прозахід
новини західної україни
Середа, 26 квітня 2017 року
 Останні новини:

Втрачений Ужгород: історія життя губернатора Підкарпатської Русі Костянтина Грабара

грудня 09
13:34 2016

У газетах міжвоєнних часів священика, директора Підкарпатського банку, потім старосту Ужгорода, а далі губернатора Підкарпатської Русі Костянтина Грабара часто називали симпатичним. Так і писали: симпатичний губернатор Костянтин Грабар зустрівся, мовляв, з журналістами. Може, в ті роки у слово "симпатичний" вкладали інше значення, але мені воно справді дуже пасує до образу Костянтина Грабара. Те, як тепло про нього розповідають нині нащадки, те, як він лагідно усміхається на всіх архівних світлинах, те, що про нього та його сім'ю писали у газетах, справді формує дуже приємне загальне враження. Здається, що доля цю людину тільки балувала, йому таланило у всьому, за що він брався. Але за образом успішного й усміхненого священика-політика крилися і трагічні сторінки життя, серед яких і болісне розчарування в тому, що так і не зміг дати Підкарпатській Русі обіцяної й вимріяної ним повної автономії.

Костянтин Грабар був нащадком відомої священицької династії. Він народився 15 серпня 1877 року в сім'ї дубрівського священика Леонтина Грабара та доньки каноніка, настоятеля Ужгородського кафедрального собору Івана Мондока Гелени. У книжці-біографії "Rodem a životem Konstantina Hrabara – guvernéra Podkarpatské Rusi", яку написав у 1935-му Їндра Зодер (нині ця книжка є бібліографічною рідкістю, адже вийшла в Ужгороді накладом всього в 125 примірників, причому 25 із них були надруковані на папері ручного виготовлення та підписані особисто губернатором. Навіть в родині Грабарів ця праця збережена не в оригіналі, а в пізнішому перекладі на українську), згадується, що Костянтин побачив світ у кімнаті, що вікном виходила на Замкові сходи в Ужгороді. Сталося це в будинку Івана Мондока на Підградській вулиці, де у своїх батьків якраз перебувала мама Костянтина Грабара Гелена. Той одноповерховий чепурний кам'яний будинок під номером "18" станом на 1935 рік "стояв там ще кілька років тому", тобто був знесений на початку 30-х.

Батьки Костянтина Грабара Леонтин та Гелена (Ілона)

 

До шкільного віку Костянтин проживав зі своїми батьками у Дубрівці, змалечку любив малювання й навіть намагався наслідувати батька в його улюбленому хобі – різьбярстві. У шестирічному віці хлопчик переїхав до дідуся з бабусею в Ужгород. Мондоки тоді проживали на вулиці Капітульній (точне місцерозташування будинку невідоме), звідки кожного ранку Костянтин ходив до початкової школи з русинською мовою викладання. Школа тоді працювала на території ужгородського замку, у приміщеннях справа від головних воріт (у 1935-му біограф Зодер зазначав: це приміщення тепер пустує. Можливо, йдеться про невеличкий будиночок, де нині працюють наукові співробітники краєзнавчого музею).

Недалеко від дідусевого дому було і наступне місце навчання Костянтина – Ужгородська реальна гімназія, яка в ті роки працювала у приміщенні нинішнього комерційного технікуму на початку вулиці Капітульної. Однак в роки навчання в гімназії, Костянтин у дідуся вже не проживав, оскільки той у 1885-му помер, а переселився до тітки Марії, будинок котрої стояв на тому місці, де нині височіє старовинна будівля колишнього монастиря Василіян (зараз – корпус фізичного факультету УжНУ на вулиці Волошина).  

