Втрачений Ужгород: старі єврейські магазинчики в центрі міста

На старих світлинах Ужгорода центр міста, особливо нинішні вулиці Корзо, Волошина, Корятовича, площа Петефі виглядають як мурашник. Найбільше ж кидаються в очі безліч строкатих вивісок і реклами на магазинчиках, які тут були на кожному кроці. Сьогодні ми розкажемо саме про них.

Донька краєзнавця Петра Сови Світлана Совіна, хоч і була тоді маленькою дівчинкою, добре пам'ятає центр Ужгорода у чехословацьку пору. “Наша родина жила у будинку “Білий корабель” на розі нинішніх вулиць Корзо і Волошина. На цих вулицях було всього кілька великих магазинів: у “Поппел” продавали елітне дороге взуття, яке могли собі дозволити лише багатії, у кондитерській-кафе “Мішкольці” члени родини Мішкольці пекли смачні тістечка, на нинішній Театральній площі був також великий взуттєвий магазин “Батя”, де вже продавали взуття, доступне широкому загалу. Усі інші магазинчики в центрі міста були дуже маленькими, там фактично не було де розвернутися.

Як правило, магазини ці належали євреям. У них продавали все, що душа забажає. Була на Корзо крамниця, де торгували виключно рукавичками, був іграшковий магазин, парфумерний (пригадую, моя мама мала такий маленький кришталевий флакончик і приходила туди, аби їй налили парфуми), навіть панчішний, де продавали панчохи. Ще на Корзо була корчма, де також можна було поїсти. Пригадую, туди одного разу привезли величезного щойно впійманого сома. Його виставили на вітрину, і всі перехожі зупинялися біля тієї вітрини, аби подивитися на гіганта.

Мушу сказати, що магазини ті, хоч як гарно виглядають нині на старих фото, тоді не були красивими. Лише деякі мали красиві, оздоблені деревом вітрини. Більшість же виглядали бідно і непоказно. Аби їх хоч якось прикрасити, на вітрини і фасади наносили малюнки чи чіпляли рекламу. Пригадую, дуже гарні малюнки були на фасаді кафе, яке нині називається “Під замком”. У часи мого дитинства на тому місці теж було кафе – не пафосне, доволі простеньке. Але на фасаді були намальовані чудесні яскраві чашечки, які одразу привертали до нього увагу перехожих”, – розповідає Світлана Петрівна.

Передивляючись старі світлини, одразу звертаєш увагу на те, що більшість магазинів у центрі старого Ужгорода називалася іменем свого господаря. Така традиція в ті часи існувала по всій Європі, нічого дивного в тому немає. Але цікаво, що майже всі імена власників крамничок – єврейські, хоч і написані на угорський манер: Моргенштерн Мор, Каллуш Мозеш, Армін Акерман, Саламон Бергер, Адлер Самуел, Л.Мошковітс, Мор Берковітс, Андор Розенберг тощо. Ще однією особливістю тих часів була фактично тримовність у рекламі ужгородських магазинів. Кожен надпис на крамниці дублювався чеською, угорською та мішаниною російської з українською – фактично русинською. Так, власники корчми на вулиці Корятовича зробили так, аби їхню рекламу зрозуміли геть усі жителі міста і туристи з сусідніх країн. Тут тобі і чеською “Крчма “Гостінец””, і угорською “Корчма “Вендегло”, і не зовсім зрозуміле “Карчма “Гостинец”” кирилицею. На фасаді написали, що тут пригощають середнянськими винами і чопованим пивом, а для тих, хто читати взагалі не вміє, ще й промовисто намалювали пляшки й бокали з пінним пивом.

То чим же торгували у магазинчиках в центрі міста? Уважно вдивившись у вивіски та рекламу, бачимо, що там справді було все: одяг, взуття, ювелірні вироби, вапно і цемент, меблі, гвіздки, тютюнові вироби та чимало іншого. З продуктів харчування продавали хлібобулочні вироби у пекарнях і м'ясо у магазинах так званих “гентешів”. Очевидно, інші продукти харчування ужгородці все ж воліли купувати на ринках. Чимало було й магазинчиків так званих “змішаних товарів”, де продавали різні господарські дрібниці широкого вжитку.

