З кожним роком все більше українських ромів подать заявки до участі в різноманітних стипендійних програмах міжнародних організацій, які дають можливість вчитися в Європейських вишах, або отримати конкретні навики і знання. Ужгородець Віктор Човка саме завдяки стипендійній програмі Ромського освітнього фонду зміг потрапити на навчання до Центрально-Європейського університету в Будапешті, де без малого рік вивчав англійську мову. Зараз хлопець веде ромську програму “Романо Джівіпен” на телеканалі “Тиса-1”, де розповідає про освіту, культуру, традиції, правозахист, історію та життя ромського народу. Окрім того, Віктор має активну громадянську позицію і працює в різних проектах, зокрема, з ромськими дітьми та молоддю. Віктор Човка поспілкувався із журналістом “Про Заходу” про особливості навчання в європейському виші, актуальні проблеми ромів та шляхи їх вирішення.
– Як ви потрапили у міжнародну ромську програму Центрально-Європейського університету в Будапешті і де вчилися до цього?
– Спочатку навчався в 4-й школі в Ужгороді, далі вступив на економічний факультет Закарпатського університету. Хотів вчитися в УжНУ, але так сталося, що по балам не пройшов. Чому економічний? Нас в школі було багато дуже згуртованих і хороших друзів, і то ми всі так вирішили, що будемо вступати до одного вузу. Але в результаті так сталося, що на економічний вступив тільки я і ще одна дівчинка. Другий момент, чому обрав економічний напрямок: у ті роки стипендія REF (Roma Education Fund – Стипендійна програма Ромського освітнього фонду) набирала тільки економістів та юристів. Юристом я бути не хотів, тож обрав економічну спеціальність. До речі, в кінці мого навчання відбулося об'єднання двох вишів – УжНУ та ЗакДу, і я отримав диплом вже спеціаліста УжНУ. Вже коли я навчався у виші, то знав про програму Roma Access Programs. Подавав туди заявки, але не проходив. Можливо сама заявка була подана неякісно. А в 2014-му році потрапив на практику в обласну телерадіокомпанію “Тиса”, де вже працювали Мирослав Горват та Євгенія Навроцька, де проходив практику у програмі “Романо Джівіпен”. Також паралельно працював у правовому проекті ГО ” Романі Черхень” за підтримки фонду “Відродження”, займалися паспортизацією ромів.
В цьому ж році я розповів пані Навроцькій, що дуже хочу потрапити в цю програму, і вона мене в цьому підтримала – допомогла мені у заповненні заявки і все нарешті вийшло.
– На програму був конкурсний відбір?
– На той момент було більше ста кандидатів із всієї Європи саме на цю програму, а місць було всього два десятки. Мене відібрали, на спеціальну сертифікатну програму, яка називалася Roma English Language Program. Після проходження цієї програми, вже можна подаватися на Roma Graduate Preparation Program, і далі ти можеш вступати на мастера в Центрально-Європейському Університеті, де сам обираєш факультет для навчання. Але на неї дуже важко потрапити.
– Відправляючись до Будапешту ви знали угорську мову?
– Ну хіба трошки. Хоча, коли я приїхав до Будапешту, то розмовляв угорською значно краще ніж англійською (сміється. – авт.) Я і ще один хлопець з Росії і дівчина з Угорщини, знали англійську найслабше в групі. Тому у нас до основного навчання були ще й додаткові заняття. А в кінці ми краще розмовляли англійською, ніж ті, хто її вже знав до навчання в Будапешті. Ми потрапили на програму у вересні, і, якщо б ми не вивчили мову до нового року, нас би просто відрахували. Тож ми були дуже мотивовані продовжити навчання і всі троє “заговорили”. В кінці програми у нас був іспит TOEFL (Стандартизований тест для вимірювання знання англійської не-носіями мови, які бажають вступити до вищих навчальних закладів США та Канади. TOEFL є одним з двох основних тестів з англійської мови в світі – авт.). Нам трьом треба було набрати не менше ніж 400 балів. І ті, які були найслабші, тобто я та ще двоє моїх сокурсників набрали більше балів ніж ті студенти, які добре знали англійську.
– Як інтенсивно вчили англійську?
– Саме навчання в програмі тривало десь 8 місяців, але програма була настільки інтенсивною, що вчилися ми по суті цілий день. У нас було по 5-6 пар, які ділилися на блоки – reading, speaking, grammar, listening. Окрім того, проводилися екскурсії чи просто прогулянки, в процесі яких ми також вчили мову. В результаті приходили додому о 7-й годі вечора. Навчання було настільки інтенсивним, що я собі навіть споганив зір. І мені лікар в Угорщині приписав носити окуляри.
– Загалом важко було адаптуватися до навчання?
– Мені, як ромському хлопцю, який вдома нічого не робить, якому не можна займатися жіночими справами, у нас так заведено, було дуже важко. Я не мию посуд, не перу, тобто взагалі нічого не роблю по дому. Тобто уявіть собі, що вперше в житті, мені треба було поїхати від сім'ї і самому все робити: і прати, і прибирати в кімнаті. Мені було неймовірно важко, це одна з причин з яких я не подався на навчання далі (сміється. – авт.).
– Тобто через побутові справи?
– Побут і їжа. Скажу чесно, мені дуже не подобалася угорська їжа, яку доводилося їсти саме в Будапешті. А от на Закарпатті угорські страви готують дуже смачно. В Будапешті ми харчувалися у їдальні – і мені та їжа ну взагалі не лізла. Хоча з часом я навіть навчився трохи готувати, тобто в кінці, зрозуміло, мені вже не було важко. Дуже хотів потрапити до освітнього фонду Roma Education Fund на стажування. Мені було дуже дивно, але по закінченню програми мене і ще одну дівчину з Молдови –Анну Макареску запросили на це стажування без конкурсу. На жаль, через стан здоров'я, відмовився від пропозиції, про що ще й досі шкодую. Але в майбутньому я таки планую подаватися на таке стажування ще раз.
