Погода Ужгород, Закарпаття 8 °C
прозахід
новини західної україни
Вівторок, 13 листопада 2018 року
  Останні новини:
   

Втрачений Ужгород: історія головного ветеринарного лікаря Ужгорода Ондраша Гарайди (Фото)

вересня 13
13:01 2018

У першій половині ХХ століття в Ужгороді, до якої би держави він не належав, у міській управі була посада головного міського ветеринарного лікаря. То була людина, котра відповідала за те, аби домашні тварини в місті були здорові, а м'ясо, яке постачалося на ринки Ужгорода – безпечним. Оскільки в ті часи свиней, корів, курей тощо ужгородці утримували чи не в кожному приватному обійсті, роботи у ветеринарного лікаря було завжди багато, а його посада вважалася дуже поважною і відповідальною. Нині ми розкажемо вам про останнього довоєнного головного ветеринара Ужгорода др. Ондраша Гарайду.

Ондраш Гарайда народився в Ужгороді у 1905 році. Його батько, теж Ондраш, був чоловічим кравцем, шив і реверенди – священицький одяг, а до міста приїхав із маленького словацького села Чічер (тепер – Чичаровце), аби вивчити кравецьку справу. У 1897-му старший Ондраш Гарайда став уже самостійним майстром і відкрив свою невеличку майстерню на вулиці Бозош (нині – Толстого). Так і працював з перервою на участь у Першій світовій війні й 4-річний російський полон, аж до глибокої старості. Багатієм не вважався, але мав хороший дохід, який дозволяв йому з дружиною Етелою Гауптманн виростити і вивчити шістьох дітей. Усі троє його доньок стали вчительками, а найповажнішою з них була найстарша Марія – багаторічна вчителька дівочої горожанської школи, в будівлі якої на набережній Незалежності нині працює Лінгвістична гімназія.

Ондраш Гарайда-старший та його діти. Крайній справа у верхньому ряді – син Ондраш

Серед синів же найбільшого кар'єрного успіху досяг Ондраш, хоча життя його було водночас і дуже трагічним. У дитинстві йому з мамою, братами і сестрами довелося цілих 6 років провести без батька. Ніхто не знав, чи повернеться він з війни і як вони житимуть далі. Коли старший Ондраш Гарайда зумів нарешті вирватися з російського полону, стояв уже 1920-ий рік, а Ужгород був частиною Чехословаччини. У той час навчання у гімназії ще проходило також і угорською мовою, тож Ондраша-молодшого віддали туди здобувати освіту. Коли ж по завершенні навчання в Ужгородській гімназії постало питання, куди йти вчитися далі, молодий Ондраш твердо вирішив, що хоче навчатися не у Празі, а у Будапешті. Вибір його був по-юнацьки запальним і непростим – втекти до Угорщини таємно, без паспорта. Мабуть, тоді він до кінця і не усвідомлював, що коли зробить це, ще довгий час не зможе повернутися додому і хтозна-коли побачиться з рідними. Але тоді це хлопця не зупинило і він таки перетнув незаконно кордон між Чехословаччиною та Угорщиною.

Ондраш поїхав до Будапешта, де проживали його родичі. Відновив документи (мабуть, у ті часи це було зробити простіше, ніж зараз), після чого вступив до Інституту ветеринарної медицини. Завершивши навчання, Ондраш Гарайда отримав звання доктора ветеринарної медицини, однак практикувати права не мав, спершу мав обов'язково, як і решта випускників, кілька років відпрацювати у Будапешті на великому підприємстві, яке займалося виготовленням щеплень для тварин.

Лише у кінці 20-х років молодий ветеринар отримав право працювати за фахом і був направлений до угорського містечка Нодькалло неподалік Ніредьгази. Там він отримав у користування службову квартиру, у якій оселився. У ті роки він багато працював, а вільний час грав на своїй улюбленій скрипці та відвідував з друзями ресторани. У цей спокійний час лише одне не давало йому спокою – що не може повернутися до Ужгорода, де проживала дівчина, на якій він мріяв одружитися.

Її звали Моргіт, вона була старшою донькою найвідомішого флориста Ужгорода Дюли Гойто. Про цю сім'ю ми обов'язково розкажемо вам окремо, бо квіти від Гойто досі дуже добре пам'ятають ужгородці старшого віку. Моргіт була старшою донькою Дюли Гойто – дуже красивою, скромною, вихованою у строгому релігійному дусі дівчиною. З Ондрашем Гарайдою вона познайомилася, ще коли мала 17 років – і одразу без тями в нього закохалася. Хлопець теж її полюбив, але це не вплинуло на його бажання поїхати навчатися у Будапешт, тож пара надовго розлучилася. Майже десять років Ондраш та Моргіт не бачилися, але регулярно листувалися, надсилаючи одне одному зворушливі і ніжні листи, неодмінно звертаючись на "ви". Весь цей час дівчина мала тихе життя: вела домашнє господарство, поки батьки були зайняті вирощуванням та продажем квітів, ходила до церкви та займалася у театральному церковному гуртку.

