Втрачений Ужгород: незбудована горожанка на «Квасній воді» (Фото)

Ужгород сьогодні міг бути зовсім іншим – у цьому, буває, вкотре переконуєшся, коли до рук в Державному архіві Закарпатської області потрапляють плани будівель, які з різних причин так і не були зведені в місті. Нині розкажемо вам саме таку історію – про те, як в центрі Ужгорода могла постати триповерхова будівля дівочої горожанської школи.

У 20-30-х роках минулого сторіччя місцеві газети дуже часто згадували і обговорювали проблему нестачі місць в ужгородських школах. Так, за статистикою, у 1935 році в Ужгороді працювали 9 шкіл, в яких навчалися 4514 дітей. У більшості класів кількість учнів сягала 40-ка, а оскільки приміщень катастрофічно не вистачало, одне навчальне приміщення потрібно було ділити між двома класами. Тобто, абсолютно всі школи Ужгорода змушені були працювати у дві зміни.

Чому проблема ця постала саме у 1920-х роках пояснювати, мабуть, не треба, адже саме в цей період в Ужгороді, як столиці чехословацької Підкарпатської Русі, стала стрімко зростати кількість населення. Але історія, про яку ми сьогодні говоримо, почалася у травні 1929 року, коли в державній руській горожанській школі, яка працювала у приміщенні нинішньої ЗОШ № 4, провели "конференцію родичов з учителями". Результатом цих зборів було звернення до магістрату з вимогою якнайшвидше приступити до зведення окремої школи для дівчат з угорськими паралельними класами.

Міська управа звернення розглянула, продумала, після чого скликала депутатів на засідання, запропонувавши їм проголосувати за проект передачі земельної ділянки площею 2114 кв.м. на Вербнику (Фюзеші) Земському уряду, як представнику держави в краї, для зведення дівочої горожанської школи. Передбачалося, що школа постане на тій ділянці, де нині стоїть старе приміщення колишньої єврейської гімназії, а тепер – ЗОШ № 10 на Православній набережній.

Місто було згодне оплатити 25% вартості будівництва, якщо Земський уряд профінансує ще 25%, а держава – 50%. Однак члени міської ради проголосували за передачу ділянки у 1930-му році, а далі справа якось не пішла. У 1933-му Земський уряд просив магістрат міста Ужгорода надіслати проект будівлі, зазначаючи при цьому, що грошей на зведення школи наразі немає. Міська управа теж не мала можливості профінансувати зведення школи, адже на той час місто взяло на себе чимало кредитних зобов'язань щодо будівництва інших об'єктів. Земський уряд же наголошував, що місто повинно якомога швидше вирішити проблему з нестачею шкільних приміщень, взявши на себе, наскільки це буде можливо, усі витрати. Мовляв, за всі роки республіки Ужгород не спромігся на будівництво жодної школи (це твердження, мабуть означає, що нинішню ЗОШ № 3, збудовану у 1932 році повністю профінансували з державного бюджету).

До 1935 року справа навіть на крок так і не просунулася вперед. Це видно з листа чергової батьківської конференції руської горожанської школи, в якому значиться таке: "25 січня 1935 року ми відправили магістрату меморандум, в якому описувалося тяжке становище школи через нестачу навчальних приміщень. Шкільний будинок (нагадаємо, йдеться про будівлю нинішньої ЗОШ № 4) має 10 учбових кімнат, а кількість учнів доходить до 1000, які навчаються в 20-ти класах. Зрозуміло, що 20 класів неможливо розмістити в 10-ти учбових кімнатах. У минулому році магістрат надав для дирекції школи 5 учбових кімнат у промисловій школі, але це було лише тимчасово, бо вже на цей шкільний рік нам надали у промисловій школі тільки 4 учбових кімнати. Дирекція школи змушена шкільну науку ділити на до полудня та пополудню. До полудня відвідують школу діти, котрі приїжджають до Ужгорода поїздом та автобусами. Пополудню – діти з Ужгорода, Радванки і Доманинець. Ця пополудня наука закінчується в 7 годин вечора. Взимку в 7 годин – час пізній, а дітям ще треба йти 3-4 кілометри додому. Не треба й казати, як небезпечно дітям ходити вулицями зимовими темними вечорами. Крім того, що вулиця взагалі є злим вихователем для дітей, вона є і небезпечна. Дирекція школи вже реєструвала кілька небезпечних випадків чіпляння на вулицях п'яних чоловіків до учениць.

