Зберегти традиції: Закарпатський музей народної архітектури та побуту мріє про сучасні системи зберігання та умови реставрації, як у колег за кордоном

Закарпатський обласний музей народної архітектури та побуту в Ужгороді є місцем, де ніби зупинився час. Унікальні старовинні дерев'яні хати з усіх районів краю, велична Шелестівська церква на узвишші, млин, корчма та школа – все, як у справжньому селі. Коли наприкінці 60-х років минулого століття ці хатки у розібраному вигляді почали звозити на територію майбутнього музею-скансену, їх тут заново склали, але не консервували. Вважалося, що вони все ще зберігають так званий домашній консервант, зокрема, дим. Усі, однак, розуміли, що без додаткових заходів будиночки та інший дерев'яний реманент, які стали частиною музейної експозиції, “проживуть” у кращому випадку років 15-20 – далі їх просто згублять жуки-точильники, здатні за кілька років перетворити навіть найміцнішу деревину на тирсу.

Час не шкодує й інші тутешні музейні експонати. Старовинний текстиль, крихка кераміка, металеві вироби та елементи – усе це також потребує особливих умов зберігання, обробки та реставрації. Саме в питаннях реставрації ще у 80-х роках минулого століття Закарпатський музей архітектури та побуту налагодив співпрацю з румунським Повітовим музеєм Сату-Маре. Спочатку вона базувалася на обмінних виставках, далі ж переросла у серйозну наукову діяльність. Повітовий музей Сату-Маре адміністративно керує усіма музейними установами свого повіту (області). З часу вступу Румунії у ЄС справи у цього музею пішли вгору й нині він має умови куди кращі, ніж у найбільших музеях України. Починаючи з 2007 року завдяки європейським грантам і державній підтримці звичайний повітовий музей зміг придбати найсучасніше обладнання і матеріали для великих реставраційних майстерень, а для зберігання експонатів фондові приміщення обладнали спеціальними негорючими меблями та дорогими системами мікроклімату. Якщо з 2007 року музей Сату-Маре взяв участь у більше десятка міжнародних грантових проектів, то, для порівняння, його український партнер – Закарпатський музей народної архітектури та побуту – лише в одному. Та навіть цей один грантовий проект у співпраці з тим же Повітовим музеєм Сату-Маре дозволив зробити нашому скансену великий крок уперед.

Директор Закарпатського музею народної архітектури та побуту Василь Коцан у 2011-му році, тоді ще як завідувач відділу експозиції та науково-дослідної роботи, був одним із його укладачів з українського боку. Нині він пригадує, що перший грантовий проект дався команді музею непросто, адже ніхто до того не мав уявлення, як потрібно оформлювати програму та іншу ділову документацію, яка до того ж повинна була вестися виключно англійською мовою. “У 2011 році ми з колегами з Повітового музею Сату-Маре вирішили взяти участь у програмі прикордонного співробітництва ЄІСП Угорщина-Словаччина-Румунія-Україна. Склали спільну операційну програму, подали її на конкурс, пройшли три етапи відбору і у серпні 2013 року отримали позитивну відповідь. Між музеями урочисто заключили угоду про співпрацю, після чого приступили безпосередньо до реалізації проекту.

За три роки нам вдалося зробити дуже багато. Однією і з форм роботи була реставрація румунської хати, яку свого часу привезли до нас із села Середнє Водяне на Рахівщині. Вона не є найстарішою на території скансену, адже у Середньому Водяному її побудували у 1924 році, тоді як у нас на території є кілька хаток ще з кінця ХVIII століття. Але ми обрали для реставраційних та хіміко-консерваційних робіт цю хату, по-перше, через те, що вона є румунською, а по-друге, тому що вона справді давно потребувала реставрації, особливо через стан даху”, – розповідає Василь Васильович.

Фахівці різного профілю працювали над цією хатинкою півтори року. Спочатку реставратор-хімік Ксенія Лошак півроку проводила найважливішу частину роботи – антисептичну та протигнилісну обробку стін та ганку. Робота це кропітка і фізично непроста, адже потрібно було обприскуванням та щіткою акуратно і добротно обробити усі закутки дерев'яної хатки, а після цього – ще й усі внутрішні експонати з групи “Дерево”, тобто, меблі, посуд, господарський реманент.

Інший спеціаліст Юрій Мешко мав не менш важке завдання – очистити та реставрувати меблі, галерею, вікна, двері, окремо фаянсові та керамічні вироби всередині тощо. А Квітослава Денищич тим часом займалася реставрацією та хімічною очисткою експонатів з групи “Текстиль”, тобто народних костюмів, скатертин, рушників та інших вовняних і суконних експонатів.

Окремі роботи виконувала фірма-підрядник, робітники якої замінили драницю на даху, укріпили фундамент, реставрували ворота, хвіртку та огорожу навколо хати. Крім цього, всередині приміщення відновлювали глиняну підлогу, білили стіни у кімнатах, словом, робили усе, аби унікальна румунська дерев'яна хата могла ще багато років вражати красою і традиціями відвідувачів Закарпатського музею народної архітектури та побуту.

