Погода Ужгород, Закарпаття 1 °C
прозахід
новини західної україни
Неділя, 18 листопада 2018 року
  Останні новини:
   

Як Щербицький понад тридцять років тому на Закарпатті «вікно» в Європу "пробивав"

листопада 05
11:06 2018

Якщо точніше, то "вікно у Європу", у цивілізований світ, прорубав власне Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов, який свого часу не тільки пів-планети демократизував, але й допустив поетапний розвал СРСР. Зараз уже не всі це знають та пам'ятають, але такі епохальні події на одній шостій світу насправді мали місце. З цього приводу згадується, як в один із червневих днів 1988 року партійний лідер 52-мільйонної республіки у ролі першого секретаря її ЦК, члена московського Політбюро здійснив останній (а дехто каже, що єдиний, бо за свою партійну кар'єру на Закарпаття за часів Ю. Ільницького він не приїжджав) візит до нашої не тільки найзахіднішої, але й найменшої області. "Заставив" 70-річного керівника тодішньої УРСР побувати у "крихітному", але у плані міжнародному – стратегічному Закарпатті, яке межує з чотирма європейськими країнами, вище згадуваний тодішній Генсек усього Радянського союзу М. С. Горбачов.

Мета відвідин – на місці вивчити ситуацію на кордоні, аби у майбутньому зняти "залізну завісу" від Чорного моря і аж до Балтики й через контрольно-пропускні переходи (пункти), якими українці особливо активно користуються нині, якнайскоріше пустити їх на Захід, до цивілізованої Європи. Український керманич завдання кремлівського "шефа" виконав блискуче – уже за тиждень-другий після поїздки на Закарпаття відбулося засідання Політбюро ЦК КПРС, на якому схвалили курс на подальші демократичні процеси навіть такої специфічної та завжди закритої сфери, як міжнародна, контрольні прикордонні пункти тощо. Після комплексу проектно-інженерних заходів енергійно будувалися КПП у Тячівському районі, у В. Палладі, Дьякові, Вилку (Виноградівщина), берегівські "Лужанка", "Косино", "Дзвінкове",  великоберезнянська "Убля", взялися модернізувати Чоп-Захонь, Ужгород-В. Нємецке тощо. Що із того вийшло – закарпатцям, як і всій Україні, відомо.

Отже, "товариш" Щербицький, який зрання прилетів в Ужгород спецавіарейсом, у Лужанці, куди прибув під обід, перебував десь близько двох годин й із чималою свитою у кількості 50-60 київських і місцевих "урядовців", відповідальних чиновників – від галузевих секретарів ЦК, співробітників його апарату, міністрів, голів держкомітетів і т. д. У цій когорті – перший секретар обкому партії Г. Бандровський, облрадівський очільник М. Мальованик, численні помічники, радники, референти, кадебісти, особиста охорона, в тому числі й ординарець персека Компартії, столична преса тощо. З'явилося дуже багато прикордонників різних звань і статусів, що й зрозуміло. Біля "тіла" були керівники району Г. Вереш й І. Іванчо – тодішні перший секретар райкому та голова райвиконкому, яким біля Гаті, де починається Берегівщина, "всунутися" у колону з причин безпеки не дозволили. Наздогнали кортеж у самій Лужанці. Смішно та грішно. До речі, перший із них уже покійний, а 72-річний Іван Васильович Іванчо, працюючи начальником одного з обласних управлінь, яке займалося розбудовою прикордонної інфраструктури, першим заступником голови облдержадміністрації, згодом очолював облраду та був депутатом Верховної ради України, дипломатом й у цій сфері залишив серйозний слід, залюбки розповідає про цю нерядову подію "радянської доби".

Стосовно місцевих медійників, то вони присутніми там теж не були, а писати про цей, без перебільшення історичний візит, мали право центральні ТАРС і РАТАУ, репортери яких перебували у "червневому пулі" В. В. Щ. Обласний цензор із голосом п. Іванюка завчасно обдзвонював редакції й застерігав головредів від самоініціативи: газети зобов'язані передрукувати те, що з'явиться про візит у московських або ж всеукраїнських виданнях. Якось так сталося, що автор цих рядків тимчасово виконував обов'язки редактора районної газети "Червоний прапор" й змушений був реалізувати вказівку "зверху", тобто дослівно передрукувати замітку з "Радянської України". І це на третьому році перебудови, коли "горбачовська" гласність на всіх радянських просторах уже аж фонтанувала. Можна було начальству піти наперекір, але за аналогічними правилами жила уся тодішня ідеологія, і я не виграв би нічого. 

У автора цих нотаток також збереглися й інші враження від цього історичного факту-приїзду: обабіч траси (з Ужгорода через Берегово на Лужанку та звідти у Петрово, у колгосп "Прикордонник" на Виноградівщині) того дня чергувало багато правоохоронців, на роздоріжжях їх було двоє-троє – тодішня міліція, КДБ, активісти. Постійно вояжували високі чини з міліції на рівні заступника начальника облУМВС, які наглядали, аби не сталося якоїсь "НП" чи аби десь не підклали вибухівку. Часи були мирні, про теракти навіть не думалося. У кортежі "Щербицького", який містом їхав тихо (80-90 км./год.), а на відремонтованій асфальтівці мчав із вітерцем (100-120 км.), нараховувалося десь 20-22 автомашини – на чолі колони та у її кінці міліцейські "Волги" з мигалками.

