Втрачений Ужгород: історія вчителя Еміла Семрада, сім’ю котрого роз’єднала політика (Фото)

Ця історія – про молодого чеського вчителя, котрий приїхав працювати на Підкарпатську Русь і закохався в угорку, однак змушений був її покинути, коли край став територією Угорщини. Таких історій, напевно, у ті часи було багато, але наша цікава тим, що розповів її живий результат цього кохання – 84-річний ужгородець Еміл Семрад.

Хоча давайте почнемо здалеку. Є на території Угорщини неподалік Сегеду невеличке село Нодьмагоч (Nagymágocs). На його околиці стоїть красивий палац, навколо якого розбитий не менш красивий парк. Тепер у ньому працює соціальний заклад для літніх людей на 400 місць, а от у XIX та на початку ХХ столітті то був дім графської родини Каролі.

Саме туди одного дня приїхала на заробітки з рідного села Нірвошварі молода угорка Марія Шіводо. Була вона дівчиною роботящою, до того ж виявила непогані здібності до кухарської справи, тому її взяли кухаркою до графського маєтку. Завідував же роботою всього великого графського господарства молодий агроінженер Янош Попп. Янош закінчив Дебреценську аграрну академію, був людиною дуже освіченою, але власної землі не мав, тож мусив працювати на графа. Господарство у маєтку Каролі було дуже великим: млини, майстерні, землі, пасовиська, власна залізниця. Саме у меблевій майстерні графа виготовили надзвичайно красиві різьблені меблі, які стали подарунком для молодої пари – управителя Яноша і кухарки Марії, коли вони побралися у 1909 році.

Управитель Янош Поп

Молоде подружжя оселилося у квартирі управителя, і вже наступного, 1910 року, у них народилися дочка Ержебет. Однак разом сім'я прожила всього три роки, бо у 1913-му Янош від великого навантаження і нервової ситуації на роботі раптом помер від інфаркту. Марії, котра на той час вже не працювала на графській кухні, наказали негайно звільнити квартиру для іншого управителя, тож вона змушена була зібрати речі, меблі з графської майстерні і поїхати. Для нового місця проживання Марія обрала Ужгород, де жив її родич. Він працював у міській управі, допоміг їй знайти квартиру і обжитися на новому місці.

Проживала Марія з маленькою Ержебет дуже скромно, аж поки через кілька років не вийшла заміж за Агоштона Бліщака. То була досить поважна людина, якого добре знали як у рідній йому Радванці, так і у всьому Ужгороді. Відомим Агоштона зробила його участь у Першій світовій війні. За військову мужність його неодноразово нагороджували, хоча воював Агоштон і недовго, бо у 1916 році під час бою з кубанськими козаками на Галичині отримав одразу два поранення: спочатку козак пікою проштрикнув йому наскрізь праве передпліччя, а потім куля потрапила йому в інше плече.  Кілька років пробув Агоштон у російському полоні, коли же повернувся додому, почав працювати звичайним будівельником. На той час, коли Агоштон одружився на Марії Попп, то був уже шанований майстер-підрядник, котрий разом зі своїми робітниками займався облаштуванням печей і котлів. Наприклад, саме його запросили встановлювати котли під час зведення Ужгородській електростанції.

Агоштон Бліщак

Агоштон прийняв Маріїну доньку Ержебет, як рідну, багато їй у житті допомагав. Оселилося подружжя у кінці Радванки, де Агоштон знімав великий дім (нині це будинок № 75 по вулиці Дєндєші). Ержебет закінчила у Радванці школу, після чого її навіть віддали на навчання до престижної Ужгородської гімназії. Дівчина провчилася там шість років, аж поки у гімназії не закрили угорське відділення. А оскільки чеську мову вона знала не дуже добре, навчальний заклад довелося покинути. І все ж, незважаючи на незавершену освіту, Ержебет була на ті часи освіченою молодою дівчиною. Саме у таку закохався чеський учитель Еміл Семрад, котрого відправили на Підкарпатську Русь працювати у школі.

Еміл за своє молоде життя пережив багато бід. Його батьки померли, ще коли він був малою дитиною, а перенесений тиф назавжди зробив його зір дуже слабким. Виховував Еміла дідусь, котрий проживав у Відні і мав там власну майстерню з пошиття чоловічого одягу і магазин, у якому цей одяг продавав. Саме дідусь забезпечував хлопця і дав йому можливість отримати гарну освіту. Особливо пишався він успіхами Еміла у музиці, адже онук справді дуже гарно грав на скрипці.