– Ви чимось вирізнялися поміж іншими студентами?
– Загалом ми нічим не відрізнялися від студентів, які вчилися на магістратурі у Центрально-Європейському університеті. Хоча університет дуже багатонаціональний, нам не дозволяли розмовляти на якихось інших мовах, крім англійської. Навіть випускний у нас був з усіма студентами разом. Ми так само виходили на сцену. Єдине, що нам вручали не диплом, а сертифікат про закінчення програми.
– Наскільки була корисною ця програма загалом?
– Дуже корисна і потужна програма. Я не певен, що якби вчив англійську вдома, то знав би її на такому рівні та ще й за такий термін. Зараз мені ці знання дуже допомагають і в роботі, і в навчанні. Дуже шкода, що її закрили у 2016-му році.
– Ви вчилися з ромами з різних куточків Європи, які враження щодо спільного і відмінного між вами?
– Так, зі мною вчилися роми низки держав: з Росії, Албанії, Болгарії, Іспанії, Македонії, Румунії, Словаччини та Молдови та я з України. На жаль, багато хто з ромів, які мешкають в європейських країнах, вже не розмовляють ромською мовою, але румуни, македонці, болгари, словаки і росіяни її знали. На перших порах, коли ми ще не знали англійської, між собою спілкувалися саме на ромській, коли ніхто не чув (сміється – авт.) Хоча мова часто відрізняється через різні діалекти, групи, субгрупи тощо, але ми розуміли одне одного. Мені й самому було дуже цікаво побачити і поспілкуватися з ромами з різних куточків Європи.
– Чи обговорювали ви між собою якісь соціальні чи суспільні проблеми, з якими стикаються роми?
– На заняттях “speaking” у нас було багато, можна сказати більшість, спеціальних тем на ромську тематику. Були й дискусії, суперечки, різні погляди, навіть іноді доходило до того, що хтось ображався. Приміром, комусь не подобалося слово ром, бо хтось каже циган, інші gitanos, сінті, ще десь – джіпсі. Хоча в результаті ми приходили до консенсусу, що потрібно казати ром, тому що в ромській мові є виключно слово ром, і немає іншого для нашої ідентифікації. Тобто говорити так, як ми самі себе називаємо, а не як хтось інший нас назвав. Насправді були дуже різні теми для обговорення і було дуже цікаво.
– Зараз із своїми одногрупниками підтримуєте зв'язок?
– Ми були дуже дружною і міцною групою, і зараз між собою спілкуємося, кидаємо один одному посилання, куди їхати, на які заходи, іноді можемо там і зустрітися. Часто кличемо одне одного в гості до себе.
– Не хотілося залишитися в Європі?
– Як вам сказати… Ужгород сам по собі – це вже Європа. Тому якихось таких думок у мене навіть не було. 8 європейських столиць ближче знаходяться до Ужгорода ніж Київ. Тобто для мене це не було ані якоюсь мрією, ані ціллю. Хоча знаю, що, приміром, росіяни, які з нами вчилися, дуже хотіли залишитися в Європі, і хоч якось там зачепитися.
– Зараз окрім роботи телеведучим, які інші плани щодо подальшої роботи чи навчання?
– У мене колись давно, ще з 2008-го року, було велике бажання – отримати фах психолога, але тоді не склалося. А зараз ця мої мрія потрошки збувається – вже буде другий рік, як вступив до вишу і вивчаю психологію. Після цього я планую по сумісництву працювати у 13-ї ромській школі в Ужгороді, і працюватиму з ромськими дітками. Зараз мені велике задоволення приносить робота на Тисі, а також громадська робота. Це знайомства, нові емоції, таж сама робота з дітьми, багато нового дізнаєшся. Ще пробую писати для сайту Ужгород.in – у мене там є блог, де я публікую свої матеріали. Це все завдяки чудовій журналістці Тетяні Вашергелі, яка мене заохотила до писання.
– Ромських програм, зокрема європейських, є доволі багато, бачите від них конкретні результати?
– Раніше я б думав, що це більше спроби допомогти, ніж реальна робота, але зараз реально бачу, що результат є, і часто він чималий. Чим більше різних програм, грантів, інститутів з ромської тематики – тим більший ефект. Це дуже допомагає нам інтегруватися у всіх напрямках. На мою думку, важливою є саме інтеграція, а не асиміляція, тобто без втрати нашої ромської ідентичності. Тому чим краще буде налаштована комунікація з ромами щодо того, що саме їм потрібно, тим кращим буде результат. Зокрема старе традиційне життя ромів – кочове, де не потрібна була якісна освіта. Це призвело до того, що багато ромів зараз просто не освічені взагалі. Це велика проблема, тому зараз найбільшу увагу треба приділяти саме освіті. На щастя, вже всі зараз це розуміють. На мою думку, саме брак освіти – не дає далі розвиватися та йти далі . Зокрема, якщо говорити про університетську освіту, то багато ромів просто не вірить, що це можливо в принципі – вчитися, вступити, отримувати стипендію. Але завдяки громадській роботі все більше ромів із Закарпаття, подають заявки, зокрема і на отримання стипендій в таких от ромських навчальних програмах.
– Тобто далі плануєте працювати саме в цьому напрямку?
– Мені хочеться самому побути такою маленькою частинкою ромської історії, особливо коли це приносить користь моєму народу. Бачу від цього результат, перспективу і воно приносить велике задоволення.
Лариса РОМАНЮК, Про Захід