Трасу, якою мала пересуватися ця довжелезна кавалькада з машиною "ЗІЛ" і її головним пасажиром, що чемно з віконця лімузина махав рукою тисячам берегівчан, "прасували" та перевіряли перед тим різні спецпідрозділи – від особистої охорони В. В. Щ. й аж до обласних ДАІ та КДБ. Між іншим, про казуси. У Яношах на узбіччі стояли старі "Жигулі", а власника досить довго не було. Тож кілька дужих рук узяли й перенесли авто до одного з обійсть – траса мала виглядати чисто. Того дня також ховали відомого берегівчанина Григорія Плаксія, тож процесія, не дочекавшись проїзду кортежу на Петрово, таки пішла собі через місто. Не встигнувши звернути на цвинтар (біля повороту на Іршаву), ходу наздогнав ескорт "небожителя" з Печерських пагорбів (нинішня Банкова). Один співробітник КДБ, який відповідав саме за цю ділянку проїзду, запаморочився, коли уздрів, що автоколона зупинилася. Його за такий курйоз-інцидент ніби вилаяли. Але Щербицький мовив, що "у житті всяке буває, а тут людину проводжають у останню путь", тож помічник за його вказівкою усе "загладив". Згодом у своїй службі цей офіцер пішов на підвищення.    

І насправді, приватні архіви добропорядних людей зберегли ці раритетні світлини для нащадків, за що їм тільки можемо бути вдячні. До речі, "партійний дідусь" В. В. Щ. народився у 1918 р. А Брежнєв-земляк у 1972 році "вивів" колишнього персека Дніпропетровського обкому та двічі Голову ради Міністрів Української РСР на найвищу партійну посаду цієї ж грандіозної території площею у понад 600 тис. кв. км. – "шефа" ЦК другої після Російської Федерації за науково-технічним і кадровим потенціалом у СРСР республіки, "затиснувши" у задвірки його попередника П. Шелеста. У Москві уряд тоді очолював Рижков (змінивши Тихонова), а в Україні на цьому троні "воссідав" О. Ляшко. Усі, крім 90-річного Рижкова, в різні часи уже відійшли від нас.

...Якраз достигала полуниця, яблука тільки-но почали наливатися соками. Бактянці в особі заступника директора обласної сільськогосподарської станції запропонували цій поважній делегації з десяток ящиків червоних "вітамінів", але Щербицький спершу не хотів їсти, бо, за словами охорони, на продукцію треба було мати сертифікат якості, а безперервно курив – одну цигарку за другою. А коли невдовзі ранні ягоди йому двічі помили, кілька штук таки скуштував – без сертифіката та лабораторного дослідження на вміст нітратів. Похвалив за смакоту! Спілкувалися усі російською мовою. Горбачова за перебудову кляв, "побачимо, мовляв, що з його затії вийде, що матиме від цього народ". Відтак, давши певним особам інструктаж, "поспішив" до тодішнього нардепа ВР Української РСР Антоніна Бірова, з яким зналися раніше. А стосовно Г. Бандровського, то для нього, як і для київського "шефа", той рік став передостаннім на займаній посаді (як відомо, "львів'янин" Г. Й. Б. у 1980 р. замінив істинного закарпатця Ю. Ільницького, який область очолював із 1964 до 1980 р.р.)

Зауважимо, більшості персонажів нашого фотоспогаду, крім двох Михайлів – 88-літнього Горбачова, 83-річного Мальованика та 90-річного Героя соцпраці Бірова уже давно немає серед живих. Зокрема, В. Щербицький помер загадково на 72 році свого життя (16 лютого 1990 р.) у Києві, Г. Бандровський квиток на "той світ" отримав у віці 79 літ (2008 р.) і похований в Ужгороді. Закарпатцям, як і жителям інших регіонів, вони добре відомі, адже часто їздили містами та селами неозорої України, області, де зустрічалися з їхніми мешканцями, довідувалися, з якими проблемами стикаються люди, що їх найбільше хвилює тощо. Хоча треба сказати, що берегівчани тоді резонно обурювалися, чому лідери України та краю ані на хвилину не зупинилися й із ними не погомоніли.

Відзначимо, що ця розповідь не є ностальгією, плачем за вчорашнім днем, це звичайний виклад фактажу про цю "живу" історію, коли лідер радянської України В. В. Щ., як і нинішні президенти, глави уряду та спікери, обираючи той чи інший край, місто виїжджають, аби краще знати стан справ, точку зору людей з тих чи інших питань тощо. А ось проблема, яку в червні 1988 р. "зондував" компартійний лідер, втілена у життя – Україна має десятки контрольно-пропускних пунктів на Закарпатті (Буковині, Львівщині, Волині у т. ч.), торік отримала безвіз і співвітчизники можуть дякувати багатьом національним лідерам за такі старання. Але треба пам'ятати, що понад тридцять років тому у Європу "вікно прокладав" і тодішній керманич республіки Щербицький.  

Михайло ПАПІШ

Подібні новини



Популярні новини

На святі молодого вина благодійну крамничку розгорнув «Барбос» (Фото)

    На

Зоозахисна організація "Барбос", яка опікується ужгородським притулком для бездомних тварин, організувала благодійну крамничку на святі молодого вина ...