Невідомо, чи був дідусь живий у 1932 році, коли Еміл Семрад приїхав на Підкарпатську Русь. Молодого вчителя одразу направили на роботу у радванську початкову школу. Проживав він недалеко від неї у орендованій кімнаті, а харчуватися приходив до Марії Бліщак. Ми вже згадували, що Марія дуже гарно готувала, тож у Радванці вона почала приймати на харчування кількох людей, в основному холостяків-чиновників, котрі не мали своєї сім'ї. Саме так і познайомилися чех Еміл та угорка Ержебет. Їхнє кохання спалахнуло так сильно, що ще того же 1932 року вони побралися. Мама Ержебет, Марія Бліщак, не була у захваті від такого вибору доньки – як-ніяк то був абсолютно незнайомий приїжджий хлопець, до того ж учитель, котрого могли відправити на роботу будь-куди. Та хіба закохані чують настанов старших? Звісно, це не зупинило пару, яка після весілля оселилася у домі Агоштона Бліщака на нинішній вулиці Дєндєші.

Еміл Семрад був дуже цікавою і різносторонньою особистістю. Він дуже любив книжки, постійно замовляв і купував нові видання, дуже скоро зібравши у квартирі велику бібліотеку з цінних фоліантів у шкіряних обкладинках. У місцевій радванській бібліотеці молодий учитель постійно організовував культурні чеські вечори: читання, концерти, лекції. Однією з найбільших пристрастей вчителя були гори. Він обходив усі карпатські вершини, міг зі своїм колегою на велосипеді поїхати у подорож з Ужгорода до підніжжя Говерли, піднятися на гору, після чого додому повернутися так само велосипедом. У горах він багато фотографував – це було ще одним його хобі. З учительської зарплатні Еміл міг собі дозволити придбати дорогий фотоапарат та обладнати вдома невеличку лабораторію, у якій годинами сидів над фотографіями.

Щодня він грав рідним на скрипці – від класики до народних мелодій, почутих під час подорожей місцевими селами. На роботі його дуже поважали і цінували, тож вже через два роки після приїзду на Підкарпатську Русь Еміл зі звичайного вчителя став директором  чеської початкової школи на вулиці Золотій.

Ержебет була за таким чоловіком, як за кам'яною стіною. Вони справді дуже кохали один одного, багато часу проводили разом, хоча спершу їм навіть спілкуватися було важкувато, адже Еміл не знав угорської, а Ержебет – чеської. Мало-помалу обоє доволі непогано вивчили мову своєї другої половинки, особливі успіхи у вивченні угорської демонстрував Еміл, котрий за 5 років говорив нею досить непогано.  

Будинок Агоштона Бліщака на нинішній вулиці Дєндєші,75

У 1933 році у Семрадів народився хлопчик, котрого теж назвали Емілом. Батько змалечку водив його з собою на прогулянки у ліс, брав у гірські походи. У багатьох тогочасних дітей часто не було жодної власної фотографії, Еміл-старший же свого синочка фотографував постійно, дуже пишався тим, що той росте таким розумником.

На жаль, разом сім'я прожила всього якихось 5 років. Восени 1938-го усім чехословацьким державним службовцям дали кілька днів для того, аби покинути Ужгород та його околиці. Нині важко навіть уявити, перед яким непростим вибором постав тоді директор школи Еміл Семрад. Він не боявся того, що угорська влада його заарештує чи ув'язнить, адже не займався політикою і урядовими справами. Але Еміл чітко розумів, що посади директора він позбудеться точно, і навіть звичайним вчителем навряд чи зможе влаштуватися. До фізичної же праці він був незвичний, тому дуже боявся, що не зможе знайти роботу і забезпечувати сім'ю. Можливо, страхи його і не справдилися би, якби він таки наважився залишитися у Радванці. Але на сімейній нараді було вирішено, що краще буде, якщо Еміл зараз виїде у Чехію, трохи перечекає, подивиться, як підуть справи далі, а тоді знайде роботу, квартиру і перевезе до себе дружину і сина.

У листопаді 1938-го Еміл Семрад поїхав у Чехію. Спершу вони з дружиною писали один одному довгі і дуже теплі листи, в яких сподівалися, що розлука не буде довгою. Але в Ержебет виїхати ніяк не виходило, потім вітчим Ержебет відговорював її їхати у країну, яка знаходилася під фашистським протекторатом, а тоді почалася війна, яка остаточно поставила крапку в подружньому житті Семрадів. У листах вони домовилися про розлучення, після чого Еміл не писав жодного разу, і просто зник.