З румунського боку у цей час теж кипіла робота. Повітовий музей Сату-Маре під час реалізації цього грантового проекту зумів реалізувати дуже складне завдання – реставрацію археологічного текстилю. Відновити одяг за викопними рештками – завдання надзвичайно складне. Якщо під час археологічних розкопок знаходять сліди одягу, лише суворе дотримання спеціального протоколу у покроковому процесі підняття текстилю з землі може зберегти його. Археологічний текстиль є надзвичайно рідкісною, а тому дуже цінною знахідкою. Навіть лише зберегти його непросто, а про те, щоб відновити з його елементів повноцінний костюм – це взагалі фантастика. Між тим, саме під час цього проекту реставратор Адела Добреску відновила жіночий костюм 1733 року, знайдений під час розкопок у Румунії.

Загалом реставрація текстилю, металу, кераміки, деревини – це та галузь, в якій українські та румунські музейні працівники мають чимало спільних інтересів. Ще у рамках реалізації грантового проекту Повітовий музей Сату-Маре та Закарпатський музей народної архітектури на побуту провели фотовиставки, в яких показали, як можна вже майже втраченій старовині повернути її початковий вигляд. Зокрема, румунські музейники показали, як вони навчилися реставрувати унікальні ікони, розписані на склі. У кількох районах Закарпаття такий вид ікон теж був доволі розповсюдженим, і у фондах скансену, звісно, є такі ікони, але досвід румунських реставраторів був цікавий не лише фахівцям, а й звичайним відвідувачам ужгородського скансену.

Директор музею народної архітектури та побуту Василь Коцан нині розповідає, що досвід, отриманий за роки проведення міжнародного проекту дозволив багато чого змінити в житті музею. Нова мультимедійна кімната та віртуальний гід музеєм дозволяють ознайомитися з експозицією людям з обмеженими фізичними можливостями. Раніше побачити музей вони могли лише з головної доріжки, оскільки побудований він на схилах і зробити пандуси до кожної хатинки-об'єкту немає ніякої можливості. Тепер же зручна мультимедійна кімната і фільм, озвучений чотирма мовами, дають змогу фізично обмеженій людині побачити кожен куточок ужгородського скансену.

Набагато більше останніми роками стало і інтерактиву. У 2014 році у рамках грантового проекту музей провів свято ткацтва, під час якого звичайних відвідувачів професійні майстрині вчили ткати, плести з бісеру тощо. Виявилося, що людям дуже цікаво не лише побачити, а й спробувати, як виготовляли у давнину ті чи інші речі. Тож подібні свята почали проводити частіше. Вже другий рік у скансені працює студія вишивки, у якій будь-хто може навчитися розрізняти візерунки різних регіонів краю і спробувати вишити щось своїми руками.

Не так давно тут проводили нічну екскурсію, під час якої показали, як ворожили дівчата у закарпатських селах сто років тому. На День молоді скансен запросить молодих людей дізнатися, як розважалася місцева молодь у давнину. А з вересня у цих стінах запрацюють окремо студія гончарства і студія писанкарства, аби зацікавлена молодь могла перейняти народні традиції, зберегти їх і передати наступним поколінням.

Плани щодо участі у наступних міжнародних проектах Закарпатський музей народної архітектури та побуту теж має. Головне, що нині потрібно цій установі, – сучасні умови збереження унікальних експонатів. “У рамках тих програм, які ми зараз готуємо, у першу чергу хотілося би привести до ладу фондові приміщення, – ділиться планами директор музею Василь Коцан. – Найбільша проблема – з фондовим обладнанням. Власне, це проблема майже всіх музеїв України, де експонати ще з радянських часів зберігають у дерев'яних ящиках, незручних, а головне – пожежонебезпечних. 

Нині весь світ вже користується зовсім іншим спецобладнанням. Для кожної групи експонатів воно має свою специфіку. Для кераміки роблять окремі зручні металеві меблі, для тканини – інші. Це не лише безпечно, а і зручно, можна легко знайти річ за інвентарним номером.

Система мікроклімату теж нам дуже потрібна. Апарати вимірювання температури, вологості, кондиціонери, витяжки – це те, що потрібно для нормального збереження старожитностей, яким дуже багато років. Кожна група матеріалів потребує окремого мікроклімату. Ми намагаємося дотримуватися цього, але до умов у сучасних музеях Європи нам ще дуже далеко. Саме тому велику надію покладаємо на грантові проекти, участь у яких може допомогти нам зберегти унікальні експонати”.

Наразі Закарпатський музей народної архітектури та побуту щорічно відвідує близько 100 тисяч туристів. Він є одним з найпопулярніших туристичних об'єктів області, родзинкою Ужгорода, надзвичайно красивою місциною, де зберігають історію у всіх її деталях. Хто не знає, як жили на Закарпатті століття тому, обов'язково має прийти сюди. А прийшовши, побачити, скількох зусиль вартує зберегти те, що давно стало історією.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”