Наприкінці червня відомий усім на Закарпатті народний фольклорно-етнографічний ансамбль “Ужгород” відсвяткував поважний ювілей – 30 років від дня першого виступу. Створений з ентузіастів Обласного краєзнавчого музею для одноразового концерту, він з кожним роком ставав усе значнішим і популярнішим. Секрет же успіху ансамблю в тому, що його учасники на репетиціях і виступах не працюють, а… відпочивають.
– Надворі був 1985 рік, – згадує передісторію створення ансамблю його багаторічний художній керівник, співробітник Закарпатського обласного краєзнавчого музею Віктор Шостак. – Музей тоді готувався до відзначення свого 40-річчя, тож директор сказав працівникам: “Придумайте-но щось цікавеньке!”. Ми з п'ятьма колегами і придумали – зіграти на святі кілька народних композицій. Цікаво, що більшість із нас не мали музичної освіти. Заучували ми ті композиції покроково цілий місяць, а тоді виступили. Може, зіграли й не дуже “чисто”, та від щирої душі, і процес цей нам так сподобався, що вирішили не покидати репетицій, а збиратися й далі разом.
У ті часи різного роду фольклорних колективів на Закарпатті було дуже багато. Майже при кожному великому підприємстві чи колгоспі існував ансамбль або хор. Але такого творчого колективу, як новостворений “Ужгород”, не було. Бо чоловіки-музейники грали народні закарпатські пісні на традиційних інструментах, були колоритні, запальні й не залишали байдужим жодного слухача. Сказати, що ансамбль тоді не мав відбою від запрошень на виступи, не можна, але поїздили музиканти чимало, навіть у Москві та низці інших російських міст грали.
Найскладніші часи колектив пережив наприкінці 80-их. Власне, тоді всім було не до розвитку культури. По суті врятував ансамбль “Ужгород” його тезка – готель “Ужгород”. Тодішній керівник готелю запропонував ансамблю грати у їхньому ресторані. Але за умови, що в колективі будуть також дівчата-солістки. Музиканти сприйняли це з цікавістю, влаштували прослуховування, на якому відібрали десять співачок. Були серед них і працівниці готелю, котрі захотіли спробувати себе в народному ансамблі. Одна з них – Тетяна Дудинська – є солісткою колективу досі.
При готелі “Ужгород” ансамбль працював 5 років, після чого пішов “у вільне плавання”. Репетиції відбувалися на базі колишнього Будинку піонерів. Саме там у солісток зародилася ідея поєднати спів із танцями. Навчити дівчат, які абсолютно не розумілися на народних танцях, колектив запросив талановитого хореографа-постановника Розу Мацак. “Ансамбль отримав запрошення виступити в австрійському Айзенштадті. Але ми чудово розуміли, що люди, котрі не є носіями української чи угорської мови, не зможуть довго втримати увагу на наших композиціях. Потрібен був рух. Так ми спочатку просто пританцьовували, виконуючи пісні, а потім почали втілювати повноцінні хореографічні номери, в яких розкривався сюжет композицій. Оскільки співають у нас лише дівчата, то складається враження таких собі вечорниць”, – пояснює Роза Дезидеріївна.
Для неї ансамбль “Ужгород” швидко став улюбленим дітищем, без якого хореограф нині й не уявляє себе. Коли колектив їхав виступати, неодмінно запрошував постановницю номерів приєднатися до них у подорожі. Під час однієї з таких музиканти вручили Розі Мацак бубен, троскотало і дримбу. З тих пір вона також грає в колективі на цих інструментах, отримуючи, за її же словами, ні з чим не порівнянне задоволення.
Хореографічна складова зробила “Ужгород” ансамблем “із перчинкою”. Дзвінкі співанки і жваві танці дівчат уже не залишали глядачам жодного шансу занудитися під час виступів. Послухати закарпатський фольклор захотіла вся Європа, тож колектив почав багато подорожувати. Де лише не бував! У Німеччині, Італії, Австрії, Хорватії, Румунії, Польщі, не кажучи вже про Угорщину та Словаччину. По Україні також багато їздили з виступами. “Жодного разу нас не сприймали погано, – пригадують дівчата-солістки. – Більше того – люди просто не можуть всидіти на місці, починають самі пританцьовувати й підспівувати нам. Запальні закарпатські композиції всіх чіпляють за живе. А за кордоном особливо тепло нас сприймає діаспора. Бувало, старші люди після концертів плакали, обіймали нас усіх і щиро казали, що ми занурили їх у дитинство, подарували часточку молодості”.
