Втрачений Ужгород: будинки з «іменами»

Опубліковано:

В Ужгороді є чимало будинків, котрі довгий час його мешканці та гості знали не за адресами чи номерами, а за власними назвами. Нині “Про Захід” розкаже про кілька таких.

“Білий корабель”

Ця кутова будівля знаходиться у самому центрі Ужгорода, як кажуть вже багато-багато років, на “хресті”. На її місці, за розвідками історика Йосипа Кобаля, колись знаходилася корчма “Білий корабель”. Вперше вона згадується 1868 року у переліку нерухомості, яка перейшла у власність міської управи. Згодом на її місці місто хотіло звести ратушу, але врешті, у 1903-му році, побудувало красивий триповерховий житловий будинок з магазинами на першому поверсі. За старою звичкою ужгородці продовжували називати нову будівлю “Білим кораблем”.

Нині вона має трохи інший вигляд, а все тому, що 4 січня 1909 року “Білий корабель” згорів. Міська управа його відновила майже у тому ж вигляді, однак із простішим архітектурним оздобленням. Як жилося у “Білому кораблі” у давні часи, розповіла “Про Заходу” донька краєзнавця Петра Сови Світлана Совіна. Вона разом із батьками проживала в одній з квартир цього будинку у “чеські” часи, фактично до 1939 року. Нині пригадує, що будинок повністю належав міській управі, тож працівникам муніципалітету могли там виділяти службові помешкання. Петрові Сові, як заступникові старости, теж виділили квартиру у “Білому кораблі”. “Майже всі жителі цього будинку були євреями, – розповідає Світлана Петрівна. – Найбагатші – адвокати, лікарі тощо – орендували розкішні просторі квартири по 3-4 кімнати, вікна яких виходили на нинішню вулицю Корзо. Навпроти, з іншого боку внутрішнього дворику, знаходилися квартири, значно менші за розмірами. У них жили єврейські родини з трохи меншим достатком – дрібні торговці, власники магазинчиків. Унизу, на першому поверсі, жив домоправитель. Двері його квартири виходили у внутрішній дворик, він навіть загородив частину двору ближче до з'єднувальних місточків, зробивши газон із травичкою. Дітьми ми там любили гратися.

Пригадую, що кожної п'ятниці у вікнах всіх єврейських помешкань запалювали свічки. Добре пам'ятаю також весілля, які гуляли у дворику, і молодят, що стояли під традиційним невеличким шатром. А ще раз у рік євреї будували у дворі намети і жили там – тоді весь внутрішній дворик був заповнений шалашами (йдеться про єврейське свято Суккот, коли іудеям справді треба 7 днів жити у куренях – ред.). Про саму корчму “Білий корабель” мені невідомо майже нічого. Я чула лише, що то був дуже простий заклад для бідних людей. Відколи цей будинок звели, у його стінах корчма “Білий корабель” вже не працювала”.

Внутрішній дворик “Білого корабля”

 

Слід ще додати, що нині назва “Білий корабель” виведена на фасаді іншого будинку по вулиці Корзо. Очевидно, її власники хотіли таким чином відновити історичну справедливість, однак насправді цим лише заплутують мешканців міста і туристів. Щодо самої назви, то її, судячи з архівних матеріалів, часто використовували на теренах Угорщини для назви ресторанів, готелів і кафе. У центрі Будапешта, до прикладу, досі є вулиця Білого корабля. 

 

Палац Штернбергера

Якщо про “Білий корабель” інформація збереглася, то про цей об'єкт її ми знайшли дуже мало. Палацом Штернбергера на початку минулого століття в Ужгороді називали будинок на нинішній площі Петефі, 13. Точно невідомо, але логічно було би припустити, що назвали так будинок тому, що він був збудований і належав якомусь Штернбергеру.

Для Ужгорода це прізвище не було дуже розповсюдженим. Ім'я Ігнаца Штернбергера з Унгвара, народженого 1828 року, є в переліку вояків австрійської армії. Можливо, він був батьком ресторатора Арміна Штернбергера, ім'я якого знаходимо в “Адресарі Чехословацької республіки” за 1930-й та 1937-ий роки. Оскільки ресторан Арміна знаходився саме на Масариковій площі (нинішній Петефі), можемо припустити, що йдеться про того самого Штернбергера, якому належав увесь той дім, який через розміри називали палацом. До речі, збудований він був вже після палацу Фріда, який розташований навпроти (це видно на старих листівках), тобто, десь після 1910 року.

На одному з інтернет-ресурсів, присвячених у тому числі й єврейській історії Ужгорода, – “JewishGen KehilaLinks” – ми знайшли і фотографію родини Арміна Штернбергера. Хоча прізвище на ній написано вже трохи по-іншому – Штайнбергер. На ній можна побачити самого ресторатора Арміна, його дружину, чотирьох дітей і навіть білого песика.

