Чехословацькі легіонери довгий час були в Ужгороді поважними і помітними особами.
Для тих, хто нічого не знає про історію легіонерів, коротко розкажемо, що їхня армія була створена під час Першої світової війни на території Російської імперії з чехів і словаків (а також із чеських і словацьких полонених вояків – перебіжчиків із австро-угорської армії), котрі таким чином боролися за ідею створення незалежної від Австро-Угорщини країни.
Після війни легіонерів вважали найвірнішими воїнами незалежної Чехословаччини, а влада у подальшому всіляко намагалася їм допомогти у мирному житті. Кількість легіонерів, чимало з яких внаслідок участі у боях були військовими інвалідами, сягала близько 50 тисяч осіб. Після війни їх стимулювали їхати на проживання у віддалені регіони Чехословаччини, тож чимало колишніх легіонерів оселилися після 1919 року і на Підкарпатській Русі. Тут вони трималися гуртом, заснували “Дружство ческословенских легіонару”, заклали цілі поселення-колонії, відкривали виробничі цехи тощо.
В Ужгороді чехословацькі легіонери навіть звели велику будівлю, яку досі називають “Будинком легіонерів” (нині це будівля на розі вулиць Духновича і Корзо). У ній колишні військові, члени товариства, жили, мали свої майстерні, офіси, великий магазин одягу, кондитерську тощо. Але було це вже в кінці 20-х років, тобто, значно пізніше подій, про які ми розкажемо вам нині.
Розглядаючи зображення Ужгорода “дочеського” періоду, можна побачити, що такого явища, як кіоски, на вулицях міста не було взагалі. Не беремося стверджувати точно, але, судячи з ажіотажу і ретельної підготовки, перший взірцевий кіоск в місті відкрили у 1922 році. Як це було – ми дізналися з документів Державного архіву Закарпатської області.
Отже, у грудні 1921-го голова Товариства чехословацьких легіонерів на Підкарпатській Русі капітан В. Плоцек подав до міської управи прохання про зведення в місті 4-х кіосків, де колишні військові інваліди, котрі не здатні прогодувати себе фізичною працею, могли би відкрити трафіку, тобто, магазинчик із продажу тютюну, виробів для курців, паперу та газет.
Тодішній мер міста Мирон Стрипський, звісно, не міг відмовити легіонерам, тож міська управа почала думати над тим, як втілити в життя це прохання. Справа просувалася не надто швидко, дозвіл на будівництво першого, як значилося у документах, взірцевого кіоску дали 20 березня 1922 року. В якості місця для будівництва торгового кіоску у документах значилося просто – “біля Бейли Ача”. У той час, коли Ужгород був зовсім маленьким містечком, а власники магазинів торгували на одному й тому ж місці десятиліттями, це був зрозумілий для всіх орієнтир. Нам же у пошуках магазину Бейли Ача допомогли ті же старі світлини і листівки з видами Ужгорода. На одній із них, виготовленій друкарнею “Уніо” у 1925 році, добре видно і сам магазин Ача, і кіоск біля нього. Очевидно, це і є той взірцевий торговий павільйончик, на який першим отримало дозвіл Товариство чехословацьких легіонерів.
.jpg)
До слова, встановили його легіонери не просто так. Міська управа випрацювала документ з чіткими умовами. Так, товариство мало за свій рахунок виготовити проект зовнішнього вигляду кіоску, який мусила затвердити спеціальна комісія “по прикрашанню міста”. Ця ж комісія мала погодити точне місце для встановлення кіоску, далі якого не можна було заходити під час будівництва. Легіонери самі мали побудувати кіоск, тримати його у чистоті і гарному вигляді, а торгувати в ньому дозволялося лише тютюновими виробами, товарами для курців, папером та газетами – і нічим більше. За це військовий інвалід мав щомісяця сплачувати до міської казни податок. Користуватися кіоском легіонери мали право 10 років, після чого кіоск переходив у власність міської управи. Але і після цього колишній орендар-легіонер мав першочергове право на орендування кіоску, у якому працював протягом 10 років.
