Що писали закарпатські газети про незалежність 25 років тому

25 років тому Закарпаття, як і весь Радянський Союз, гуділо. Тривога, а разом з нею і надії, читаються чи не кожній сторінці місцевих газет тих часів. Про що вони писали? Як відреагували на події в країні? “Про Захід” пролистав підшивки, аби нагадати, або розповісти тим, хто не пам'ятає, як у нас здобували незалежність для України.

Почнемо трохи заздалегідь, з 16 липня 1991 року. Того дня у нас відзначали перший День Незалежності України – у пам'ять про прийняту за рік до цього Верховною Радою Української РСР Декларацію про державний суверенітет України. Декларація сама по собі ще не означала реальної незалежності, більше того – вона передбачала можливість укладення у майбутньому нового союзного договору. Однак поштовхом була серйозним, пробудила патріотизм і рішучість до змін. Це було помітно і по тому, як у населених пунктах Закарпаття відзначали перший День Незалежності.

Газета “Новини Закарпаття”, описуючи урочистості у облмуздрамтеатрі, відзначила, що вперше чиновники відмовилися від такого радянського атрибуту, як трибуна, не формували президії, не забирали час довгими виступами. Зранку колона під синьо-жовтими прапорами рушила від площі Героїв Космосу (нині – площа Поштова) до Театральної, де греко-католицькі та православні священики провели молебень за Україну. Були у натовпі і русини під трикольоровими “російськими” прапорами. Зі сцени говорили про те, що не всі громадяни ще визнають це свято, у багатьох трудових колективах навіть не робили вихідного, примусивши робітників вийти на роботу.

Листаємо газети далі – до 20 серпня 1991-го. Тоді починається найцікавіше. “Новини Закарпаття” і “Закарпатська правда” вийшли із заявою радянського керівництва від 18 серпня на передовицях. У тій заяві було сказано, що Михайло Горбачов за станом здоров'я не може виконувати свої обов'язки, тому влада переходить до віце-президента СРСР Геннадія Янаєва. Документом запроваджувався надзвичайний стан на 6 місяців в окремих регіонах, створювався Державний комітет по надзвичайному стану, встановлювалося, що всі рішенні цього комітету є обов'язковими до виконання. Оскільки ніхто не знає, як це розуміти і що буде далі, газети ніяк не коментують приголомшливої заяви нового керівництва країни. На решті сторінок подають звичну інформацію. 

Лише через два дні, 22 серпня, “Новини Закарпаття” на першій полосі друкують заяву президії Верховної Ради Української РСР за 20 серпня, в якій йдеться про те, що на території Української СРСР надзвичайний стан не запроваджувався і підстав для цього не вбачається, що Президія буде послідовно відстоювати державний суверенітет України, а керівників органів на місцях просить зробити все для уникнення дестабілізації становища.

Після цього лишень озвалося обласне керівництво. Прес-центр обласної ради на сторінках “Новин…” повідомив, що голова обласної ради народних депутатів Михайло Волощук провів нараду з посадовцями, керівниками міліції, КДБ тощо, під час якої розповів, що зміни в країни викликали стурбованість громадян, про що свідчать їхні численні звернення та телефонні дзвінки. Керівництво в оцінці ситуації було дуже обережним, повідомило: щоб правильно оцінити події, потрібен час. Далі же Волощук зазначив, що в області все спокійно і закликав краян бути розважливими, мудрими і відповідальними за свої вчинки.

24 серпня 1991 року ті ж “Новини Закарпаття” на першій сторінці подають текст виступу Михайла Горбачова на телебаченні, який відбувся ще за два дні до цього, 22 серпня. У промові Горбачов розповів, як його на 72 години ізолювали від зовнішнього світу у Криму, він не знав, що відбувається з країною, якою буде його подальша доля. Зазначив, що завдяки хоробрим людям, котрі вийшли проти ГКЧП у Москві та Ленінграді, змову зірвано, а заколотники арештовані.

З того ж номеру дізнаємося, що ще 21 серпня за пропозицією групи депутатів та окремих містян Ужгородська міська рада видала розпорядження “Про надання допомоги жителям Москви”. Ужгородців закликали приносити продукти харчування до магазину “Океан”. Вони начебто мали бути доправлені до Москви, де через ажіотаж і неспокій закінчилися у магазинах запаси продуктів харчування. Даних про те, яку ж кількість харчів зібрали для москвичів ужгородці, у дальших номерах газет немає, так само невідомо, чи були вони таки доставлені за місцем призначення.