Армін Штернбергер з родиною. 1908 рік.

 

Згадується в “Адресарі…” ще один Штернбергер – Іллеш. Сказано, що він у 1937-му був магістром юриспруденції і працював адвокатом на вулиці Маломостецькій, 4. Однак достеменно невідомо, чи був Іллеш родичем власників палацу Штернбергера.

 

Будинок Гізелли

Про цю будівлю знає багато хто, адже знаходиться вона в самому центрі міста, та й назва її значиться на фасаді. Нині у стінах будинку Гізелли працює музичне училище ім.Задора, а колись то був перший в Ужгороді церковний дівочий навчальний заклад. У багатьох туристичних довідниках написано, що будівлю цю звели у 1859 році, але це неправда. У книжці Йосипа Кобаля зазначено, що того року відкрили церковну школу на вулиці Капітульній, тоді як приміщення на нинішній вулиці Волошина у сучасному вигляді існує з 1907-го.

Названа так будівля через те, що покровителькою дівочої школи вважали святу Гізеллу – дружину першого угорського короля Іштвана. Гізелла пов'язана з будівлею і зараз – саме її скульптурка височіє по центру на верхівці у спеціальній ніші. До речі, з цією скульптуркою пов'язана історія, яку вже встигли оповити легендами. Кажуть, що в радянські часи, коли все церковне було не в пошані, скульптурку Гізелли вирішили закрити фанерою – аби в очі не кидалася Однак зробити це було непросто, бо заважало коліно Гізелли. Тоді це коліно там, де воно найбільше стирчало, вирішили трохи відбити. А тоді вже закрили нішу фанерою(за іншою версією, її замурували – ред.).

Коли у 1996-му нішу відкрили, Гізелла ще деякий час стояла на верхівці з “розбитим” коліном. Пізніше скульптуру відновили.

1997-ий. Гізелла з розбитим коліном

 

Палац Вайди

Про те, що будинок на розі вулиць Волошина і Корятовича називали палацем Вайди (угорською – Vajda palota), пам'ятають нині лише літні корінні ужгородці. Власне, ім'я Вайди носив не лише будинок, а й пасаж у будівлі, на місці якого нині знаходиться магазин.

Невідомо, чи саме хтось із представників родини Вайда збудував колись цей будинок. Нам вдалося знайти інформацію лише про одного власника будівлі – Еміла Вайду. У чехословацькі часи його називали “технічним канцеляром”. Це означає, що він (можливо, разом з працівниками контори) займався технічним обслуговуванням автомобілів.

Станція техобслуговування Еміла Вайди знаходилася на вулиці Маломостецькій – там, де і його красивий будинок. Пізніше адресу контори вказували інакше – пасаж Вайди. Відомо, що в різні роки Еміл Вайда був представником на Підкарпатській Русі великих іноземних компаній. У 1937-му був представником “Shell”-у, а за угорських часів співпрацював із компаніями “Ford”, “Firestone”, “Vacuum Oil Comp.” і навіть “Harley Davidson”.

Рафанда

Найзагадковішою з-поміж ужгородських назв будівель є Рафанда. Це “ім'я” “прилипло” до двох будівель – Великої та Малої Рафанди – ще з часів їх зведення у 30-х роках минулого століття. Як не дивно, їх досі так усі називають, однак спитай в ужгородців що означає слово “рафанда” – ніхто й не скаже. Більшість думає, що це такий архітектурний термін, однак архітектори, до яких ми зверталися, одразу сказали: такого поняття в архітектурі немає. Пояснити етимологію слова не можуть навіть краєзнавці та історики.

Донька краєзнавця Петра Сови Світлана Совіна пригадує, що колись їй розповідали ніби пішло воно від чеського слова, яке означає “пліткувати”. Мовляв, називали ці будинки не інакше, як будинками пліток і сварок, бо проживали в них переважно чеські чиновники, дружини котрих не працювали, а цілісінький день проводили у внутрішньому дворику, де без кінця пліткували і сварилися. На жаль, ми не змогли знайти у чеській мові слова, яке було би пов'язане з плітками чи сварками і при цьому було схоже на “рафанду”. Однак про те, що Рафанду називали будинком пліткарок, чули не від одного літнього ужгородця.

Історик Сергій Федака припустив, що слово “рафанда” є просто перекрученим словом “ротонда”. Певний сенс у цьому є, адже ротонда – це кругла споруда, такий собі колодязь. Можливо, коли в Ужгороді почали зводити будинки у формі нерівних квадратів із просторими дворами всередині, їх теж називали ротондами, згодом переінакшивши у рафанди.     

 

Велика Рафанда на набережній Незалежності

 

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”

Про Захід