Цей перший кіоск відкрили на розі тодішньої площі Корятовича та вулиці Маломостецької 14 серпня 1922 року. Тоді ж, у серпні, товариство попросило погодити три наступних місця для зведення кіосків. Капітан Плоцек бажав, аби другий кіоск легіонерів розміщувався біля міського театру (сучасна будівля театру ляльок “Бавка” на площі Театральній), третій – біля “малої станції” (вона знаходилася напроти нинішнього басейну у Підзамковому парку), а четвертий – на розі вулиць Минайської (нині це вулиця Швабська) та Масарикової площі (нині – площі Петефі).
Але, розглянувши це прохання, міська управа категорично відмовила у проханні встановити кіоск біля міського театру. Тодішній очільник міста Едмунд Бачинський у відповіді написав: будівництво біля театру взагалі не дозволяється. Натомість управа запропонувала такі місця: на куті Масарикової площі і вулиці Минайської, на Масариковій площі навпроти будинку фінансової дирекції (тобто, перед нинішньою ЗОШ № 9 на площі Петефі) та на Вокзальній вулиці навпроти готелю Золтана Клайна (тобто, навпроти готелю “Карпатія” на самому кінці нинішньої Мукачівської вулиці).
Очевидно, легіонери на таку пропозицію погодилися, бо 1 вересня 1922 року міська управа дала дозвіл на розміщення кіосків, після чого, 22 вересня, мер Едмунд Бачинський та капітан Плоцек підписали угоду. Дозвіл на 10-річну діяльність вступав у силу 1 жовтня 1922-го. По закінченні дії угоди кіоск без будь-яких додаткових виплат мав перейти у володіння міста.
Ми не знаємо, чи збудували легіонери собі кіоски навпроти “Карпатії” та на розі Минайської вулиці і Масарикової площі, оскільки листівок із зображенням цих місць є мало, і на них жодних кіосків не видно. Але те, що четверте затверджене місце – біля будівлі фінансового уряду на Масариковій площі – ще довго залишалося пустим, знаємо з продовження службового листування з цього питання. Спершу Товариство чехословацьких легіонерів писало, що не може встановити кіоск, бо цьому заважає магазин (як саме заважає – не уточнювалося). А потім, у 1923 році, перехопити ініціативу легіонерів вирішила інша доволі впливова організація – товариство військових інвалідів “Надія”. Воно звернулося до міської управи з проханням передати місце під кіоск своєму члену – Юрію Клину.
.jpg)
Юрій Клин, котрий проживав на вулиці Собранецькій, 25, теж сам писав у міську управу. У листі розповідав, що має фах взуттяра, але працювати за ним не може через інвалідність. Саме тому просить виділити йому місце, яке до того надали інваліду Райхгардту, тим більше, що той, мовляв, не проти.
Міська управа деякий час радилася, а потім вирішила таки, що Товариство чехословацьких легіонерів не виконало своїх зобов'язань, тож угоду можна скасувати. 26 липня 1923 року Юрій Клин отримав дозвіл встановити кіоск біля будівлі фінансової дирекції і торгувати в ньому тютюновими виробами і газетами протягом 10 років.
Залишилися в архіві і проекти, з яких видно, як мали виглядати ужгородські кіоски-трафіки. Розробляв проект відомий місцевий архітектор Ерно Каваш, про якого знаємо, що він був також творцем Василіянського монастиря (нині – будівля фізфаку УжНУ), євангелістської церкви навпроти будівлі “Просвіти” та багатьох інших знакових ужгородських споруд. Архітектор пропонував зробити кіоски легкими з невеличким купольним дахом.
.jpg)
Однак на кресленнях проекту, які зберігаються в архіві, видно виправлення, зроблені чиєюсь рукою. Очевидно, купольний дах вирішили замінити пласким, і хоч на листівках тих часів ми не бачили таких кіосків на місцях, погоджених міською управою для використання легіонерами, однак дуже схожий видно на дещо пізнішій листівці 1933 року, яка зображувала новозбудовану будівлю пошти.
.jpg)
Такою є коротка і, безперечно, неповна історія ужгородських довоєнних кіосків, зовнішній вигляд яких проектував архітектор, котрий залишив величезний слід в історії міста, хоч і відомий нині небагатьом його мешканцям.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