За роки існування через колектив пройшло близько сотні учасників. Дівчата виходили заміж, хлопці йшли до армії або змінювали роботу і вже не могли приділяти колективу стільки уваги, як до цього. “Ужгородці” на своїх колишніх колег не ображаються, адже це справді важко – поєднувати репетиції та виїзди з роботою і родинними обов'язками. Саме тому в колективі залишаються тільки справжні фанати своєї справи. “Ми всі – люди серйозні, дітей серед нас немає. Але двічі на тиждень ми без вагань відкидаємо всі справи, аби на кілька годин поринути в репетицію. Це для нас життєво необхідно, бо так ми відпочиваємо, “відключаємося” від проблем, заряджаємося енергією. При цьому до репетицій у нас дуже відповідальне ставлення, пропускати їх не заведено”, – сміються учасники “Ужгорода”.
Нині ансамбль об'єднує сімох музикантів, котрі грають на цимбалах, скрипках, бубні (великому барабані), контрабасі чи басолі, сопілці, троскоталі й дримбі, та вісьмох співачок-танцівниць. Серед них є багато людей з професіями, дуже далекими від творчості. Але тим “Ужгород” і цікавий, що приймає у свою сім'ю всіх, хто виявляє відповідне бажання. Роза Мацак вказує на кількох новеньких дівчат – самі прийшли, каже, і просили, мало не плачучи, взяти їх у колектив, бо дуже вже їм сподобався виступ ансамблю. Їх, звичайно, взяли, але поки що випробовують: чи зможуть вони запам'ятати величезну кількість народних композицій з багатої програми ансамблю, чи заучать на перший погляд прості, та все ж чітко поставлені рухи. Не менш важливо і те, чи зможуть новенькі влитися до такої дружної сім'ї “Ужгорода”, адже ансамбль відрізняється від інших ще й тим, що виступає на сцені легко й невимушено – так, наче дівчата просто зібралися потанцювати і поспівати на сільському весіллі, де грають браві музики.
До речі, про пісні. Мабуть, найбільшою родзинкою ансамблю “Ужгород” є те, що він виконує лише автентичні закарпатські пісні – без жодних обробок. Віктор Шостак, як музикознавець, шукає старовинні обрядові композиції в архівах краєзнавчого музею. Часто трапляється, що виконують знайдену в архівах пісню у Словаччині чи Польщі, а тамтешні старожили кажуть: “Так це ж наша пісня!”. В Угорщині ж на “ура” сприймають старовинні угорські народні композиції. До слова, більшість співачок у колективі угорської мови не знають. Коли треба вивчити нову пісню угорською, записують її текст українською, а вже потім на репетиціях намагаються “підігнати” вимову. І виходить добре – в результаті й не скажеш, що угорська співачкам не рідна.
Дуже цікаві у колективу й костюми. Вони різноманітні, представляють за стилем регіони Закарпаття, і майже всі мають поважний вік. “Взагалі у нас два комплекти костюмів. Перший – старовинний. Наш художній керівник Віктор Андрійович їх скуповував у селах. Найстарішому костюму 90 років, але на вигляд і не скажеш – вони дуже якісні, зносу їм практично нема. Недавно ми пошили новий комплект, теж за всіма правилами автентики. І ці костюми красиві, але ми більше любимо старовинні – в них є якийсь дух. Взуття у нас теж цікаве. Цим постолам років тридцять, їх пошив у Рахові на замовлення старий дід, котрий зробив усе так, як шили там століттями”, – розповідають члени колективу.
Нині вони готуються якомога краще відзначити ювілей ансамблю. Справжнім святом для них було б зустріти 30-річчя на сцені, але загальна складна економічна ситуація не сприяє тому, щоб організовувати пишні концерти. Тож можливо, колектив зробить своїм шанувальникам сюрприз у вигляді невеличкого вуличного виступу – і собі на втіху, і людям на радість.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, Ужгород
