">
Погода Ужгород, Закарпаття 3 °C
прозахід
новини західної україни
Середа, 22 листопада 2017 року
 Останні новини:

Ужгородський науковець Дмитро Симочко: В сучасній науці дуже важко досягти результатів та отримати визнання, працюючи все життя на одному місці

серпня 17
15:02 2017

Незрозумілі 90-ті роки відкинули наукові та природничі спеціальності на самий низ освітньої ієрархії. Раніше престижні й популярні хімічний, фізичний, біологічний, інженерний факультети суспільством стали вважатися ледь не притулком для невдах, яким забракло фінансів, або знань для вступу на престижні економічну, юридичну чи медичну спеціальності.

Звичайно, це по-перше, було вкрай несправедливо стосовно таких спеціальностей, до того ж, сильно підірвало вітчизняну науку, яка втратила приток свіжої крові. Вихід молоді науковці знайшли в науковій роботі за кордоном – у країнах ЄС, Азії, США.

Втім, багато хто критикує і Україну, яка, мовляв, дозволяє мізкам тікати за кордон, і самих науковців за недостатній патріотизм та невдячність до країни, яка дала їм освіту. Але розмірковувати настільки просто не зовсім правильно. По-перше, ніхто не буде працювати, тим більше проводити наукові дослідження, безплатно. По-друге, і це, можливо, важливіше, наука давно стала глобальною. Над науковими проектами спільно працюють люди з десятків різних країн, а міграція науковців давно стала звичним явищем у світі. Залишатися осторонь цих процесів, тим більше країні, яка з різних причин, зараз нездатна фінансувати наукову галузь у достатньому розмірі, було б просто злочином.

Саме про роботу українських науковців в закордонних наукових закладах – наша розмова із кандидатом фізико-математичних наук Дмитром Симочком. Дмитро отримав вищу освіту на фізичному факультеті УжНУ, по завершенні університету продовжив наукову діяльність, працював над кандидатською роботою в Ужгородському інституті електронної фізики НАН України, паралельно шукав пропозиції роботи в закордонних наукових закладах і зрештою підписав контракт з університетом німецького міста Дармштадт. До речі, нагадаємо, що Дармштадт є містом-побратимом Ужгорода.

– Дмитре, розкажи, будь ласка, як ти опинився на роботі в Німеччині і чим саме там займаєшся?

– Ще до захисту дисертації я знав, що хочу спробувати себе у хорошій закордонній лабораторії і піти класичним шляхом сучасного вченого, тобто отримати контракт пост-дока в іншій країні, аніж в тій, де отримав вчене звання. Тому одразу після захисту почав подавати документи на відкриті позиції для пост-доків та просто розсилати своє резюме до лідерів наукових груп.

Після якоїсь ної спроби я отримав листа з запрошенням провести семінар в Інституті ядерної фізики Технічного університету Дармштадту. Семінар виявився також своєрідною співбесідою, оскільки вже на місці з'ясувалось, що у них якраз розпочалося фінансування проекту, що передбачав одну ставку пост-дока. З тих пір я працюю в Дармштадті над проектом, що включає в себе розробку та проведення експериментів на університетському "домашньому" прискорювачі, а також дослідження на прискорювачах у Штатах та Японії. Окрім всього іншого, для мене це великий плюс цієї роботи, оскільки я дуже люблю подорожувати.

Мета проекту – отримати дані, що допоможуть у вирішенні астрофізичних задач. Наприклад, описати характеристики та поведінку нейтронних зірок, або зрозуміти, чому і як утворилась саме така композиція елементів у Всесвіті. На практиці все це виглядає прозаїчніше. Ми маємо мішень, на яку направляється пучок частинок розігнаних у прискорювачі до швидкостей близьких до швидкості світла. Частинки з пучка врізаються в ядра матеріалу мішені. З ядра вилітають результати такого зіткнення, (інші елементарні частинки,фотони, фрагменти ядра) які ми й фіксуємо за допомогою різноманітних детекторів, що оточують мішень.

– Якщо не помиляюся, це перший твій досвід роботи в Європейському науковому закладі. Поділися своїми першими враженнями від роботи в Німеччині. Що сподобалося, що здивувало?

– Технічна оснащеність та доступність новітнього обладнання. Це те, до чого дуже важко звикнути після роботи в українських інститутах. Доступні найсучасніші детектори та електроніка, потрібна для тестів і експериментів. А, якщо в лабораторії чогось потрібного немає, то при достатньому обґрунтуванні потреби воно там з'явиться досить швидко. Звичайно, окрім захвату все це викликає і побоювання не справитись, оскільки жодного досвіду використання цього багатства не було і, в принципі, йому не було звідки виникнути в Україні. Тому на перших порах доводилося сідати за підручники, інструкції та дипломні роботи студентів, щоб надолужити все те, що студенти здобувають ще на рівні бакалаврів під час роботи в лабораторії.

