Втрачений Ужгород: історія життя директора радванської школи Миколи Крайняка

Навпроти відомого, але такого занедбаного нині будинку XVII століття, в якому проживав знаний поет Іштван Дєндєші, на Радванці є ще одна цікава будівля – колишня початкова сільська народна школа. Нині “Втрачений Ужгород” розкаже про неї та її директора Миколу Крайняка, котрий керував школою протягом 20-ти років.

Микола Крайняк був людиною, для якої радванська школа стала рідним домом. Причому як у прямому, так і в переносному значенні, оскільки пан директор майже 20 років проживав у квартирі просто в будівлі школи, завів на подвір'ї пасіку, на якій не лише працював сам, а й навчав своїх учнів. А дружина директора, Анна Крайняк, викладала дівчатам ручну працю і часто пригощала учнів чимось смачненьким.

Микола Крайняк до Радванки, у ті часи ще окремого приміського села, потрапив випадково, за направленням. Він народився 14 лютого 1884 року у словацькому селі Цигелка неподалік Пряшева. Цигелка була відома тим, що на її території у міжвоєнні часи працював відомий курорт, заснований на родовищі цілющої мінеральної води. Саме там проживала родина Крайняків, але про неї відомо, на жаль, дуже мало. Очевидно, це була хоч і сільська, та вочевидь  інтелігентна сім'я, можливо, й священицька, бо один із синів Крайняків, Габор, став греко-католицьким священиком, а Микола вивчився у Пряшеві на учителя.

Першим місцем роботи молодого вчителя стало село Тиха (нині – Тихий) на Великоберезнянщині. А у 1904 році його перевели у сусіднє село Люту (угорською тоді Люту називали Havasköz), де Микола знайшов своє кохання. Серце вчителя підкорила проста сільська дівчина Анна Руттнер. Мама її була угоркою, а батько походив із німецької родини. Ще того ж 1904 року молодята стали подружжям і разом проживали у Люті аж до початку Першої світової війни.

Коли Миколу забирали на війну простим солдатом, він уже був дорослим 30-річним чоловіком, поважним одруженим учителем, котрий виховував із дружиною трьох синів – Пала (Павла), Іштвана (Степана) та Дьордя-Метода (Юрія-Мефтодія). Третій син народився якраз у 1914-му. Скоріше за все, через спеціальність і багатодітність Миколу Крайняка на війні довго не тримали. Скоро він повернувся до Люти і продовжив учителювання, а вже у 1917-му у сім'ї народилася наймолодша дитина – донечка Ірина.

Отримавши великий досвід роботи у початковій школі, Микола Крайняк у 1925 році приїхав у Радванку, де якраз у той період розбудовувалася народна школа. Його одразу призначили директором цієї школи, поселивши, як це було заведено у ті часи, в тому же приміщенні. Нині у цій простій одноповерховій будівлі працює ужгородська ЗОШ № 13, але у 20-х роках то була початкова школа, в якій навчалися всі місцеві дітлахи.

Микола Крайняк був міцним спортивним чоловіком, дуже відповідальним, спокійним і добрим до дітей. Він прагнув зробити Радванку культурним селом із всебічно розвиненими мешканцями, а тому організував у приміщенні зведеної поруч зі школою бібліотеки русинсько-угорський читацький клуб, в якому постійно проводили лекції, обговорення літературних творів, концерти і вистави. Там, зокрема, показували і спектаклі, підготовлені учнями радванської початкової школи, в якій Микола Крайняк організував драматичний гурток. Пан директор був переконаний у тому, що діти змалечку мають, окрім науки, привчатися до праці. На своїй улюбленій пасіці він показував дітям, як правильно доглядати за бджолами, разом вони доглядали за садом, невеличким городом. Окрім того, хлопці у школі мали уроки праці, навчалися художній обробці деревини, а дівчат дружина пана директора Анна Крайняк навчала шити, вишивати та іншій ручній праці.

З однієї з місцевих газет нам також стало відомо, що у 30-х роках Микола Крайняк був керівником ужгородського учительського хору. Зокрема саме цей хор під керівництвом директора радванської школи відкривав своїм співом ремісничу школу на Вербнику. Що це був за хор, коли він був створений і хто у ньому ще співав – нам поки знайти не вдалося. Але відомо, що це був не єдиний колектив, де співав Микола Крайняк, бо він був також учасником церковного хору греко-католицького кафедрального собору. Пан директор любив співати, мав глибокий бас, знав безліч народних пісень, також уміло грав на скрипці.

Сім'я Крайняків: сидять зліва направо Руттнер Анна, брат Миколи, священик Габор Крайняк, Микола Крайняк та його донька Ірина. Стоять зліва направо сини Миколи Крайняка Іштван, Пал та Дьрдь

Ще одним багаторічним захопленням Миколи Крайняка було мисливство. Він регулярно їздив із товаришами до мисливського будиночку під Ярком, звідки чоловіки з рушницями розбрідалися по сусідніх горах, а ввечері запікали разом упольовану дичину. Так було до одного випадку. Якось пан директор вийшов із рушницею напоготові на галявину і просто перед собою побачив молоду лань. Тварина застигла і дивилася на мисливця великими сумними очима. Тієї миті Микола Крайняк побачив у очах наляканої лані сльози, і був такий вражений, що просто повільно опустив рушницю. Тварина втекла, а Микола Крайняк після цього жодного разу не вбивав на полюванні тварин. Хоча з друзями до мисливського будиночку їздити продовжував, і навіть познайомився там зі своїм майбутнім зятем, молодим учителем, котрий згодом одружився на його доньці Ірині.