У першому нашому меморандумі ми просили магістрат збудувати для школи нове приміщення. Магістрат пішов на назустріч, відправивши меморандум Міністерству шкіл та освіти в Празі, зі свого боку обіцяючи земельну ділянку та фінансову участь. Однак міністерство відповіло, що держава на зведення нової школи наразі грошей не має, тому пропонує магістрату позичити необхідну суму. Ми не знаємо, як відреагував магістрат на таку відповідь, тому просимо обговорити в міській думі пропозицію міністерства".

Мабуть, ще одна позичка на той час була для Ужгорода непосильною, адже школу на Вербнику будувати так і не почали, а у 1936-му місто і взагалі продало ділянку єврейському культурному товариству "Jawneh". Представники товариства – др. Соломон Коломан та Войтех Серені – в угоді зобов'язувалися дотриматися цільового призначення ділянки та звести на ній будівлю єврейської гімназії. Слід сказати, що тут історичне джерело трохи розходиться в даті із загальноприйнятим твердженням, що єврейську гімназію в Ужгороді відкрили у 1934 році. Можливо, що відкрили її у 1934-му в іншому приміщенні, до будівлі же на набережній перенесли пізніше.

Як би там не було, а від першого запланованого місця розташування руської дівочої горожанки місто відмовилося, хоча не відмовилося від самої ідеї її зведення. І саме в той час до магістрату звернулася з листом вдова Гелена Сабова (народжена Ромпова) з вулиці Мігая Мункачі, 30. Від свого імені та від імені інших власників будинку: др. Гейзи Сабо, судді в Будапешті, Гелени Вереш та Марії Мор, вона пропонувала містові викупити їхній будинок для того, аби переобладнати його у школу. "Наш дім був збудований у 1915 році на площі 1100 кв.м. Він є одноповерховий, з цегли, критий так, аби можна було при бажанні побудувати і другий поверх. Будівлю оглянули два дипломованих інженери і встановили його ціну – 451 400 Кч. Та оскільки мені, вдові по Юрію Сабову, важко за ним наглядати, а інші власники є угорськими чиновниками і проживають на території Угорщини, ми згодні продати дім місту за 300 000 Кч".

Сума ця була такою привабливою, що управа Ужгорода схопилася за ідею переобладнання під потреби школи будинку Сабових на нинішній вулиці Мукачівській. Державній руській горожанській школі відправили листа, у якому просили детально розписати скільки потрібно приміщень для окремої дівочої школи та яких вони мають бути розмірів. Цікаво, що керівництво школи відписало про необхідність облаштування 15-16 учбових приміщень, кожне з яких мало би бути розраховане на 50-60 учениць, а тому повинно бути великим – 11 метрів завдовжки, 6.60 – завширшки та 4 – заввишки. Крім того, там мають бути учительська кімната, бібліотека, кілька кабінетів, гімнастична зала, квартири для директора та слуги тощо.

Будинок вдови Сабової, сучасний вигляд

Ідея вмістити усе це в житловий будинок на вулиці Мункачі, вочевидь, подобалася у магістраті не всім, адже одночасно із замірами і плануванням в будівлі вдови Сабової, міська управа приглядалася до земельної ділянки на місці старих купалень "Квасна вода". Термальні купальні, такі популярні у ХІХ сторіччі, у 30-х роках ХХ-го були геть занедбаними. Купатися там гидували, тож "Квасну воду" міг чекати або кардинальний ремонт, або знесення. Нині, проходячи територією колишньої "Квасної води" (зараз це ділянка, на якій стоїть будівля Держказначейства, колишня аптека "Жива вода" та автобусна зупинка), нізащо не здогадаєшся, що колись тут працював популярний бальнеологічний курорт, стояв готель, зеленів сад, у якому після лікувальних процедур прогулювалися гості купалень, а під ногами досі є джерело корисних термальних вод. Саме цю ділянку місто хотіло використати для зведення дівочої горожанської школи, от тільки ціна такого будівництва "кусалася", бо за попередніми розрахунками могла потягнути на 3 000 000 Кч. Зрозуміло, чому при таких розрахунках пропозицію вдови Сабової про будинок за 300 000 управа ніяк не наважувалася відкинути.