Уся ця ситуація дуже вплинула на життєрадісну Ержебет. Вона дуже переживала розлуку, а потім і розлучення, не мала роботи, бо до того директорова дружина ніде не працювала, і не знала, що їй робити далі. У той період її життя жінку знову виручив вітчим Агоштон Бліщак. За колишні заслуги угорська влада нагородила його, як ветерана Першої світової війни, надзвичайно почесним титулом витязя. Це була на той час найвища державна нагорода, до якої додавалися всебічні преференції. Агоштону виділили дім на Радванці, а у 1940-му він і його дружина Марія отримали від влади Ужгорода право оренди їдальні у військових казармах по Дравецькій вулиці (нині – вулиця Гагаріна). На частині території колишнього танкового полку по вулиці Гагаріна здавна розташовувалися старі військові казарми. І тамтешніх військових у Другу світову війну якраз і мав годувати Агоштон Бліщак. Його дружина Марія налагодила справу дуже добре. Разом із найманими помічниками і помічницями вона ситно і смачно годувала солдатів і офіцерів. Часто допомагала їй працювати і дочка Ержебет, а малий Еміл взагалі був улюбленцем всієї казарми. Йому навіть пошили точну маленьку копію військової форми тих часів. Коли він одягав її і приходив у військове містечко, усі солдати жартівливо віддавали йому честь.

Кінець Другої світової війни був для цієї родини, як і для більшості ужгородців, великим потрясінням. Частину будинку Агоштона віддали офіцеру Червоної армії, котрий пустив цінну бібліотеку Еміла Семрада, яка зберігалася в забраній кімнаті, на розпалення кахельної печі. Для нещасної Ержебет це стало черговим стресом, від якого вона впала у сильну депресію, з якої фактично так і не вийшла до кінця життя.

У ті важкі для всіх часи єдиною опорю для родини став Еміл-молодший. Він дуже рано почав працювати, ще не маючи і 16 років, виконував роботу діловода у радванському суді, а потім навіть став секретарем суду. Після завершення вечірньої школи Еміл вступив на хімічний факультет Ужгородського університету й відтоді життя його було весь час пов'язане з наукою. 5 років працював вчителем математики та астрономії в ужгородській школі №10, рік – в Інституті епідеміології, мікробіології та гігієни науковим співробітником. В Ужгородському університеті Омелян Омелянович (як його почали називати) пропрацював 38 років, став доцентом, три роки виконував обов'язки завідувача кафедри  хімії твердого тіла, написав більше 300 наукових публікацій та став позаштатним членом Угорської Академії наук. Навіть нині 84-річний Омелян Омелянович  займається наукою, друкується у наукових журналах і перекладає підручники з хімії на угорську мову.  

Омелян Семрад у роки роботи в УжДУ

Звісно, завжди активний Омелян Семрад не міг просто так забути про втраченого батька. Починаючи з 50-х років, він неодноразово намагався через міжнародні інституції знайти його сліди по всьому світу, багато разів писав і у Червоний Хрест в Москву. Та лише через 15 років пошуків звідти нарешті надіслали адресу Еміла Семрада у Чехії. Еміл-молодший зі своєю дружиною Алізою поїхали у Чехію у 1968-му. Знайшли батька недалеко від міста Табор у селі Млада Вожіце, де той працював учителем і проживав у дуже красивому невеличкому будиночку. Раптова поява сина була для Еміла Семрада великою несподіванкою. На той час він уже багато років мав іншу сім'ю і сина, котрий, до слова, тоді теж здобував фах хіміка. Дружина поставилася до приїзду чоловікового сина насторожено, тож ситуація вийшла не дуже зручна. На жаль, під час спілкування Еміл Семрад-старший так і не наважився виказати своєму синові батьківської ніжності і любові. Обидва Еміли поспілкувалися (на той час батько вже забув угорську мову, тож говорити довелося на чесько-російській мішанині), пообідали, після чого розпрощалися назавжди. Батько не попросив адреси сина, а синові було незручно нав'язувати спілкування, тож після від'їзду Еміла-молодшого зв'язок між ними знову обірвався.

Омелян Омелянович нині на батька зла не тримає, досі вважає його дуже достойною людиною, про яку має лише найтепліші дитячі спогади. Саме батькові він завдячує своєю любов до гір і природи та своїм локальним патріотизмом, що змушує його багато цікавитися історією Радванки. Про цей мікрорайон Ужгорода Еміл-бачі може розповісти чимало цікавого, починаючи від римо-католицької церкви у розвалинах, де його хрестили у 1933-му, завершуючи вузькоколійкою, школою, будинком Дєндєші та всім іншим. Від батька же Еміл-бачі досі береже одну з найулюбленіших його книжок – описи усіх експедицій на Гімалаї з чудовими фотографіями Евересту, які вони так любили роздивлятися разом.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”