Сватання до Ірини. Фото зроблене на задньому дворі школи

У 1938 році, коли Радванка стала частиною Угорщини, зміни торкнулися і школи, і життя Миколи Крайняка. Саме тоді він із дружиною та дітьми переїхав у будинок, який і досі на Радванці старші люди знають, як будинок Крайняка. Будинку цього пан директор не будував і не купував. Сталося усе так: дуже хороший товариш пана директора, чех на ім'я Алоїс Плаєр (dr. Alois Pleier) у 1938-му покинув Ужгород, як і решта чеських чиновників. Ким працював Алоїс Плаєр, нащадки Миколи Крайняка не знають. Дідусь їм лише розповідав, що Алоїс, виїжджаючи, попросив його поселитися в цьому будинку і наглядати за ним, поки політична ситуація не стабілізується, і він зможе повернутися до Ужгорода. Договір був дружнім, паперами не підкріплювався, але угорська влада питань до місця проживання Миколи Крайняка не мала.

Щодо школи, то з “руської” та чеської вона перейшла на угорську мову викладання. Кількість учнів щороку зростала, відповідно більше ставало і вчителів. Так, окрім директора Крайняка тоді у школі працювали вчителі Іштван Микита, Ласло Гьончі, Лендранич Іштванне,  Русінко Шаролта та Добош Емілне.  

Загалом той період був дуже важким для Миколи Крайняка. Його діти вже стали дорослими, часто радували його успіхами але, бувало, і дуже засмучували життєвим вибором. Старший син Крайняків, Пал, здобув економічну освіту, служив у війську. Другий син Іштван був гарним і дуже активним молодим хлопцем. Він робив військову кар'єру, багато їздив Європою, зокрема якось хвалився, що познайомився і закрутив у Альпах роман з відомою кіноакторкою Сонею Хені, зіркою надзвичайно популярного у 40-х роках музичного фільму “Серенада сонячної долини”. Мабуть, Іштван був найбільшою життєвою трагедію Миколи Крайняка. Він завжди дорікав собі за те, що як педагог не зміг виховати свого сина милосердним. Річ у тім, що Іштван Крайняк був відомим у 40-х, як капітан ужгородського загону “чорних сорочок” (“чорнорубашечників”). Офіційно його посада звучала так: “земскій начальникъ Русской Нац. Гвардіи Чернорубашечниковъ”, принаймні саме так він підписався під статтею у календарі Товариства ім.Духновича за 1941 рік, де пояснював, якими бачить цілі “чорних сорочок”.

До цього загону входили радикально налаштовані молоді хлопці, які мали військову підготовку. Вони відверто пропагували антисемітизм, брали участь у боях проти січовиків на тодішньому кордоні Угорщини і Чехословаччини, були вірні ідеї розширення меж королівської Угорщини. Корінні ужгородці чули від своїх батьків багато різних неприємних історій про “чорні сорочки”та їхнє ставлення до міських євреїв, але нині ми про це розповідати не будемо. Скажемо лише, що репутації поважного вчителя Миколи Крайняка неабияк шкодила активність сина Іштвана у цьому радикальному русі. Він не розумів синових ідей і вчинків, навіть у певний період розірвав із ним спілкування. Забігаючи наперед, скажемо, що коли до Ужгорода зайшла радянська армія, Іштван Крайняк був одразу же заарештований, засуджений і розстріляний. Усе це сталося дуже швидко: одного дня Миколі Крайняку передали синове прохання принести йому до в'язниці зубну щітку і піжаму, а через кілька днів, коли  Микола прийшов з речами до тюрми, охоронець на вході сказав: “Забирайте, вже не потрібно”.

Третій син Дьордь в Ужгороді був дуже відомий, як талановитий футболіст, член футбольної команди вчителів СК “Русь”. Те, що він був просто учителем, не звільнило його після війни від підозри радянської влади. Військовий трибунал засудив Мефодія-Георгія Крайняка у січні 1945 року. Повернувся він із таборів у 1955-му, а замість футболу отримав лише можливість працювати на фанерно-меблевому комбінаті.

Власне після завершення Другої світової війни завершилася і вчительська кар'єра самого Миколи Крайняка. У 1945-му на базі народної початкової школи відкрили семирічку, а потім залізниця побудувала для школи новий корпус (нині це будівля ЗОШ № 7).

Колишній директор школи на той час уже працював бухгалтером каменоломні, потім став діловодом “Реммеблів”. Якось він із онуком пішов на концерт Закарпатського народного хору, який на початку 50-х мав за репетиційну базу колишнє “Угорське казино” навпроти готелю-ресторану “Верховина”. Там Петро Милославський підійшов до Миколи Крайняка і запропонував приєднатися до хору. Так колишній директор школи знову став співати. Робота йому дуже подобалася, він часто їздив на гастролі, з яких неодмінно привозив онукам подарунки.

Микола Крайняк на гастролях хору із солісткою Аллою Баран, 1955 рік

У будинку Крайняків на Радванці на той час проживали вже дві сім'ї. Одразу після війни туди підселили працівника залізниці з дружиною і двома дітьми. Літньому подружжю Крайняків залишили лише одну кімнату з кухнею, таким чином пан директор не зміг стримати слова, даного своєму приятелю Алоїзу, і зберегти для нього будинок.

У 1958-му з невідомих для нащадків причин Микола Крайняк вирішив вийти на пенсію. Нині це дивує його онуків, бо на той час Микола Крайняк був ще досить міцним чоловіком, котрий ніколи не вживав алкоголю, не палив, щовечора обливався холодною водою і з'їдав зубчик часнику, продовжував обробляти город і утримувати пасіку. Він помер раптово у 1963 році, перебуваючи в гостях у своєї доньки. І хоч сталося це давно, поважного вчителя досі пам'ятають на Радванці, яку він так мріяв бачити культурною і освіченою.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”