Комісія з представників міста побувала на вулиці Мункачі і оглянула дім Сабової в усіх деталях. Висновок комісії був такий: будинок можна пристосувати до потреб школи, однак є певні недоліки. Так, облаштувати в будівлі можна було би всього 7 учбових кімнат, дві з яких виходили би вікнами на вулицю (можливо,  це вважалося недоліком, бо вулиця тоді була дуже жвавою і торговою, тож шум міг заважати дівчатам навчатися). Крім того, кімнати не були такими великими, як потрібно, а двір був замалий для того, щоб облаштувати там "ігрище", тобто майданчик для занять спортом та проведення спортивних ігор. У якості виходу міській управі пропонували придбати сусідню ділянку адвоката др. Рауха, однак ці додаткові витрати були не на руку магістрату, якому, до того ж, запропонували велику державну субвенцію на зведення нової школи на "Квасній воді". Тепер місто мало внести у будівництво частку в розмірі 500 000 Кч, тобто, не набагато більше, ніж коштував старий будинок на вулиці Мункачі, а в результаті місто отримувало нову простору будівлю, яка повністю відповідала би усім потребам школярів та вчителів.

Так, комісія, що виходила перевірити ділянку, у звіті зазначила, що місце ідеально підходить для зведення школи. Воно велике – 3500 кв.м, поруч вже працює реальна гімназія, будівля отримуватиме багато сонячного світла, вулиця Підградська не є шумна, тому ніщо не відволікатиме учнів від навчання.

Перший реальний крок на шляху до втілення будівництва Земський уряд зробив у червні 1937-го, переказавши містові 300 000 Кч. Умова була єдина: до навчання у школі мають бути допущені діти не лише з Ужгорода, а й з усієї Підкарпатської Русі. Міністерство шкіл та народної освіти теж готувалося надати субвенцію – 1 мільйон корун на 1938, 1939 та 1940 роки. У травні 1938 року члени міської ради проголосували за те, аби проект школи розробляв ужгородський архітектор Войтех (Бейла) Фодор. Хоча то був поважний і відомий архітектор, за проектами котрого в Ужгороді звели чимало будинків, не всі були задоволені таким вибором. Частина депутатів обурилися тим, що задля економії справу довірили місцевому архітектору. Вони пропонували, аби місто оголосило конкурс, пообіцявши за три проекти, які визнають найкращими, винагороду у 10 000, 5000 та 3000 корун. Так магістрат міг би знову залучити до розбудови міста проекти кращих чехословацьких архітекторів, однак депутатам запропонували підтримати саме проект Фодора, за який він просив винагороду у 7000 корун. Про корупцію прямо не йшлося, але у листі один із незадоволених депутатів, вже згадуваний у цій статті др.Соломон Коломан, писав, що такий вибір старости міста є підозрілим і незрозумілим. Натомість староста Ернест Дудаш йому на це відповідав, що Міністерство шкіл та народної освіти вимагає розпочати будівництво школи вже того року (тобто, 1938), а конкурс зайняв би багато часу. Та й рішення вже було депутатами проголосоване, тож Бейла Фодор, який до того представив міській управі лише попередній план будівлі, зобов'язувався до червня 1938-го розробити детальний проект.     

Однак планам, які місто виношувало майже 10 років, так і не судилося втілитися в життя. Як відомо, восени 1938-го року рішенням Віденського арбітражу Ужгород був визнаний частиною Королівства Угорщина. На жаль, невідомо, чи до цього часу на ділянці "Квасної води" встигли бодай щось зробити. Можливо, саме тоді старі купальні знесли. В усякому разі плани будівництва були скасовані, можливо, з утечею з міста чехословацьких чиновників та їхніх сімей відпала і власне потреба в новій школі, тож Ужгород так і не отримав будівлі, яка би точно змінила вигляд нинішніх вулиць Фединця, Підградської та Яроцької.

Сквер до нинішньої перебудови "Живої води"

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"