тих, хто покидав цегельний завод останнім ешелоном. Куди їх повезуть, ніхто не відав. Перед від'їздом у всіх забрали домашні речі та пішки погнали до залізничного вокзалу. Батько Ігната йти самостійно не міг, тож хлопець ніс його на плечах. На станції солдати розсортувати людей по вагонах. Маму, 4-х старших дітей та Ігната направили в один вагон, а дідуся, хворого батька та найменшу 10-річну сестричку – в інший, з червоним хрестом. Ігнат дуже просився в один вагон з батьком, але солдати його не пустили. Це врятувало йому життя, бо вагон із дітьми, старими та хворими повезли прямісінько до газової камери. Одразу після приїзду в Аушвіц людей з нього зняли, роздягнули, дали в руки шматок мила, сказали, що вони йдуть митися, а натомість завели до камери й пустили смертоносний газ…

Але в дорозі Ігнат Адольфович ще не підозрював про те, що бачив дідуся, батька та малу сестру востаннє. Його з матір'ю, трьома братами та сестрою везли через Словаччину до Польщі. Коли двері вагону відчинилися, вони побачили величезну юрбу людей, яку кудись гнали. Всі штовхалися, кричали, солдати когось із юрби виривали. “Раптом почали тягнути від нас 15-річного брата Менделя. Я вхопився за нього, але німець так дав мені по голові, що я втратив свідомість. Більше ми Менделя не бачили, досі не знаємо, що з ним сталося.

У таборі нас спершу розділили на чоловіків та жінок, роздягли, поголили з ніг до голови, а в поголених місцях намастили чимось страшенно пекучим. Коли люди виходили після цих процедур, лисі й одягнені в смугасту форму, навіть рідні їх не впізнавали. Пізніше нам усім зробили татуювання з номерами: мені дістався А 8466, у братів були відповідно А 8467 та А 8468. Пам'ятаю, коли ми вперше побачили смердючу і гидку їжу, яку нам давали, то відмовилися їсти. Вражала й сувора дисципліна, бо за найменшу провину нещадно били, а іноді й вбивали іншим в науку. Пам'ятаю, в робочому таборі нами командував справжній злочинець – його засудили за те, що убив власних батьків. На наших очах він відрубав хлопцеві голову, бо бідолаха засміявся в рядах”.

Як і всіх чоловіків, Ігната Адольфовича у концтаборі одразу відправили на роботи. Він вантажив вагони, працював на заводі в тій частині Аушвіцу, яка називалася Моновіц, копав землю для прокладання кабелю тощо. Жив у багатьох різних бараках, які хотів побачити під час урочистостей з нагоди 70-річчя визволення в'язнів табору. Однак програма перебування в Польщі була такою насиченою, що пройти всю величезну територію нинішнього музею старенький Ігнат Адольфович не зміг.

“Я не застав у таборі того дня, коли його визволяли, тому розказати про це нічого не можу. 18 січня, коли фронт наближався до Кракова, робочий табір стали вивозити до Німеччини. Ми пішки пройшли 80 км до Глайвіца. Там наш молодший брат вирішив пошукати їжу й пропав, а нас із другим братом посадили у вагони і повезли далі. Ми вже не вірили, що зустрінемо братика знову, адже й самі були близько до смерті, бо їхали у відкритих вагонах при страшенній холоднечі, без їжі та води. Коли хотіли пити, то просто відкривали рота й ловили сніжинки, якщо хтось у вагоні помирав, його труп просто викидали з вагона. На одній зі станцій нам наказали вийти, і там під час перегону я загубив ще одного брата. Пізніше нас повезли до концтабору Дора в Німеччині, де тримали німців-комуністів. Там я зустрів молодшого брата, котрий ще на початку цієї подорожі відійшов шукати їжу, тільки тепер він не міг говорити й виявився страшенно побитий. Мене разом із ним відправили до лікарні, але було пізно: брат через день помер на моїх руках. Власне, я і сам був у такому стані, що мене визнали непридатним для роботи і перевели до барака, в якому тримали хворих та слабких. Годували там порівняно з Аушвіцем чудово, давали на день аж 2 картоплини в мундирі й 100 г чаю, але люди були вже такими знесиленими, що все одно мерли, як мухи. Аби отримати більші їжі, ми знімали з мертвих форму і знову ставали в чергу, показуючи на куртці вже інший номер.

2 березня, на мій день народження, я вийшов працювати. Нас перевезли до іншого маленького табору, біля якого ми мусили будувати залізну дорогу. Працювали там місяць, поки до нас не почали залітати американські літаки, – тоді робітників знову посадили у вагони й повезли далі. Зупинилися на якійсь станції, десь 1200 євреїв висадили і погнали пішки в ліс. А там есесівці замкнули нас у коло й почали розстрілювати. Мені прострелили ногу, коли ж опритомнів, то побачив, що, крім мене, залишився в живих лише один старший чоловік, поляк, – він ходив поміж трупів і шукав тих, хто вижив.

Ми з тим поляком ховалися в лісі ще 5 днів, а потім вийшли до спустошеного села, де побачили на вулиці американських солдатів, котрі розповіли нам, що ми знаходимося за 150 км від Берліна. Після того, як американці привезли нас до своєї комендатури, я надовго потрапив до лікарні, бо важив лише 32 кг! Годували нас чудово, навіть шоколад регулярно давали. Тоді ж американці запропонували усім звільненим з концтаборів летіти на проживання до США, обіцяли компенсацію в розмірі 10 тис. доларів та чудові перспективи.

Я досі шкодую, що не погодився. Тепер, під час відвідин Аушвицу, спілкувався з тими, хто тоді поїхав. Всі вони – заможні, задоволені життям люди, про яких дбає держава. Але тоді виїхати не вдалося, а пізніше я дізнався, що з усієї родини я таки не залишився один і що мене вдома вже чекає мама і сестра. Це було вже, коли я вирішив, що оселюся в Будапешті, тож довелося все кинути і їхати додому. Виявилося, що нашого будинку в селі вже немає, його радянські солдати використовували як стайню. Пізніше в Ужгороді нам дали квартиру, з тих пір я живу тут. Працював кравцем, багато років очолював єврейську громаду міста. До мене навіть американці приїздили, збирали інформацію про життя в Освенцимі для фільму “Список Шиндлера””, – каже колишній в'язень концтабору.

Навіть поважний вік не примусив Ігната Адольфовича відмовитися від поїздки до Польщі. Він каже: любить подорожувати, хоча далека дорога далася йому нелегко. “З України таких, як я, було досить мало. Ми згадували ту “чудову” їжу, якою нас годували, розповідали, хто де працював. Урочистості проходили перед в'їздом в Аушвіц-Біркенау, під великим шатром. Погода була сніжна й холодна, серед присутніх – президенти і офіційні делегації. Один з колишніх в'язнів прийшов у смугастій формі, але я не вірю, що це його справжня форма, бо нам тоді було гидко дивитися на той одяг, не те, щоб його зберігати. З мене смугасту форму зняли американські солдати. Вони її одразу спалили, щоб інфекцію не розносити”.

З теперішньої поїздки Ігната Адольфовича до Аушвіцу йому чи не найбільше запам'яталося те, як до колишніх в'язнів підійшов президент Порошенко. “Це був приємний жест. Він поспілкувався з нами, розпитував, залюбки фотографувався. Загалом поїздка мені дуже сподобалася. Незважаючи на те, що повертатися до Аушвіцу було морально важко, я вважаю, що мусив поїхати. Шкода лише, що не походив достатньо по території, де колись стільки пережив”.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”