З часу навчання Костянтина у гімназії збереглися кілька кумедних історій, в які він потрапляв через те, що дружив зі старшими хлопцями, котрі полюбляли трохи похуліганити. Своєму біографу він пізніше зізнавався, що страх як не любив водитися з однолітками чи молодшими від себе. За компанію собі хлопець обрав музичний ансамбль, в якому грав зі старшими учнями. Разом вони були справжньою бандою. Костянтин, як найменший в ній, одержав прізвисько Гріпчі (це сленгові угорське словечко можна перекласти як "малий", "шпунтик"). Це з ними він якось пішов пішки до Невицького замку, прихопивши 10 літрів вина, а випивши їх, хтось начепив на флагшток ганчірку, піднявши її над замком. Про свій похід хлопці залишили на стіні замку згадку у вигляді вірша. У ньому перерахували свої прізвища та "подвиги", які того дня накоїли. А вже наступного дня до гімназії завітав лісничий, що наглядав за руїнами Невицького замку, перерахував усі прізвища, які знайшов написаними на стіні, та розповів директорові про ганчірку. Старших хлопців серйозно покарали, ледь не вигнали з гімназії. А от Костянтинові поталанило, бо на стіні написали не його прізвище, а прізвисько Гріпчі.

Іншим разом банда на знак помсти одній пані схопила у її дворі півня й запечатала йому воском задній прохід. А якось взимку хлопці розвели величезне багаття на галявині у Підзамковому парку неподалік спільних могил померлих під час епідемії холери у 1880-му, і спокійно смажили собі вкрадену у Гріпчієвої тітки курку.

Одна зі збережених робіт Костянтина Грабара

 

На щастя, ці юнацькі походеньки не вплинули негативно на Костянтина Грабара. Він продовжував гарно вчитися, у вільний час любив майструвати щось із дерева, прекрасно малював, займався музикою тощо. Він хотів, як і батько з дідом, стати священиком, тож після завершення навчання в гімназії був направлений єпископом Фірцаком до богословської семінарії в угорське місто Естергом. Курс теології Костянтин Грабар закінчив, маючи 21 рік, а на священика у ті часи висвячували у 24. Тож Костянтин мав кілька років на те, аби встигнути знайти собі дружину, бо, як відомо, греко-католицькі священики можуть одружитися лише до офіційного висвячення.

Знайомство зі своєю другою половинкою відбулося якраз у той час. Якось Костянтин із батьками був присутній на святі відпусту у греко-католицькому приході Середнього. Серед гостей було близько 20-ти незаміжніх дівчат, вони веселилися і танцювали. Однак Костянтин звернув увагу на наймолодшу,13-річну доньку великолучківсього священика Михайла Бачинського Єлизавету, котра скромно сиділа осторонь.

Зовсім ще юна дівчина так запала у серце майже на 10 років старшого за неї Костянтина, що він через кілька місяців вже просив свого батька Леонтина, аби поїхав у Великі Лучки просити для нього руки Єлизавети. Ще через кілька місяців, 26 листопада 1901 року, молодята вже відзначали своє весілля, після якого Костянтина Грабара висвятили у священики.

Разом із 14-літньою дружиною молодий священик поїхав до її батьків у Великі Лучки і там в якості каплана служив наступні сім років. За цей час у подружжя народилося троє дітей. Перший син Леонтин народився, коли Єлизаветі виповнилося 17 років. Однак життя маляти було недовгим, він помер у 4 рочки. У 19-ть Єлизавета народила другого сина Миколу, а ще через чотири роки – третього хлопчика Мирона-Володимира.

У 1908-му Костянтин Грабар із сім'єю переїздить до Дубрівки, куди його направляють служити замість батька Леонтина, котрий того року вийшов на пенсію. Наступні 10 років молодий священик спокійно служить, а у вільний час багато малює і займається улюбленим різьбярством. Мабуть, саме тут доречно буде згадати про родинний маєток Грабарів у селі Чертеж біля Середнього, куди переїхав о.Леонтин після виходу на пенсію. Його досі знають у навколишніх селах як обійстя Грабарів, хоча вони його не будували, а придбали у 1901 році.