Нині нащадки не знають, чому так довго ця пара не намагалася перейти на новий рівень стосунків. Можливо, проти цього виступали батьки Моргіт, розуміючи, що якщо донька вийде заміж, їй доведеться переїхати до Угорщини. Мабуть, вони думали, що почуття Моргіт з часом зникнуть і вона, красуня, чиєї руки добивалися чимало місцевих хлопців, все-таки зупинить вибір на іншому обранцеві. Та Моргіт була непохитною – вона хотіла стати дружиною лише Ондраша Гарайди. Тоді батьки почали відпускати її в гості до своїх родичів у Кішварду, туди же приїздив і Ондраш, з яким вона могла бачитися. У 1936 році пара заручилася, а ще через рік там же, в будинку кішвардських родичів, Ондраш та Моргіт відзначали своє весілля. Цікаво, що одразу після весілля Моргіт повернулася до Ужгорода і почала на основі документа про одруження виходжувати собі дозвіл на виїзд на постійне місце проживання до Угорщини. Лише через півроку, отримавши дозвіл, Моргіт змогла зібрати всі свої речі і виїхати до чоловіка у Нодькалло.

Багато років потому вона обережно розповідала дітям, що реальність подружнього життя трохи відрізнялася від її потаємних дівочих мрій. Ондраш був уже зовсім іншим чоловіком – не таким, яким вона його пам'ятала до від'їзду з Ужгорода. Власне, за 10 років будь-яка людина змінюється, і не міг дорослий 29-річний чоловік бути таким, як у 18-ть, коли їхав з рідного міста на навчання у Будапешт. У Нодькалоо в Ондраша було багато роботи, тож напевно Моргіт себе почувала у чужому незнайомому місті, де нікого не знала, одинокою. Тож можна лише уявити собі, з якою радістю у 1939 році вона сприйняла новину про те, що її чоловіка переводять на посаду головного ветеринарного лікаря до Ужгорода.

Ондрашу Гарайді та його дружині виділили простору службову квартиру у Малому Ґалаґові. Оскільки чехословацькі чиновники після передачі Ужгорода Угорщині покинули місто, цей район пустував і ставав домівкою для вже нових чиновників. Квартира Гарайди знаходилася на 4-му поверсі будинку, який нині стоїть навпроти міської дитячої лікарні на вулиці Бращайків.

Там у сім'ї почалося нове життя, бо у 1940-му у них народилася перша дитина – син Ондраш. На жаль, побачити народження свого первістка батько не зміг, бо саме в той час його мобілізували на службу в угорській армії. Починалася війна і Ондраша, як ветеринара, відправили до військового табору неподалік Кракова. Там якраз лютувала епідемія, від якої масово гинули коні. І кілька місяців військової служби Ондраш Гарайда займався тим, що намагався зупинити цю епідемію.

Після повернення Ондраша до Ужгорода і до своєї посади, в його сім'ї у грудні 1941-го народилася друга дитина – донечка Котолін. Доглядати за дітьми батьки запросили молоду русинську дівчину з Доманинець – Аннушку. Ще досі Ондраш Гарайда-молодший, котрий і розповів нам історію своєї сім'ї, згадує, як Аннушка співала їм: "Гоп-скок, руки-буки, прилетіли три сороки, сіли вони на ґанок, та і кличуть у танок".

Аннушка зі своїми вихованцями під час прогулянки на набережній

А ще з того періоду Ондраш згадує, як сварила його мама, коли він, сидячи на кухні, викинув з вікна 4-го поверху на вулицю великий кухонний ніж. Сакури під вікнами будинку ще не були такими великими, тож той ніж легко міг нанести якомусь нещасливому перехожому травму. На щастя, на тротуарі під будинком тоді нікого не було, тож і малий Ондраш,  і його мама відбулися переляком. Невиразно пригадує нині Ондраш Гарайда-молодший і похід на роботу до свого батька. Кабінет головного міського ветеринара знаходився у будівлі Жупанату. Якось, дорогою у дитсадок в Будинку Гізелли (нині – будівля музичного училища), батько і син Гарайди зайшли на кілька хвилин до Жупанату. Яким був кабінет міського ветеринара – його син нині не пригадує чітко, лише пам'ятає, що там було багато людей і стільців. Власний робочий кабінет мав Ондраш Гарайда і вдома. Мабуть, там він і писав у вільний час свою книжку, створену на замовлення Підкарпатського товариства наук і на прохання голови цього товариства, свого троюрідного брата Яноша Гарайди. Ім'ям Яноша (Івана) Гарайди, як автора "Граматики руського язика", нині названа одна з вулиць Ужгорода. Тоді же він попросив свого родича Ондраша написати посібник і простою мовою розповісти селянам, як треба правильно доглядати за худобою, лікувати її тощо. Книжечка ця справді вийшла друком і, можливо, стала для багатьох селян корисною.

