Про історію Підзамкового парку написано вже багато. При цьому кожен ужгородець пам’ятає його по-своєму: сиві старожили – першим міським парком із безліччю розваг, люди старшого віку – місцем, де проходили найкращі у місті танці під відкритим небом. Ужгородці середнього віку скажуть, що застали парк здебільшого брудним і зарослим чагарником, а нинішня молодь навряд чи часто гуляє парками, а більше там, скажімо чесно, розваг і нема.
Як тільки не називали ужгородці цей парк за часи його існування: у давнину був він Монашим садом (ймовірно, ним користувалися ченці павлікіанського монастиря, однак де точно той знаходився, для істориків досі залишається таємницею), далі Звіринцем, бо там розводили диких звірів, на які виходили полювати володарі ужгородського замку. З часом площа цього фактично лісу значно зменшилася, тож його, вже у володінні міста, почали використовувати як перший парк зі спортивними об’єктами.
Відомо, що 1858 року тут облаштували перший у місті спортивний майданчик учні місцевої гімназії. Вони розбили бігові доріжки, сектори для стрибків у висоту й довжину, кидання ядра, гімнастичних занять. Для зберігання інвентарю та роздягалень неподалік звели невеличкий дерев’яний будиночок, який, розповідають, знесла повінь 1867 року.
На початку 70-х років XIX століття паркові присвоїли ім’я відомого угорського громадсько-політичного діяча Іштвана Сечені. Саме тоді розбудовою цієї території місто зайнялося всерйоз. Серед столітніх дерев була збудована залізнична зупинка (залізничники навіть висадили тут липову алею), згодом з’явився готель із рестораном і танцювальним майданчиком, почав діяти тир Ужгородського стрілецького товариства. Та Ужгород не довго тішився новим рекреаційним об’єктом, бо через рік у парку спалахнула пожежа, яка знищила всі будівлі. За кошти міста, за планом архітектора Йожефа Суханека, були зведені нові ресторан і готель. Урочисте відкриття оновленого парку Сечені відбулося 3 липня 1904 року. Молодь збудувала тут тенісні корти, футбольне поле (фактично початок стадіону “Спартак”), а місто облаштувало оранжерею і будинок для 2-х садівників, котрі мали доглядати за зеленими насадженнями парку.
За часів Чехословаччини з’явився у парку і басейн, який на довгі роки став для ужгородців улюбленим місцем відпочинку і занять спортом. Чому басейн вирішили звести саме на тому місці – сказати важко, адже в попередні роки територія парку не раз “плавала” під час паводків. Досить туманною є і дата відкриття об’єкту: в джерелах згадують і 1935-й, і 1938-й, а подекуди навіть 1929-й рік.
“Я плавала в цьому басейні вже з 1935 року, – розповідає 90-літня ужгородка Світлана Совіна. – Дітей у великий басейн не пускали, ми плавали у дитячому, який розташовувався поряд. Влітку ми ходили у парк дуже часто. Пам’ятаю, що до війни він не був огородженим – великі ворота та огорожа з’явилися пізніше. Ближче до стадіону знаходився звіринець, де жили ведмеді, вовк, рись. В роки війни тварин вже там не було, не знаю куди вони поділися. Потім якийсь час зоопарк знову працював.
А вже у повоєнні роки я зі своїм тоді ще майбутнім чоловіком часто приходила у парк на танці. Тоді це було дуже популярне місце! Доріжки чистенькі, насадження доглянуті, все гарно освітлено, на круглому танцмайданчику грав оркестр, неподалік люди грали на спеціальних столиках в шахи, а далі стояла сцена з дашком-“мушлею”, де на свята виступали творчі колективи”.
Згадує про ті часи розквіту парку і колишній тренер з великого тенісу Степан Негер. “Я вперше прийшов на тенісні корти у парку 1956 року. Пам’ятаю, вони були у чудовому стані, дуже доглянуті. Кортів було 5, пізніше 5-й забетонували. 2 з них належали “Спартаку”, 2 – були закріплені за “Авангардом”. Потім, коли у 1983-му я прийшов на корти вже як тренер, весь парк з басейном та стадіоном вже знаходився під шефством Машинобудівного заводу. Однак тоді розваг у парку стало менше, зокрема, зник звіринець. Нині корти перебувають не в кращому стані, подейкують, що їх хочуть забудувати”.
Історію парку від початку 80-х згадує вже інший відомий тренер – ватерполіст Ісрафіл Василькін. У ті роки він чи не кожен день проводив у парку і поруч, у басейні, тож добре пам’ятає, яким був тоді цей об’єкт. “Басейн в комплексі з парком був місцем культурного відпочинку дуже багатьох ужгородців. Хоча парк у 80-х вже починав занепадати, туди все ще любили приходити люди. Я пригадую скульптурки тварин на місці колишнього зоопарку, бювет, звідки люди набирали мінеральну воду, величезні старовинні дерева, станцію малої залізниці… Не розумію, чому за короткий час парк так занепав. Кого нині не спитаю – всі про це дуже жалкують. З кожним роком ставало все гірше й гірше: жодної лампочки увечері там не світило, все поступово заростало кущами, театральні підмостки знесли, колишній танцмайданчик теж стояв розбитий.