Оцінити тодішній зовнішній вигляд крамничок “Про Захід” попросив ужгородського архітектора Володимира Павлишина, котрий кілька років тому взяв участь у розробці “Порядку встановлення вивісок у місті Ужгороді”. “У кожного стилю є епоха свого періоду, – зауважив Володимир. – Той стиль, який бачимо на старих листівках з видами Ужгорода, притаманний саме тій епосі. Однак мушу відзначити, що місто на них виглядає досить провінційно, як і тоді, так і зараз власники магазинів не знали міри в рекламі. Як результат, надмірна концентрація всього: інформації, реклами, малюнку.

Єдиний плюс полягає у збереженні автентичності фасадів та використанні природних матеріалів. Нині проблема в тому, що власники магазинів у центрі міста часто використовують штучні матеріали, створюють велику різницю у вигляді нижнього і верхніх поверхів. Тоді будівлі виглядали цілісно.

Якщо порівняти довоєнні світлини з радянськими, то бачимо на Корзо вже зовсім інший стиль. До речі, я в тому вигляді магазинів не бачу нічого поганого. Все просто і лаконічно, великі вітрини і проста навісна реклама не псують загального вигляду вулиці”.

То як же відбулася трансформація маленьких єврейських магазинчиків з дерев'яними фасадами у великі крамниці з величезними вітринами? Старожили пригадують, що у роки війни, коли з Ужгорода у концтабори вивезли майже усіх євреїв, більшість магазинчиків у центрі міста закрилися і кілька років стояли пусткою.

Перелопативши обласні газети за 1946 рік, ми знайшли багато цікавої інформації. Чи не у кожному номері “Закарпатской Украины” писали про те, що в Ужгороді на місці старих магазинів відкриваються нові заклади державної або кооперативної торгівлі з традиційною блакитною ромбовидною емблемою. Відкриття кожного магазину подавалося, як небачене благо для простого народу. Так, у січні 46-го облторг відкрив комерційний магазин, в якому продавали булки, пиріжки та печиво. У лютому відкрили магазин “Гастронома”, у квітні – чайну, у травні – 10 лотків, у яких продавали води, пиво й морозиво, та 11 лотків, де можна було купити папіроси, печиво та бутерброди. У тому ж травні Ужгород отримав перший комерційний магазин промтоварів з великим асортиментом виробів з бавовни, шовку, а також взуття.

Між тим з інших матеріалів бачимо, що старі магазинчики все ж залишалися, надзвичайно муляючи очі новій владі. Так, в одній статті йдеться про традиційний ярмарок на правому боці вулиці Льва Толстого. “Каждый четверг из окрестных сел с раннего утра тянутся вереницы груженых повозок и идут празднично одетые пешеходы с белыми узелками за спиной – так заведено с незапамятных времен. Продают тут всякую всячину. Прямо на мостовой разложены масло, сметана, пирожки, непроверенное никем мясо, молоко, а над всем этим – тучи мух.

Приходят и те, кто имеет магазины в городе. Иван Вигг, торгующий на улице Петра Великого в магазине “Торгивля смешаним товаром Иван Вигг № 19″ торгуется, покупает на ярмарке дешевые вещи, чтобы потом продать в своем магазине втридорога. К великому сожалению, наши торгующие организации работают пока не так хорошо, поэтому людям приходится покупать мелочь за высокие цены”.

Як бачимо, звичних до ярмарків ужгородців радянська влада дуже хотіла привчити купувати у державних магазинах, а не у людей, чи поки ще приватних крамницях. Критикували ці малі магазинчики нещадно. От, наприклад, в іншому матеріалі йдеться про те, що вивіски магазинів у центрі Ужгорода своєю неграмотністю збивають дітей, котрі саме з вивісок вчаться читати. Мовляв, от у центрі красується надпис “Буффет” і поясни потім школяреві, що слово “буфет” російською правильно писати з однією “ф”. А є на вивісках і цілі шаради, наприклад, “Обойчик Шорньик чемодан мастерская”. Наводили журналісти і інші приклади, як-от “Парикмахяр” чи “Магазин смишанных товаров”. А найбільше їх тішила афіша, яка запрошувала на “матч между командами грачей” таких-то команд. Наостанок же газета зверталася до міськради з проханням звернути вже нарешті увагу на вивіски у місті й зробити їх зрозумілими для усіх громадян.

Мабуть, так і почалося знищення зовнішнього вигляду магазинчиків у центрі старого Ужгорода та перетворення їх у великі універмаги, продмаги та гастрономи. Хоча процес цей був досить тривалим, адже у газетах за 1953 рік тема відкриття нових великих магазинів у центрі міста теж спливала дуже часто.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”