Вже тоді будівля "замку" була старовинною, за деякими даним, трьохсотрічною. Леонтин Грабар придбав маєток з величезною кількістю землі (всього близько 200 гектарів лісів, полів, садів та виноградників) в угорського дворянина Коломана Кандо. Щоправда, проживав у мисливському замку не він, а його племінник Еміліан Владар, котрий, подейкують, влаштував собі там веселе й безтурботне життя з випивкою, дівчатами, полюванням та різними розвагами. Коли бездарне господарювання племінника остаточно набридло Коломану Кандо, він вирішив продати маєток добропорядній сім'ї Грабарів. Ті ж і справді за деякий час перетворили його на квітучий сад і розкішне обійстя, добудувавши до будинку два бічних крила, тим самим значно його розширивши, та звівши неподалік просторий амбар для зберігання зерна. Довершував вигляд маєтку через 20 років вже Костянтин Грабар, котрий разом із батьком збудував під горою біля будинку кам'яну капличку, а трохи нижче – створив красиве штучне озеро, до якого впадала вода з потічка, що протікав (власне, протікає і досі) через усю територію старовинного обійстя.

Капличка у Чертежі нині

 

Та повернімося до Костянтина Грабара. Поки його батько Леонтин відновлював господарство у Чертежі, сам Костянтин почав активно цікавитися не лише

церковними, а й громадськими справами. Незабаром його підвищили до декана середнянського округу, а у 1918 році, під час формування Руської Крайни, Костянтин вперше публічно заговорив про своє бачення подальшої автономії краю. Саме на цей період припадає пора знайомства Костянтина з Августином Волошиним, Августином Штефаном, іншими священиками та представниками інтелігенції, котрі бачили територію нинішнього Закарпаття самостійною та автономною. Очевидно, саме на запрошення Августина Волошина, котрий був одним із засновників Підкарпатського банку, Костянтин Грабар у 1921 році переїхав до Ужгорода і очолив цю банківську установу. На жаль, ані з біографічної книги, ані від його нащадків не вдалося дізнатися нюансів такого рішення. Адже непросто було, мабуть, священику покинути свою паству й загалом діяльність, аби зайнятися кардинально іншою справою – грамотним керуванням фінансами. І це при тому, що за освітою, нагадаємо, Костянтин Грабар не був ані юристом, ані економістом, бо закінчував теологію. Та, мабуть, він був хорошим менеджером, швидко вчився і багато працював, бо саме під головуванням Костянтина Грабара Підкарпатський банк пережив період найбільшого свого успіху і процвітання.

За сім років роботи в Ужгороді Костянтин Грабар зарекомендував себе настільки добре, що був обраний на пост градоначальника (урядника, старости, мера) міста. В одній з тогочасних газет навіть писали, що в банку він отримував величезну зарплатню у 6 тисяч Кч, тоді як старостою отримуватиме вполовину менше – 3 тисячі. Та, очевидно, не гроші були тоді важливими для Костянтина Грабаря. Він із 1 січня 1928 року з головою поринув у міські справи, намагаючись використати всі можливості, аби перетворити Ужгород з провінційного містечка у столицю Підкарпатської Русі. Саме в цей час почалися масштабні роботи з прокладання водогону та каналізації, звели аеропорт, продовжили розбудову району Малий Галагов, побудували й запустили Ужгородську електростанцію тощо.

Крім того, Костянтин Грабар був заступником голови Кошицької торгової та промислової палати, членом Ради державних шляхів, займався благодійністю в Ротарі-клубі, а також був почесним членом ряду дрібних культурних та громадських організацій. Його дружина Єлизавета теж вела активне світське та громадське життя. Ще у 1922 році вона заснувала в Ужгороді благодійну "Руську Народну кухню", в якій безкоштовно годували бідних дітей, була головою "Жіночого союзу", 6 років керувала чехословацьким "Червоним Хрестом", організовувала бали і концерти, на яких збирали кошти на благодійність. Загалом діяльність "Руської Народної кухні" заслуговує на окрему статтю, тому тут лише зазначимо, що благодійна столова, в якій щодня працювали позмінно дружини відомих ужгородців (серед них і Єлизавета Грабар, а згодом і її невістки) щодня готувала і видавала обіди 400-600 школярам з бідних ужгородських родин. І працювала ця столова під керівництвом Єлизавети Грабар понад 15 років.