Зате басейн переживав тоді чи не найкращі свої часи. У 1972 році на його базі тренувалася перед Олімпіадою у Мюнхені збірна СРСР з водного поло. Тоді збірна стала чемпіоном. Перед Олімпіадою 1980-го року спортсмени знову приїхали на збори до Ужгорода, бо їм тут дуже сподобалися і вони вважали басейн “фартовим”. Це про щось та говорить!
На початку 80-х сам басейн вже був досить старим, але перебував у хорошому стані. Він працював цілорічно, відколи у 1969 році поруч збудували котельню на вугіллі й у холодний період почали підігрівати воду. Температура води навіть у люті морози доходила до +28 градусів. Над водою завжди стояла “шапка” з пари, а ми плавали.
Розміри чаші – 50х17,5 м. – дозволяли проводити там фактично будь-які змагання, окрім стрибків у воду. Власне, заглибина в басейні до 3,5 метрів вказує на те, що його будували і з цією перспективою, однак у нас просто не було для цього вишки. Хоча знаю, що колись така вишка була.
Не можу не похвалити і відмінну фільтраційну систему, яка дозволяла по півроку не змінювати воду в басейні. А це, повірте, непросто, коли басейн відкритий і в нього постійно залітає то пух з сусідніх тополь, то пожовкле листя.
Людей до нас приходило завжди дуже багато, до тисячі щодня. Басейн відкривався о 6-ій ранку, першими до нього навідувалися ужгородці з так званої групи здоров’я: працівники Машинобудівного заводу, пенсіонери, прості ужгородці, котрі бажали поплавати. Потім починалися заняття різних секцій. Працював басейн до 22.00.
До слова, не обходилося там і без трагедій. Колеги розповідали, що у 79-му році в басейні потонув хлопчик. Кажуть, молода дівчина-тренер не догледіла дитину. Директора тоді звільнили і засудили на кілька років. А от значно пізніше – у 1998-му – рятувати дітей довелося вже мені. Тоді в Ужгороді була велика повінь, вода в Ужі піднімалася дуже стрімко. Коли я побачив, що повінь зростає, вивів дітей з басейну, хотів повести до виходу, але парк вже заливала вода з боку станції малої залізниці. Тоді ми швидко повернулися на територію басейну, перелізли через паркан і піднялися на дорогу. А вже через кілька годин вода дісталася до чаші басейну, переповнила її і навіть піднялася над нею на 10 см.
Загалом же басейн безперебійно працював до 1996 року – тоді його вперше з часу війни закрили. Без води бетонна чаша почала швидко руйнуватися – її ж по-суті за всі роки жодного разу серйозно не ремонтували. Ми, як могли, намагалися його зберегти, затягнули до нас спартакіаду України, але це не допомогло. Нині, в новому вигляді, басейн вже не придатний для спорту”.
То чому ж колись такий популярний в народі парк у 80-х швидко занепав? Світлана Совіна думає, що вся причина у тому, що зникла сама культура гуляння у парках, а ще, припускає, на це міг вплинути телевізор, який в той замінив людям традиційні вечірні прогулянки містом. Ісрафіл Василькін думає, що причина в іншому: парк вже не міг утримувати Машнобудівний завод, який ближче до 90-х починав відчувати свій занепад. Ми запитали про це і людину, котра в ті часи керувала Ужгородом, тож мусить знати справжню причину.
Тодішній мер міста Еміл Попович розповідає: з парком справді були проблеми. “Партійні органи настояли на передачі цієї території Машинобудівному заводу, але тодішнє керівництво заводу не мало бажання займатися благоустроєм парку. Місто ж у той час приділяло більше уваги розбудові нових парків: у Горянах неподалік кар’єру та так званого парку Перемоги за “Юністю”. На жаль, тоді ці проекти так і не завершили.
Щодо парку Горького, то він, на мою думку, втратив популярність через те, що згодом став місцем відпочинку переважно військових з сусідньої частини та ромів, котрі теж жили неподалік. Між ними постійно виникали якісь бійки, особливо ж на вечірніх танцях, тож міліція звернулася до Машинобудівного заводу з проханням забрати танцмайданчик з парку. Саме тому його і зруйнували. А звіринець звідти зник, бо ніхто не хотів його утримувати – це було фінансово дуже затратно.
Навести лад у парку ми взялися у 1989-му – перед дитячими олімпійськими іграми, котрі мали пройти у нас наступного року. Тоді силами міста там все прибрали, відновили освітлення, лавиці, урни тощо. Та підтримувати порядок ніхто не збирався, тож в наступні роки парк знову запустів”.
Відроджувати його самі ужгородці взялися лише навесні 2011-го. Тоді більше 500 містян вийшли на толоку, під час якої разом з комунальниками вирубували чагарник, розчищали зарослі доріжки, прибирали сухостій та сміття. Загалом із 2,5 га найстарішої паркової зони міста вивезли 15 вантажівок із пляшками, обгортками, гіллям та листям. Поступово, силами створеного комунального підприємства парк огородили, заасфальтували доріжки, встановили лавиці. Нині він потроху оживає, але разом з інтересом ужгородців до парку починає прокидатися й інтерес підприємців. Нині він забудовується чи не з усіх боків, все вужче й вужче стискаючи старовинне зелене кільце під замком.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
