">
Погода Ужгород, Закарпаття 9 °C
прозахід
новини західної україни
Понеділок, 23 жовтня 2017 року
 Останні новини:

Втрачений Ужгород: будинок Лайоша Першеля на Торговій площі

жовтня 04
12:13 2017

Колись іздавна Торговою площею в Ужгороді звалася нинішня площа Петефі. Назвали її так тому, що на ній проходили найбільші ярмарки, а всю територію площі двічі на тиждень, у понеділок та четвер, займали торговці худобою, городиною, речами домашнього вжитку, одягом тощо. З тих пір назва площі змінювалася на раз: вона була названа і на честь Лайоша Кошута, і на честь Томаша Масарика.

Коли ж у кінці 20-х років минулого століття на тодішній площі Масарика розбили сквер і поставили пам'ятник президенту Чехословаччини, торгівлю з цього місця перенесли. Відтоді ярмарок простягався нинішньою вулицею Толстого аж до площі Б.Хмельницького, на якій багато років торгували сіном, так її і називаючи – сінний ринок, або угорською "szénapiac". Але офіційно саме ця площа успадкувала назву Торгової, або Базарної.

Тим, хто не пам'ятає Ужгород хоча би 70-х років минулого століття, важко навіть уявити, як тоді виглядала ця Торгова площа. Забудова радянських часів змінила її невпізнанно. Нині ж ми покажемо старий вигляд Торгової площі і вулиці Бозош (Толстого) на прикладі будинку торговця тютюном Лайоша Першеля.

Лайош (у чехословацькі часи його називали Людвіком) Першель народився в Ужгороді 1897 року. Його батько був землевласником, але рано помер, залишивши вдовою дружину з 4-ма малими дітьми. Проживала сім'я на вулиці Бозош (Толстого), приблизно на тому місці, де у радянські часи побудували обласну телерадіокомпанію. Просторий будинок з великим двором, куди могли в'їхати воли з возом, і фруктовий сад перейшли у спадок Лайошу. Сам хлопець замолоду хотів стати чоботарем, навіть навчався у цеху в досвідченого майстра, цілком опанувавши взуттєву справу. Далі ж мрія поманила його до Америки, куди незадовго до цього переїхала його мама. Він уже сів було на пароплав, але звідти його зняли військові – почалася Перша світова війна.

Сімнадцятирічний Лайош Першель потрапив на італійський фронт. П'ять років поспіль він провів на полях війни, хоча за цей час довелося й тричі боротися за своє життя у лазареті. Спочатку він захворів на черевний тиф, через певний час підхопив висипний тиф, а вже під кінець війни був важко поранений у бою, до кінця життя залишившись інвалідом. З війни до Ужгорода замість гарного здорового юнака з пишними темними кучерями приїхав геть облисілий від тифу чоловік з діркою у плечі і простреленою ногою. Права рука у нього не функціонувала майже зовсім, він не міг навіть підняти її. Страшна рана у плечі загоювалася дуже повільно, кровила і гноїлася навіть багато років потому.

Повернувшись після війни додому, Лайош зблизився зі своєю сусідкою, дівчиною, котра жила і зростала у будинку навпроти, – Йолан Ордої. Вони зналися ще з дитинства, разом гуляли, купалися у річці. Лайош дуже кохав дівчину, але сумнівався у тому, чи варто їм продовжувати стосунки, адже жалів Йолан, бо вона, мовляв, змушена буде все життя прожити з фізично неповносправною людиною. Однак Йолан була впевнена в тому, що хоче вийти заміж саме за Лайоша. Пара побралася у 1930 році. Весілля зіграли у ресторані "Берчені", а гостей на святкування звозили на 9-х фіакрах. Після цього подружжя переїхало жити до будинку Йолан на Торговій площі,1.

