За офіційними даними мешканців Донецької та Луганської областей, які рятуючись від війни на Сході, перебралися на Закарпаття, зараз нараховується близько 150-ти осіб. Переважно − це жінки та діти. Наразі тільки близько десяти сімей планують залишитися жити в Закарпатті. Інші ж чекають, коли закінчаться бойові дії, аби повернутися додому: в Луганськ, Краматорськ, Донецьк, чи Слов'янськ.
На прохання прокоментувати своє теперішнє життя в Закарпатті вони знічуються, губляться, а у результаті більшість таки відмовляється давати коментар “офіційно”. І байдуже, що не треба називати прізвищ, фотографуватися чи потрапляти у кадр відеокамери. На зустрічі з громадськими активістами та журналістами, яка днями відбулася в Ужгороді, частина переселенців просто відсідає в дальній кінець залу: з журналістами домовленість, хто пересів саме туди, − не хоче, аби його знімали на камеру. Як згодом мені пояснює жінка із Слов'янська: “Ви просто не представляєте, какие мы зашуганые, у нас же там остались родители, мужья, родственники”…
Однак ті, хто врешті-решт таки починають спілкуватися, відзначають, тут до них ставляться дуже добре. Закарпатці, здебільшого це волонтери, у всьому намагаються їм допомогти. Зокрема, жінки, що зараз мешкають у готелі “Гостинний Дім” (ними опікується ужгородська ГО “Неємія”) кажуть, що піклуються про них, як про “своїх”.
Попри те, що в мережі Інтернет останнім часом точаться запеклі суперечки про “нахабних східняків-переселенців”, які, начебто, вимагають якогось особливого до себе ставлення та умов, перше враження від людей, що прийшли на зустріч, − тихі, розгублені і трохи боязкі.
На запитання: чому, на їх думку, почали з'являтися сюжети про “поганих” біженців, взагалі не знають, що казати. Бо ж більшість з них, вперше чують про те, що зараз активно тиражується ця тема. То ж люди щиро чудуються: для чого таке комусь робити взагалі. Кажуть, що люди на Закарпатті дуже хороші, а про якісь скарги чи непорозуміння вони не чули ані в Ужгороді, ані від друзів та близьких, які перебралися на якийсь час до інших українських міст.
Найохочіше спілкується з журналістами Дар'я − дівчина вчитель початкових класів з Донецька. Вдома залишилися батьки та брат, який записався у лави батальйону “Донбас”. Дівчина дуже за них переживає, але для себе вже вирішила: залишається жити в Ужгороді. Дарина добре горить українською мовою, вбрана у синь-жовті кольори, а на руці в неї татуювання − тризуб часів УНР. До речі, тату-майстер, який колись наколов Дарині герб України, загинув, воюючи на боці сепаратистів… Дівчина каже, що просто не розуміє, що ж з ним сталося. Питаю, як вона себе почуває вдалині від близьких − відповідає, що чується… вільною і у безпеці, чого з нею вже давно не було.
Отець Олександр, який теж приїхав зі Сходу, всіляко підбадьорює і підтримує співвітчизників, але й сам опинився на іншому боці барикад: власна сестра щиро підтримує “Новоросію”. У всіх присутніх на зустрічі є схожі історії. Піднімається з свого місця чоловік, який розповідає, що не може влаштуватися на роботу: підприємство, на якому він працював, знищили в одному з обстрілів, трудова книжка згоріла, через що в Ужгороді його не хочуть брати на облік у центрі зайнятості. Навіть автівку, яку він зміг врятувати, продати не може, для того, аби стати на облік має заплатити чималі гроші, яких просто немає. Каже, що готовий працювати будь-де, хоча до цього працював з деревиною, адже на руках онкохвора дружина.
На зустрічі вони не скаржаться і тим більше нічого не вимагають, обережно розповідають про свої складнощі і питають поради, як з ними розібратися. Найбільша проблема − оселя. Тому перше питання − чи є в Ужгороді якесь соціальне житло. Отець Олександр каже: з того, що він дізнався − виходить, що не має. Тому пропонує людям допомогу з облаштуванням у дешевших гуртожитках, або контакти рієлторів, які не будуть дерти з них останні гроші.
Ще одна організація, яка активно допомагає переселенцям із Сходу, − “Комітет медичної допомоги в Закарпатті”. Працівники організації переймаються цілим спектром питань − від забезпечення медичної та юридичної допомоги до організації ось таких зустрічей-знайомств із медійниками. Представник організації на початку заходу пояснює присутнім − дуже хотіли бачити на зустрічі когось із представників влади. Однак жодного чиновника з ОДА чи людей з штабу, що займається переселенцями, так і не з'явилося.
Натомість журналістка Галина Ярцева, яка активно займається допомогою закарпатським військовим, що зараз перебувають у Луганській та Донецьких областях, звертається до людей зі Сходу з проханням не соромитися та казати, якщо комусь потрібні продукти. Бо ж там, де допомагають військовим, завжди знайдуть можливість допомогти біженцям.
У кінці зустрічі вирішують скласти докупи всі питання та пропозиції, а обласним депутатам відправити запит про те, де і як витрачаються гроші, що передбачені регіональною програмою “Турбота”.
Власне, складається враження, що проблемами переселенців опікуються тільки волонтери та громадські активісти, як і у випадку з українською армією. Наостанок питаю жінку зі Слов'янська, чи не хотіла вона поїхати в Крим та перебути біду там? Вона дивиться на мене здивованими очима: “Вы что, мы же не хотели в Россию”.
Лариса Романюк, “Про Захід”
