Цей рік у мистецьких колах Закарпаття називають ерделіївським: не так давно виповнилося 125 років із дня його народження, у Художньому музеї відкрилася виставка його чудових робіт, вийшла ще одна книжка про нього, а дітище видатного художника нарешті стало Академією мистецтв.
"Про Захід" теж долучається до висвітлення "ерделіївської" теми, розказавши історію дівчинки, яка так вразила майстра, що той сам виявив бажання її намалювати. При цьому зверніть увагу на те, що серед відомих загалу робіт Адальберта Ерделі зовсім немає дитячих портретів. Можливо, видатний художник просто не писав дітей, а, може, портрети такі й були, але зберігаються вони в родинних колекціях і через це мистецтвознавцям маловідомі.
Ми же знаємо лише те, що шарм Ерделі, про який говорять геть усі, хто його знав, подіяв навіть на 8-річну дівчинку. І подіяв так, що навіть тепер – через майже 80 років – донька першого повоєнного мера Ужгорода, краєзнавця і громадського діяча Петра Сови Світлана Петрівна Совіна з великою теплотою згадує ті дні, коли була моделлю вже тоді дуже відомого митця, пам'ятає усе так добре, ніби сталося це вчора.
У 1937-му їй було 8 років і вдома її називали Асею. Вона зростала у відомій в Ужгороді інтелігентній родині, всі члени якої вели активне громадське життя. Ця історія теж почалася на світському заході. У лютому та березні 1937-го в Ужгороді проходили урочистості, присвячені 100-річчю з дня смерті Олександра Пушкіна. Закривав їх 14 березня вечір, організований Дамським Опікунським товариством, під час якого у Будинку Товариства Духновича діти показали виставу "Казка про мертву царівну та сімох богатирів". Присутні дуже хвалили постановку, акторські здібності дітей та їхні красиві костюми.
.jpg)
Головну ж роль – царівни – у спектаклі зіграла 8-річна Ася Сова. Вона досі дуже добре пам'ятає свій костюм: довгу білу сукню, майстерно виконаний кокошник, прикрашений бісером і намистом, а ще білу фату до підлоги. Пізніше у цьому костюмі батько привів її фотографуватися до відомого в місті фотографа Кантора, тож нині можемо побачити, як виглядала Ася у ролі маленької царівни.
.jpg)
Саме такою її під час вистави і побачив тоді вже знаний і шанований художник Адальберт Ерделі. Після вистави він сказав Петрові Сові, що дівчинка була на сцені дуже гарною і він хоче намалювати її у цьому костюмі. Петро Сова і Адальберт Ерделі були добрими друзями. Вони час від часу ходили разом у кав'ярні та винарні, бувало, що й їздили на полювання. Та в гостях у художника юна Ася до того жодного разу не була й для портретів не позувала, тож ідея їй неабияк сподобалася.
Хоча запрошення від Адальберта Ерделі вона отримала ранньою весною, зустрілися вони наступного разу лише на початку літа. "До будинку Ерделі мене привів батько. Зустрічати нас на подвір'я вийшла молода дівчина. Вона була красива і дуже привітна, багато усміхалася. То була Магда, але на той час вона не була дружиною художника і не сприймалася так. Всі знали, що вона – лише його хатня робітниця, помічниця. Але мені вона дуже сподобалася, залишила по собі теплі приємні спогади.