Цей будинок звів батько Йолан – відомий в Ужгороді чоботар Іштван Ордої. Сім'я Ордої з діда-прадіда проживала в Ужгороді. Сам Іштван в місті був відомий тим, що виготовляв дуже якісні чоботи для гусарів. Високі ботфорти з твердої шкіри служили воякам довго, тож вони часто замовляли чоботи саме в Іштвана Ордої. Крім того, чоботар мав право продавати свої вироби на ярмарках, тож часто завантажував чоботи та інше взуття у великі дерев'яні ящики і на возі їхав у сусідні міста на базар. Нащадки чоботаря навіть пригадують, як дід колись казав, що його чоботи були відзначені призовим місцем на одній виставці в Угорщині, але через відсутність документального підтвердження нині не можуть сказати, коли і де це сталося.

Родині Ордої ще у XIX столітті належали кілька будинків у кінці вулиці Бозош. Потроху брати і сестри чоботаря розпродували свої обійстя і виїжджали: хто у США, хто – в Угорщину. Лишився в Ужгороді лише Іштван, чий дім був у ряду сімейних будинків останнім. На частині земель братів і сестер Ордої звели корпуси тоді ще міської, а нині обласної лікарні. Власне, і частину саду Іштвана адміністрація лікарні викупила для облаштування своєї території. Так і сталося, що просто за парканом саду Іштвана Ордої побудували психіатричне відділення, пацієнти якого часто залізали у сад чоботаря за яблуками. Цікаво, що лікарня так і не змогла розширитися до вулиці Бозош (за планом, ще один вхід на територію лікарні хотіли зробити з боку нинішньої вулиці Толстого). Коли на викуплених в сім'ї Ордої ділянках почали копати глибокі ями, в них одразу з'являлася вода. Сусіди обговорювали, що будівельники не ризикнуть зводити там нові лікарняні корпуси, і цього справді не стали робити.

То як же тоді виглядала ця місцина? У кінці вулиці Толстого з обох боків одразу при дорозі стояли за дерев'яними парканами низькі і дуже прості одноповерхові видовжені хати. З боку нинішнього драмтеатру всі подвір'я спускалися вниз аж до річки, а з протилежного боку задні подвір'я, як ми вже згадували, межували з вулицею Новака (вона звалася на честь багаторічного головного лікаря цього закладу Андрія Новака і в ті часи) і територією міської лікарні. Закінчувалася вулиця Бозош фактично на межі багатоповерхівки, у якій працює дитяча бібліотека "Казка". Далі з цього боку, як і зараз, починалася незаселена ділянка. Напроти ж якраз і стояв будинок, збудований чоботарем Іштваном Ордої. Він мав перший номер на Торговій площі, а за ним, аж до колишнього магазину "Електрон", тягнулися ще три таких самих простих одноповерхових будинки з просторими подвір'ями.

До 1930-го Іштван Ордої жив тут вдівцем з 4-ма дітьми. Старшою була Йолан, котру мама, помираючи, дуже просила наглядати за молодшими братами і сестрою. Йолан була гарною господинею, і справді доглядала будинок і молодших, поки батько працював, або їздив зі своїм товаром по ярмарках. Коли ж молодші повиростали і повиїжджали хто-куди, Йолан проживала у будинку на Торговій площі зі стареньким батьком, котрий від багаторічної роботи зі взуттям почав втрачати зір, і чоловіком Лайошем Першелєм, котрий, як ми вже згадували, мав складні поранення.

Зрозуміло, що лише з однією здоровою рукою Лайош після війни не зміг би заробляти собі на життя чоботарством. Тому він вирішив відкрити власну крамничку з продажу тютюнових виробів. І в австро-угорські, і в чеські, і в угорські часи такі спеціалізовані магазини називались трафіками (угорською на них казали "трофік"). У трафіках продавали тютюн, сигарети, сигари, нюхальний тютюн, сигаретний папір, а також, як правило, газети, журнали, листівки і дрібну канцелярію. Взяти і відкрити такий магазин міг не кожен. Для того потрібно було виграти ліцензію, яку в обмеженій кількості видавало керівництво міста.