Ну і ще, оскільки я працюю в університеті, то в контракті записано, що 20% робочого часу повинно бути присвячено викладацькій діяльності. Це стало додатковим випробовуванням для мене. До того часу я взагалі не займався викладанням. А тут одразу після приїзду потрібно швидко налаштуватися і навчати студентів. Добре, що можна англійською, а не одразу німецькою. Університет вважає, що всі студенти починаючи з третього семестру повинні володіти англійською, і жодних поблажок не дає.

Освіту ти здобував в Ужгородському університеті, тобто базу отримав у нас. Чи важко переналаштуватися на роботу в країнах ЄС з українською освітою? Які основні труднощі (або переваги)?Загалом, чи суттєві відмінності в отриманні вищої освіти (в твоєму випадку – фізика) у нас та в Німеччині?

Освіта в УжНУ дала мені непогану базу знань та розуміння, як вчитися. На нашому фізичному факультеті є декілька дуже талановитих викладачів та вчених, що допомогли мені сформувати концептуальне бачення фізики, показали, як потрібно правильно ставити питання та вирішувати задачі. Але, на жаль, наша освіта дає надзвичайно мало практичних навичок. В основному вона орієнтована на підготовку вчителів. Своєму досвіду як експериментатора я завдячую рокам, проведеним у відділі фотоядерних досліджень Інституту електронної фізики,  та персонально керівникові моєї кандидатської роботи Мазуру Володимиру Михайловичу.

Що стосується відмінностей в отриманні освіти, то, звичайно, в Німеччині перш за все немає й мови ні про яку корупцію. На екзамені, окрім екзаменатора, повинні бути ще дві незацікавлені особи, щоб виключити суб'єктивність та мати свідків у разі апеляції. Дуже сильно розвинуті студентські профспілки. Якщо студент відчуває, що десь з ним поступили несправедливо, профспілка здійме бучу і надасть всю необхідну підтримку. Втім, це має звичайно і зворотній бік — викладачі повинні бути екстремально обережні та завжди перестраховуватись, а постійні протести інколи досить сильно шкодять навчальному процесу. 

У той же час, система місцями жорстка. В Україні, якщо ти вже йдеш на "червоний диплом", то скоріш за все на останніх курсах можна очікувати, що на не дуже добру підготовку до екзаменів можуть закрити очі. В Дармштадті я знаю принаймні 2 випадки, коли студенти з середнім балом (у німецькій системі оцінювання 1 – найвищий бал, 5 – найнижчий) вилітали з університету і залишались без диплому, через те, що завалювали екзамени на останній сесії.

Студенти в німецьких університетах набагато самостійніші. Для виконання бакалаврської та дипломної (магістерської) роботи студенти стають частиною наукової групи. Беруть участь у всіх зустрічах та обговореннях. І результати їх роботи зазвичай дуже важливі для групи. Наприклад, один із моїх студентів в якості бакалаврської роботи розробив систему точного моніторингу пучка прискорювача, що допомогла нам діагностувати та виправити серйозні проблеми експерименту. Частина студентів проходить практику і пише дипломні роботи в компаніях, де вони збираються працювати після закінчення навчання. Окрім звичних предметів, університет пропонує серії так званих курсів. Це лекції та тренінги, що можуть згодитися в житті — робота в команді, тайм-менеджмент, боротьба зі стресами, поєднання особистого життя та кар'єри тощо. В цілому студенти залишають університет набагато краще підготовленими до "дорослого" життя і справжньої роботи за фахом.

Що тобі особисто, окрім, напевно, пристойної зарплати й можливості побачити іншу країну, дала робота в Німеччині?

Досвід роботи у великих проектах, де потрібно координувати дослідницькі групи з різних країн та континентів. Я ніколи досі не працював над проектами, в яких задіяні сотні дослідників та інженерів, що працюють над різними частинами одного експерименту. Ну і звісно я добряче протестував та розвинув свої комунікативні здібності, коли на самому початку мені потрібно було спілкуватися з робітниками  механічної та електронної майстерень без знання німецької мови. Жестами та малюнками інколи доводилось домовлятися про досить складні речі.​

– Чи думав ти вже над тим, повернешся колись на батьківщину чи лишишся в Німеччині?

– Постійно про це думаю. Але чіткої відповіді поки для себе не маю. Буде залежати, як далі після закінчення діючого контракту складеться кар'єра. Хотілося б продовжити дослідницьку діяльність в тій самій галузі. І я сумніваюся, що у мене буде така можливість в Україні.

– Наскільки ти звик до цієї країни? Можеш її назвати своєю?

– Важко сказати, що таке "своя" країна. Я почав вболівати за команду SVDarmstadt 98, орієнтуюся в німецькій політиці десь на рівні фейсбучногомікроексперта, знаю грибні місця в лісах в околицях Дармштадту. В цілому почуваюся комфортно в Німеччині. Але, звичайно, я не інтегрований у суспільство так, як в Україні.

– Навколо теми виїзду українських науковців за кордон багато років точаться дискусії. Хтось вважає, що таким чином Україна втрачає науковий потенціал, інші ж кажуть, що в глобальному світі не настільки важливо, в якій країні працюють науковці. Головне, щоб вони мали можливість приносити користь своєю діяльністю. На твою думку, чи є якась користь Україні від того, що українці, які здобули освіту, працюють над науковими дослідженнями в країнах Європи та світу?