 

На жаль, ми не знаємо, де саме в роки мерства Костянтина Грабара проживала в Ужгороді його сім'я. Нащадки пригадують, що їм розповідали про службову квартиру на вулиці Капітульній, десь навпроти корпусу УжНУ, в якому працює "Квант" та кафедра електронних систем. В роки ж роботи Грабара на посаді губернатора Підкарпатської Русі сім'я, за неточними даними, переїхала до квартири у будівлі Жупанату, де і працювала його адміністрація.

Загалом посаді градоначальника Костянтин Грабар віддав сім років. Коли ж у 1934 році місцева преса почала обговорювати, кого Масарик по смерті Антоніна Бескида призначить наступним губернатором, звучали два варіанти: Грабар та сенатор Едмунд Бачинський. Але 15 лютого 1935 року президент Масарик підписав призначення на цей високий пост саме Костянтина Грабара, котрого також якнайскоріше просили приїхати до Праги для складання присяги. Візит і складання присяги відбулися 1 березня 1935-го. Слід додати, що Костянтин Грабар добре знався з Томашем Масариком. Нащадки губернатора розповідають, що Масарик навіть гостював у маєтку Грабарів у Чертежі, загалом проживши там під час свого візиту на Підкарпатську Русь три дні.

Костянтин Грабар на аудієнції у президента Масарика (фото з газети)

 

Через 5 днів після офіційного вступу на  пост губернатора, Костянтин Грабар з дружиною Єлизаветою поверталися потягом додому. На залізничній станції Чопа новому губернаторові організували такий гучний прийом, який, певно, ще не влаштовували там нікому. Станцію прикрасили прапорами і стрічками, приїхали чиновники з усіх куточків краю, грав оркестр, школярі розмахували квітами... З цієї події в родинному архіві збереглося чимало фотографій, детально вона описана і в біографічній книзі. Один за одним просто на станції Грабара вітали урядники, військові та жандармські чини, представники усіх релігійних конфесій, журналісти, представники громадських та культурних організацій, скаути, школярі тощо. Далі співав хор, губернатора з дружиною ледве провели через натовп містян, які прийшли подивитися на урочисте дійство і звідусіль кричали "Хай жиє!", "Здорові будьте!", "Éljen!". В Ужгороді ж Костянтина Грабара прийшло зустріти ще більше народу – до десяти тисяч. У біографії згадано, що ці урочистості навіть знімали на кіноплівку для звукового тижневика "Fox".

 

За роки губернаторства Костянтина Грабара Підкарпатська Русь невпинно розвивалася, Ужгород за цей час теж змінився дуже сильно. Але сам губернатор поза роботою залишався все тією ж простою і доброю людиною. Він дуже любив у вільний час приїхати до родинного маєтку у Чертежі. Там він мав у підвалі майстерню, в якій любив працювати з батьком (саме там батько й син Грабарі створили відомі меблі з коріння кущів троянди і саме там змайстрували красиву аптечку у вигляді середньовічного будиночка-аптеки, яку досі зберігають нащадки).

На цих покручених меблях з коріння сім'я любила відпочивати на відкритій веранді будинку. Там приймали гостей, частували їх вином власного виробництва, яке зберігалося у просторій пивниці, що підковою тягнеться під усім будинком.

Вдома Костянтин Грабар завжди одягав улюблений старий капелюх з пером сови. Коли гуляв, брав із собою красиву, власноруч вирізану палицю. А ще мав у Чертежі крилатого улюбленця – приручену сороку, котра дуже любила господаря і часто сиділа у нього на плечі. В Ужгород Костянтин Грабар часто добирався у звичайному вагоні вузькоколійки, яка проходила біля маєтку. Бувало, брав із собою і сороку. Так і їхав з нею на плечі у вагоні, чим незмінно дивував тутешніх селян.