А щодо квартири, то проживали там Гарайди недовго, бо оскільки Моргіт було важко носити візок і двох дітей на 4-ий поверх, сім'я згодом переїхала у квартиру на другому поверсі того ж будинку. Власне, і там вони жили лише короткий час. Восени 1944-го, коли фронт Другої світової війни дістався Карпат, Ондраш Гарайда за порадою колег і друзів вирішив покинути Ужгород. Він був переконаний, що за службу в угорській армії радянській військові його неодмінно заарештують, а, може, і розстріляють. Але була одна проблема: на той час Моргіт була вагітна третьою дитиною, причому термін вагітності мала такий, що будь-якого дня могла народити. Брати її з собою в дорогу тоді було небезпечно, тож на сімейній нараді вирішили, що Ондраш тікатиме до Будапешта один.

Маленька Юдіта народилася у листопаді 1944-го, коли Ужгород уже був радянським. Ніхто з родини не знав, де Ондраш і чи живий ще взагалі. Моргіт залишилася у квартирі в Малому Ґалаґові сама з трьома малими дітьми. Аж ось одного дня у березні 1945-го їй сказали прийти ввечері, як стемніє, до будинку Ондрашового брата Ласло на вулицю Мукачівську.

Нині Ондраш Гарайда-молодший, котрому тоді було всього 5 років, згадує той вечір так: щойно стемніло, мама одягнула всіх трьох дітей і винесла на вулицю. Кількамісячну Юдіту поклала у візок, туди же поруч посадила Катю, малий Ондрашко тримався за ручку візка – і всі разом пішли через тимчасовий дерев'яний міст, який побудували замість підірваних, через річку на вулиці Мукачівську. У будинку Лоци-бачі було темно, їх завели у кімнату, в якій горіла лише одна свічка, але було багато родичів. Наперед вийшов батько, підхопив малого Ондрашка на руки, високо підкинув, почав цілувати. Ондрашко тоді не розумів, чому всі навколо плачуть, якщо, навпаки, радіти треба, бо тато ж приїхав.

Виявилося, що Ондраш Гарайда пережив у Будапешті бої та бомбардування, а потім вирішив таємно повернутися додому. До своєї квартири прийти побоявся, тож сховався спершу у брата. Який план мав Ондраш і як хотів почати життя в новому, вже радянському Ужгороді, невідомо. У подальші його плани втрутилася хвороба. Хоча під час першої зустрічі з рідними Ондраш і виглядав здоровим, він уже знав, що захворів. Сталося так, що дорогою додому він "підчепив" черевний тиф, такий розповсюджений у повоєнній Європі. Через два тижні Ондраш, котрий так хотів повернутися до дітей, вже помирав у міській лікарні. Його поховали на кладовищі на вулиці Капушанській, а через кілька днів на вулиці маму Моргіт зупинила невідома жінка, котра простягла їй фотографію Ондраша у військовій формі. Вона сказала: "Візьміть, ми все знаємо і його вже більше не шукаємо". Тож, можливо, побоювання Ондраша були небезпідставними, і хтозна як склалося би його подальше життя, якби його не забрала хвороба.

Одразу після смерті чоловіка Моргіт виїхала з квартири у Малому Ґалаґові. Знайома родина Манковичів виділила їй з трьома дітьми одну кімнату в своєму будинку на вулиці Підградській. Це було зовсім поруч з будинком і великою присадибною ділянкою батьків Моргіт – сім'ї Гойто (нині на місці господарства Гойто – територія так званого "перечинського" автовокзалу № 2). Моргіт, котра і слова не знала російською, не могла влаштуватися на роботу, тож продовжила робити те, чим займалася в будинку батьків до одруження: готувала, прибирала, утримувала господарство, допомагала на городі і в саду.

Моргіт (крайня зліва) – зі своїми батьками, сестрами та дітьми стоїть на сходах будинку Гойто

Фактично і вона, і її діти приходили у свою кімнатку лише ночувати – весь інший час проводили у будинку Гойто. Заміж Моргіт вдруге так і не вийшла, хоч і могла. Вона всю себе присвятила родині. Її син Ондраш закінчив медичний факультет, дві доньки – музичне училище.

У кімнаті на Підградській Моргіт проживала до 1963 року, коли ж діти роз'їхалися, переїхала до батьківської хати. Померла вона у 1993 році, поховали же її на Кальварії, куди після закриття цвинтаря на Капушанській перенесли і прах її чоловіка.          

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"

Подібні новини



Популярні новини

Втрачений Ужгород: римо-католицька школа для хлопчиків та її директор Йожеф Гаґер (Фото)

    Втрачений

  На вулиці Духновича є одна будівля з дуже гарно відреставрованими старими дверима, які майже ніколи не відчиняються. Нині у ній талановиті діти навчаються ...