– У сучасній науці дуже важко досягти результатів та отримати визнання, працюючи все життя на одному місці. Постійна зміна місця роботи – це скоріше правило, аніж щось екстраординарне.Для прикладу, у моїх колег, сімейної пари греків, троє дітей. Народилися вони під час різних етапів кар'єри батьків. Старший син народився в Штатах, донька – в Німеччині, молодший – в Британії.

Мій теперішній шеф працював кілька років в Штатах, потім перейшов на постійну позицію у великому дослідницькому центрі в Японії ()Пізніше отримав хорошу пропозицію з університету Дармштадту і повернувся в Німеччину. Проблема не в тому, що українські вчені їдуть працювати за кордон. Це якраз дуже добре і, як на мене, то потрібно, щоб їхало набагато більше. Кількість тих, хто виїхали, не така вже й велика (в тому числі й через те, що дуже часто на рівні аспірантури у молодих науковців величезні проблеми з англійською мовою). Проблема, що ніхто не їде у зворотному напрямку. Немає умов, аби в Україну їхали працювати іноземні вчені, або поверталися українські після закінчення контрактів. 

Взагалі, відправляти своїх вчених працювати за кордон – це офіційна стратегія країн, що розвиваються, таких як Румунія, Туреччина, Індія. Є певні відмінності в імплементації такої політики, але суть така, що людина не може отримати хорошу позицію вдома, якщо не попрацювала декілька років за кордоном. Звичайно, при цьому створюються умови, щоб після завершення контракту людина була зацікавлена повернутись.

А користь безумовно є. Саме через цих людей в закордонних установах дізнаються про наукові групи в Україні. Через них встановлюються контакти при написанні спільних проектів, розповсюджується інформація про відкриті конкурси, гранти, можливості співпраці.

– Наскільки я знаю, нині багато українських науковців і наукових установ України працюють в співпраці з європейськими колегами і структурами, беруть участь у спільних напрацюваннях, отримують гранти на наукову діяльність. Чи відомі тобі приклади такої успішної співпраці і як ти оцінюєш роботу саме за таким напрямком?

– Мені здається, що є дуже багато успішних прикладів співпраці і індивідуальної, і на рівні інститутів. З моєї галузі можу згадати харківський інститут монокристалів, що налагодив співпрацю з багатьма науковими колабораціями і вирощує кристали для великої кількості детекторів, задіяних у експериментах з ядерної фізики. Але тут головне не тільки виграти грант, або ввійти в колаборацію, але й виконувати взяті на себе зобов'язання. А тут у наших співвітчизників бувають проблеми. Я знаю як мінімум 3 випадки, коли люди отримували фінансування, або домовлялися про співпрацю і на цьому зупинялися. Максимум, що від них можна було добитись, – обіцянок та звітів для галочки. Інколи просто "прикидались мертвими" і припиняли відповідати на листи. Це не дуже сприяє позитивному іміджу.

– Особисто тобі що потрібно, аби повернутися працювати вдома, в Україні?

– Банально — стабільний бюджет проекту, достатню зарплатню, щоб не думати про підробітки, такі ж умови для команди співробітників. Потрібно, щоб були чіткі правила гри, прозорі умови отримання фінансування, та впевненість, що гроші, призначені на дослідження, можна буде використати в повному обсязі за призначенням. На моє переконання, потрібна абсолютно нова грантова система всередині країни. Оцінювання заявок повинно здійснюватися комісією, в яку входитимуть визнані (за міжнародними публікаціями) спеціалісти, як з вітчизняних так і обов'язково із закордонних інститутів (і не тільки з близького зарубіжжя). Та ж комісія, в разі якщо проект успішно отримує фінансування, має розглядати проміжні звіти проектів та виконувати функції "дорадчого комітету".

– Чи варто українським вченим, що працюють, вертатися в Україну і чи хочуть вони цього?

– Досить багато серед моїх знайомих говорять, що вони б не проти повернутись в Україну. Все таки це країна, де вони завжди відчувають себе вдома, де у них багато соціальних контактів, більш комфортне мовне середовище. Але в той же час майже всі кажуть, що умов для повернення немає. Не знаю чи варто повертатись, хотілось би сказати: "Так, варто". Але це, скоріш за все, буде трохи "ура-патріотизм". Наразі повернення в Україну для більшості буде означати значно урізані можливості для проведення досліджень. А отже їх продуктивність як науковців впаде, відповідно, в мінусі залишиться наука, як така (глобальна, безвідносно до країн).

Спілкувався Юрій Лівак, "Про Захід"

Подібні новини



Популярні новини

Як на Михайла дізнатися, якою буде зима

    Як

Сьогодні, 21-го листопада, греко-католики та православні відзначають Собор святого Архистратига Михаїла свято Собору Архистратига Михаїла і всіх Небесних Сил ...

завантаження...