24-річний Петя отримав повістку з військкомату у серпні минулого року. Він працював електриком в Закарпаттяобленерго, але повістку чекав, бо не так давно мобілізувався з 80-ї аеромобільної бригади, що дислокується у Львові.
“Бажання ховатися від призову не було, я не такий, – сміється нині Петя. – Спочатку мене направили у 128-му бригаду, хоч я казав, що хочу служити зі своїми хлопцями. Згодом справді прийшла заявка з 80-ї, тож їхав туди, як додому, зустрівся з багатьма товаришами , з яким пройшов строкову службу.
Три місяці ми проходили навчання на яворівському полігоні, а потім нам видали нову форму й відправили зі Львова в зону АТО. Колоною їхали через Слов'янськ, розмістилися в приміщенні старої школи. Поприбирали, розклали ліжка, які привезли з собою, і стали чекати дальшого наказу. Мій взвод два місяці так у резерві чекав, а потім сказали, що виїжджаємо на передову”.
Передовою виявилося сумнозвісне село Опитне під Донецьком. Взвод Петра мав охороняти мінометну батарею, яка прикривала кіборгів в донецькому аеропорті. “Цей об'єкт був для нас дуже важливим, бо це фактично прямий вихід на Донецьк. Але хлопці там багато натерпілися, аж згадувати не хочеться. Ми слухали рацію кіборгів, чули їхні крики. Вони в останні дні викликали вогонь на себе, аби лише тих бойовиків, котрі їх атакували, покласти. Фактично, були готові померти.
Наші також туди час від часу їздили. Це було добровільно. Приходили, казали: треба 5 чоловік у аеропорт. Багато хто відмовлявся, бо ми чули і добре знали, що там відбувається. Їхати туди було практично самогубством. З нашого взводу п'ятеро пішли в останні дні блокади. Ми за них дуже переживали. Двоє з них повернулися, ще двоє зникли безвісти, один – досі в полоні. Сумно, що командування не могло організувати для хлопців грамотний вихід, аби зберегти їхні життя. Тоді, може, не було би стількох втрат”.
Майже весь січень Петро прожив у бліндажах. Коли його взвод лише приїхав до Опитного, тривало сяке-таке перемир'я, в селі була електроенергія, багато цілих будинків. А потім почалися часті й сильні обстріли. “Опитне розстрілювали дуже сильно, половину села розбили. Ми людей жаліли, ходили роздавати їм наші сухпайки. А вони часто не хотіли брати – з гордощів. Нас питали, навіщо ми приїхали, від кого їх захищаємо. Казали, що хочуть повернути СРСР, що краще помруть, ніж від нас їжу будуть брати. Було неприємно це чути. Закрадалася думка, що ми справді щось неправильне робимо. Через таке ставлення мирного населення ми його остерігалися, ніколи нічого від них не брали”.
А ще хлопці вечорами, бувало, дивилися телевізійний канал “Новоросія”. З їхніх новин не знали, чи плакати, чи сміятися. “Як лише нас не називають у тих новинах: і укропи, і фашисти, і хунта. Коли нас обстрілювали, а потрапляли в будинки населення, в новинах казали, що це ми бомбили мирних жителів. Якщо спочатку ми ще жили у приміщеннях, то потім і від них майже нічого не залишилося. Одного разу міна попала якраз у нашу кімнату, одного хлопця привалило стіною, але він вижив. До речі, лишилася неушкодженою лише та стіна, де були наклеєні дитячі малюнки. Ми там вірили, що вони мають велику захисну силу”.
“Поливали” десантників з усього, чого лише можна і в новорічну ніч. Петро каже, що це була, без сумніву, найнезвичніша новорічна ніч в його житті. “Ми якраз були на постах, чекали, що буде. Сепаратисти першим почали “вітати” обстрілами аеропорт – рівно о 12-й ночі за російським часом. Потім по черзі навколишні села з нашими позиціями “вітали”: Піски, Спартак, Опитне, Водяне. Нас із 2-ї до 4-ї ночі обстрілювали безперервно. Приміщення, в якому ми їли, розбомбили повністю. Нам лише встигали передавати по рації: “В нори”. Тоді ми бігли в бліндажі. Але трохи і ми їх “привітали” – з усіх позицій. Шампанське змогли випити лише на ранок, коли все затихло.