У дворі мене вразив будинок, точніше, не сам будинок, бо він був досить простеньким, а його розмальовані стіни. Усіх кімнат у будинку я не бачила, мене з двору одразу завели до майстерні Ерделі – просторої кімнати, на стінах і попід стінами якої висіли і стояли рядочками картини. Посередині кімнати стояло крісло, навпроти – мольберт. Художник посадив мене у це крісло, показав, яку прийняти позу, як скласти руки і твердо наказав не рухатися. Але мені було вісім років, сидіти нерухомо я не могла, до того ж було страшенно цікаво розглядати полотна на стінах. Ерделі постійно робив мені зауваження, просив не крутитися, але робив це не дратівливо, не грубо, а спокійно, терпляче. Мабуть, йому було важко зі мною працювати, бо перший сеанс він лише те й робив, що просив мене не рухатися, поправляв позу. Просиділа я так десь годину-півтори, потім з цікавістю подивилася на те, що вийшло. На полотні були штрихи фігури, виконані вугіллям, а у правому верхньому куті Ерделі змішував фарби. Поміж цього я побачила, що писати мене фарбами він почав з голови і кокошника", – розповіла Світлана Петрівна.
.jpg)
Єдине збережене у родині зображення портрета Асі Сови на задньому фоні сімейної фотографії
Після цієї зустрічі маленька модель приходила до будинку Адальберта Ерделі ще двічі. Нині вона не пригадує точно, про що вони з художником розмовляли під час його роботи над полотном. Він був дуже елегантним, працював легко, своєрідно жестикулюючи однією рукою. Розпитував про школу, жартував, загалом умів створити приємну ненапружену атмосферу, в якій Ася почувалася дуже комфортно.
Однак кінцевий результат, пригадує нині Світлана Петрівна, тоді їй страшенно не сподобався. На готовому полотні вона побачила дівчину, трохи старшу за віком, не зовсім схожу на неї, бліду. Загалом же вся картина була виконана у зеленувато-блакитнуватих-сіруватих тонах – чомусь саме так сприйняв Ерделі Асю в образі царівни. Звісно, відомому художнику про своє розчарування дівчинка тоді не сказала, однак батькові зізналася, що картина їй абсолютно не подобається. Петро Сова лише усміхнувся, бо розумів справжню цінність цього полотна. Достеменно невідомо, чи заплатив він художникові за портрет доньки і скільки, однак Світлана Петрівна схиляється до думки, що Петро Сова таки купив полотно Адальберта Ерделі, навіть якщо той і не просив грошей. Пояснює: не раз бувало, що художник приносив їм свої полотна, і, пояснюючи це грошовою скрутою, пропонував купити дещо. Петро Сова, звісно, купував. Він знав, що Ерделі живе скромно, що йому потрібна підтримка і завжди його виручав. Одного разу купив навіть незавершену роботу.
У 1945-му Ерделі намалював і портрет самого Сови. На ньому 50-літній Петро Сова сидів у тому ж кріслі, що й колись його донька Ася. Елегантний чоловік на портреті просто випромінював самодостатність і впевненість у собі. Світлана Петрівна пригадує, що її батько дуже любив це полотно, бо воно наче переносило його у той період, коли він, здавалося, досяг вершин своєї кар'єри. Це і справді був рік, коли Петро Сова дочекався приходу радянських військ (він був налаштований проросійськи і був упевнений, що Радянський Союз зробить Закарпаття автономією, хоча потім сильно розчарувався і казав, що до нас прийшли не ті "руські", яких він чекав), став головою міськвиконкому і заступником голови облвиконкому. Можливо, саме тому на полотні він виглядав таким задоволеним і впевненим.
.jpg)
Петро Сова зі своїм портретом (кінець 60-х років)
Про все це Світлана Петрівна нині згадує з сумом, адже сталося так, що їй не вдалося вберегти робіт Адальберта Ерделі. На початку 90-х вона втратила чоловіка, залишившись самою з двома дітьми. Вона вже була пенсіонеркою, пізні ж діти тільки завершували навчання і ставали на ноги. Аби прожити у ті важкі часи, довелося попрощатися з деякими роботами видатного художника. З допомогою інших вдалося вирішити квартирні питання дітей. Найтрагічнішою ж виявилася доля портрета маленької Асі. За родинні борги у тих же 90-х до помешкання сина Світлани Петрівні завітали "братки", котрі просто зняли зі стіни коштовний портрет, після чого приголомшена пані Світлана більше ніколи його не бачила…
Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"