Лайошу Першелю поталанило виграти таку ліцензію, можливо, серед інших подань його виокремили ще й з огляду на його військові заслуги і поранення. Свою трафіку Лайош у 20-х роках відкрив на вулиці Другетів, трохи далі за військовими казармами. За тодішніми мірками це було доволі вигідне місцерозташування, адже поруч знаходилося казармене містечко, тобто, проживала велика кількість солдатів, котрі зазвичай заходили придбати сигарети, свіжу газету, а іноді й листівку, щоб відправити вітання рідним. Звісно, обслуговувала трафіка і місцеве населення.            

Нині молодша донька Лайоша Першеля Йолана Фера згадує, як у дитинстві разом зі старшою сестричкою Ольгою приходила у трафіку батька. Каже: це був маленький одноповерховий будиночок, всередині – прості полиці з найрізноманітнішими сигаретами, коробками з кубинським сигарами, упаковками тютюну і стосами різних газет і журналів. Журнали дітям гортати не дозволяли, а от подивитися листівки, викладені на круглій підставці, що оберталася, можна було. Пані Йолана пригадує, що на цій підставці бачила дуже багато гарних листівок з видами Ужгорода, і тепер дуже жалкує, що не зберегла їх. Лайош Першель сам стояв за прилавком, приймаючи клієнтів. А ще замовляв товар, їздив за ним, приймав і розкладав – словом, геть усе в магазині робив сам. Відкривалася трафіка Першеля о 8.00, а закривалася аж о 20.00. Фактично цілісінькими днями Лайош пропадав у своєму магазині, але це дозволяло сім'ї жити дуже добре.

Як ми уже згадували, у Лайоша та його дружини народилося двоє дітей: донечки Ольга та Йолана. Дівчата мали всього рік різниці у віці, тому дуже дружили і все робили разом. Першим їхнім учителем був дідусь Іштван Ордої, з яким вони проживали в одному домі. Чоботар знав сотні казок, міг і сам на ходу вигадати казочку на будь-яку тему. З трирічного віку його онучки знали таблицю множення, вміли додавати і віднімати у межах тисячі. Все це завдяки тому, що дідусь постійно з ними займався, хотів, аби дівчата виросли розумними, чогось досягли у житті.

Ольга та Йолана виправдали його сподівання. Попри те, що після війни у російськомовних школах їм було дуже важко призвичаїтися, дівчата гарно навчалися і стали чудовими вчителями. Ольга Маслей до пенсії працювала логопедом у школі-інтернаті для глухонімих дітей, а Йолану Феру багато хто з ужгородців пам'ятає як талановитого вчителя хімії у ЗОШ № 10 з угорською мовою викладання. Там вона пропрацювала 23 роки і користувалася надзвичайно глибокою повагою колег і учнів. Нині, розповідаючи про себе, Йолана Людвиківна згадує, як починала трудову діяльність вчителькою у селі Богдан Рахівського району, куди її чоловіка, молодого хірурга Василя Феру, направили на роботу головним лікарем дільничної лікарні. Після дев'яти років у Богдані Василя Михайловича підвищили до заступника начальника обласного управління охорони здоров'я, а Йолана Людвиківна, після нетривалої роботи у селі Ратівці прийшла у ЗОШ № 10 – школу, яку дуже любила. Згадала Йолана Людвиківна і про двох синів, успіхами котрих дуже пишається. Старший, Олександр Фера, є професором, завідувачем кафедри фундаментальних медичних дисциплін стоматологічного факультету УжНУ, а молодший, Василь Фера, вже багато років працює сімейними лікарем в угорському місті Шаторойоуйгей.