Випити щось міцніше ми собі не дозволяли. У нас ніхто не пив. Лише, коли було -27 градусів, нам наливали 20 грамів горілки, коли зранку поверталися після чергування на посту. П'янка на війні ні до чого хорошого не призводить. Ти або собі гірше зробиш, або товаришів підставиш. Та й скільки вже було випадків, коли п'яні солдати своїм же зброєю погрожували. У нас теж був схожий випадок, а хлопець навіть не був п'яний! Просто під час перших обстрілів дуже перелякався, психіка не витримала, схопив автомат, бігав там, мало нас всіх не перестріляв. Ми його піймали, три дні в закритому приміщенні тримали, а потім відправили назад, в частину. Таких бійців спокійніше в тилу тримати”.
З їжею у десантників в Опитному проблем не було, а от води не вистачало. Волонтери до них не доїжджали, водії не завжди могли доправити на передову запаси, бо мусили їхати вночі, без світла фар. Хлопці топили сніг, а коли його не було, сиділи без води 5 днів. Потім відчайдухи зробили ополонку в річці й солдати бігали туди по воду.
Власне, з цією війною артилерії Петро лише раз за увесь час перебування на передовій бачив у очі живого противника. “Наша артилерія обстріляла їхню колону. Трохи згодом вийшов на наші позиції один контужений “сєпар”, говорити навіть не міг, з вуха кров текла. Ми його привели до себе, дали одяг, чаю гарячого. Не били. Він потім лише сказав, що місцевий, з Ясинуватої. Ми його у штаб відправили.
Цю війну закінчувати треба скоріше, чи заморозити. Бо люди і з того боку дуже страждають, у них житла немає, рідні вбиті. Шкода їх. Хай собі там живуть, як хочуть. Це моя думка, може й неправильна. Хоча заморозити конфлікт буде непросто, бо ми бачили, що є певні групи людей, котрим це невигідно. Наче домовилися про перемир'я, все тихо, аж тут хтось без причини починає гатити. І не по нас, а хоч куди. Наші починають відповідати – і все пішло по-новому”.
У лютому бійців 80-ї бригади відправили додому. Петро розповідає, що вони приїхали тихо, не попереджаючи нікого. Гучних зустрічей не хотіли, бо героями себе не вважають, та й понесли чималих втрат. “Спочатку так незвично було у ліжку спати теплому. Наче ти і вдома, і ні. Ночами, буває, сниться війна, пацани мої. Але частіше снів нема. Я провалююся, як від втоми, а через 3 години очі самі відкриваються і наступні 3 години вже заснути не можу – “чергую”. Підійду до вікна і дивлюся, чи нічого підозрілого. Якщо щось ворухнеться за вікном, чи машина десь недалеко заведеться, одразу насторожуюся – це вже такий інстинкт.
У відпустці доліковую бронхіт та око застуджене. Але трохи відпочив і чогось знову на війну тягне. Багато хто з хлопців каже, що їм у мирному житті важко себе знайти. Я себе теж іноді незатишно почуваю. То один день добре все, а на другий щось не так, хочеться назад повернутися, до хлопців. Знаєш, саме на війні починаєш розуміти, що таке справжня дружба. Коли друзі стають, як сім'я. Та й сім'ю починаєш цінувати по-справжньому, життя спокійне. Морально я був готовий померти, навіть похорони власні кілька разів снилися. Але так не хотілося помирати, не маючи дитини! Помирати без дітей страшно, бо знаєш, що нікого після себе не лишаєш.
От мене днями запросили на зустріч до школярів. Я дуже боявся йти, не знав, що розповідати дітям. Але зрештою був такий зворушений, що ледве стримував сльози! Після того, як вони дякували, дарували малюнки, співали, я зрозумів, що напевно не дарма таки воював. Оце справді піднімає моральний дух!”.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