У 1938 році Костянтина Грабара відкликали з посади губернатора. Однією з причин була принципова його позиція у питанні повної автономії Підкарпатської Русі. Різке політичне протистояння, нереалізовані амбітні плани та розчарування різко погіршило здоров'я колишнього губернатора. Він переїхав у тихий Чертеж, присвятив себе дітям, онукам та різьбярству. А ранком 21 грудня 1938 року раптово помер.

Велика родина Грабарів продовжувала жити в Чертежі. Крім овдовілої Єлизавети, сина Мирона з невісткою Єлизаветою та їхніми малими дітьми, в іншому крилі маєтку проживали також сестра губернаторової дружини з дітьми. Дружно вони вели величезне господарство, даючи роботу багатьом селянам із навколишніх сіл.

Так тривало до 1947 року, коли одного дня до Чертежа приїхали військові. Вони грубо зайшли у будинок, ходили по ньому у брудних чоботях, поводилися, як господарі, забирали зі столиків годинники, прикраси, інші дрібні дорогі речі. Врешті наказали всім мешканцям маєтку (всього тоді там проживало більше десяти членів родини) вишикуватися на терасі. Там познімали з рук жінок персні й дали всього три години на те, аби забрати з маєтку свої речі.

Грабарі були приголомшені. Вони поспіхом поскладали найцінніше, що в них було, на кілька возів. Забрали свою бібліотеку, картини, документи, фотографії, різьблені роботи Костянтина і Леонтина, одяг. З усім цим подалися до будинку старшого сина Миколи, котрий проживав в Ужгороді з дружиною Евікою (племінницею художника Йосипа Бокшая) і дітьми. Місця там усім не вистачало, тож декому довелося жити певний час у гаражі. Наче

цього було мало, невдовзі заарештували і вивезли у табори Мирона-Володимира, котрий не бажав змиритися з націоналізацією маєтку в Чертежі і як дипломований юрист сподівався добитися його повернення. Його дружині Єлизаветі з 8-ма маленькими дітками в ті роки довелося дуже непросто. Вони часто переїздили, жінка намагалися знайти десь притулок і роботу. Колись поважна дружина губернатора Єлизавета Грабар, котра раніше годувала бідних, тепер сама стала такою. Вона доживала віку у будинку своєї подруги, котра виділила їй невеличку кімнату. Зносила усі негаразди стійко, намагалася триматися достойно. Коли онуки приносили їй хліб, який у післявоєнні роки був не найвищої якості, постійно скаржилася, що таке не можна випікати і їсти, понеси, мовляв, назад тому пекареві і скажи, що це не хліб.

Унікальний портрет губернатора, виконаний із зерен. Автор – невідомий

 

Про післявоєнні поневіряння дружини, синів та онуків Костянтина Грабара можна писати ще багато. На жаль, цим людям довелося пережити багато страждань і дорікань за своє походження. Та все ж онуки колишнього губернатора росли, добре знаючи про своє коріння. А успадкований сильний характер показали у роки, коли у 1998-му все ж почали процедуру повернення родині націоналізованого маєтку в Чертежі, де в радянські часи облаштували наркотубдиспансер. Паперова тяганина тривала довго, та врешті Грабарі домоглися повернення їм будинку з парком.

Тубдиспансер, на щастя, великих перебудов там не робив, але занедбав стару будівлю страшенно. Нині родині дуже непросто утримувати 400-літній маєток з надзвичайно цікавою історією. Та він для них дуже важливий, бо тут були щасливими їхні предки.

 

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"                    

             

               

Подібні новини



Популярні новини

Втрачений Ужгород: грецька церква

    Втрачений

Ужгород був багатонаціональним у всі часи. Це ми вам доведемо, розказавши історію про досить велику грецьку і сербську громади, які об'єднали зусилля задля ...

завантаження...