До речі, 15 жовтня Йолана Людвиківна відзначатиме свій 85-ий день народження, з чим її щиро і вітаємо. За такий поважний вік вона багато чого бачила у житті. Пам'ятає, як важко було її батькові працювати, як він їздив на лікування до Відня і військового шпиталю у Кошице, як під час Другої світової війни, коли фронт докотився нашого краю, батьки відправили її з сестрою до родичів у Кіш Рат (нині – село Ратівці), де вони добре бачили, як бомблять Чоп, і ховалися від радянських літаків у траншеї за будинком. Тоді батьки кілька днів не мали змоги дізнатися, що з їхніми дітьми, а мама бігала у лікарню щоразу, як Ужгородом котилися чутки, що з сусідніх сіл до медиків привезли поранених дітей. Лише згодом, коли ситуація трохи вляглася, селяни з Ратівець привезли Ольгу і Йолану додому на возі з сіном. Зустрічати дівчат вийшла вся вулиця Бозош і вся Торгова площа, а вони ніяк не могли втямити, що сталося, чому всі так раді їх бачити.

Ці кілька найнапруженіших воєнних днів були для сім'ї Першель непростими і з іншої причини. Лайош забрав зі своєї трафіки найцінніше, а коли після того, як у місто увійшли радянські солдати, пішов подивитися на магазин, знайшов його вщент розграбованим. Нині Йолана Людвиківна достеменно не знає, як усе було, але торгувати у трафіці Лайошу нова влада не дозволила. Прожити у ці роки сім'ї було дуже важко. Доводилося викручуватися з того, що було, – домашнього господарства, благо, були і кури, і свині, і гуси, і город, і сад. Молоко, городину і фрукти дружина колись відомого в місті трафіканта Йолан виносила на базар на вулиці Толстого. У той час там можна було придбати не лише їжу, а і чимало цікавих речей: картини, книжки, столове срібло, старожитності, речі домашнього вжитку – все, що виносили з домів ужгородці, котрі не мали з чого прожити.

Площа Базарна до перебудови. Дівчата сидять на лавицях у сквері, позаду них за парканом – будинок Лайоша Першеля. Тепер на цьому місці зелена зона, парковка, тротуар, а далі височить дев'ятиповерхівка.

 

Про те, що незабаром їхні будинки будуть зносити, мешканці кінця вулиці Толстого і площі Торгової знали задовго до того. Їхнім сусідом був головний архітектор міста Олександр Ковош, котрий і попередив людей про великі зміни у цій частині міста. Мешканці тутешніх будинків не протестували і не скаржилися, як каже нині Йолана Людвиківна, не так були виховані. Знесення будинків почали у 1975 році. На той час уже давно не стало дідуся Іштвана Ордої, і батька Лайоша Першеля, котрий помер у 1969-му. Влада призначила жильцям будинку компенсацію, виділила іншу квартиру. Найбільшу ж суму компенсували не за будинок, який вже був старим і цінності собою не представляв, а за фруктовий сад.

На місці старої Торгової площі незабаром після цього закипіло нове масштабне будівництво. Багатоповерхові житлові будинки виростали один за одним, на місці ж дому і саду сімей Ордої та Першель з'явилася дев'ятиповерхівка. Квартал вийшов за тодішніми мірками дуже сучасним і гарним, та все ж Йолана Людвиківна довго не могла без сліз на очах дивитися на те місце, де колись провела з батьками і дідом таке щасливе дитинство. "Я досі згадую велику черешню, яка росла перед будинком, і батька, котрий після вечері садовив нас на коліна і розпитував, як минув день у школі. Той Ужгород був таким, яким ніколи вже не буде. Але я хочу, щоб ужгородці пам'ятали про цей куточок міста і знали, яким він був колись", – каже Йолана Людвиківна – остання мешканка старої Торгової площі.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"               

Подібні новини



Популярні новини

Голова Рівненської ОДА взяв собі чарівну платну радницю

    Голова

У голови Рівненської ОДА Олексія Муляренка з'явився новий радник.  Розпорядження про призначення Ірини Михалевич радницею на платній основі ...

завантаження...