Про те, що Україна стала незалежною, читачі прочитали в газетах за 27 серпня. Тоді на перших шпальтах розмістили текст постанови про проголошення незалежності України, Акт проголошення незалежності України та постанову про департизацію державних органів, установ та організацій. “Новини Закарпаття” опублікували статтю “Ужгород відкидає реакцію, Ужгород підтримує демократію”, в якій подали виступи на мітингу, який пройшов в Ужгороді 23-го серпня. На ньому тодішній перший заступник голови міськвиконкому Василь Прокопець відверто розповів, як міськрада, єдина з-поміж усіх на Закарпатті, у перший же день заколоту висловила до нього своє негативне ставлення. “Позиція керівників обласної ради стала зрозумілою, коли ми зібралися на позачергову сесію. Мені дзвонив заступник голови ради Юрій Воробець, щоб ми ніякої сесії не проводили. Але ми зробили так, як нам веліла совість. Протягом двох годин тривала наша дискусія. Ми прийняли рішення, проти якого голосували лише два депутати – заступник голови облвиконкому Лінтур та голова міськрайонної організації Товариства карпатських русинів Митровка. Завдяки “Новинам Закарпаття” та радіоканалу “Ужгород-контакт” наше звернення почули люди. Ми одержали сотні дзвінків на підтримку нашої позиції. Обласне телебачення заборонило вихід в ефір нашої передачі”, – йдеться у виступі Прокопця.

Депутат міськради Олексій Корсун (нині відомий, як автор багатьох досліджень про репресованих закарпатців) на тому мітингу повідомив, що Ужгород був у трійці міст, які першими засудили ГКЧП, й рішення це підтримала значна кількість офіцерів закарпатських управлінь КДБ та ВС. Віктор Бедь, котрий на той час був народним депутатом, на мітингу розповів, як відбувалося історичне голосування у Києві і як незалежності противилися депутати-комуністи.

Світлини Михайла Палінчака з мітингу в Ужгороді

28 серпня “Новини Закарпаття” повідомили, що сесія Ужгородської міськради 27 серпня висловила недовіру керівництву обласної ради та виконкому, прийняла рішення про демонтаж пам'ятника Леніна та перейменування назви площі Леніна на Народну. У тому ж номері газета розповіла про те, що на двох поверхах адміністративної будівлі на площі героїв Космосу, де донедавна працював численний апарат міського комітету Компартії України (йдеться про нинішню будівлю міськради на площі Поштовій) панує “мертвотна тиша”. Апартаменти закрили, двері опломбували, на вході поставили міліціонерів, а із зовнішньої стіни будівлі зняли дошки з назвою міськкому партії українською та російською мовами.

Очевидно, в ті дні обласна влада за свою нерішучість у дні путчу піддавалася нищівній критиці і тиску громадськості. У заяві, надрукованій у “Новинах Закарпаття”, виконком обласної ради виправдовувався, що звинувачення про підтримку обласною владою антиконституційного перевороту, є безпідставними, а певні громадсько-політичні сили цим лише штучно загострюють ситуацію, ображають честь і гідність депутатів. Необхідністю розібратися зі звинуваченнями у підтримці перевороту пояснив Михайло Волощук у своєму розпорядженні і перенесення засідання сесії. Слід сказати, що перенесення дати проведення сесії ще більше розізлило громадськість. У цьому кроці вбачали затягування сесії, а разом з тим винесення рішень, які Ужгородська міська рада прийняла ще у перший день перевороту.  

Фото демонтажу пам'ятника Леніну в Ужгороді з “Новин Закарпаття” 

31 серпня у газетах написали, що напередодні (тобто, 30 серпня 1991-го) в Ужгороді о 10.15 знесли пам'ятник Леніну, після чого на вже Народній площі відбувся мітинг, де зачитували цитати з творів Леніна, в яких він закликав до насильства. Того ж дня вперше над будівлею обласної ради підняли синьо-жовтий прапор і пролунала “Ще не вмерла Україна”.      

Аби уявити собі, яка плутанина в ті дні спостерігалася в області, варто лише зазначити, що наступного дня, 1 вересня, коли діти пішли до шкіл, на лінійках ще подекуди вмикали гімн СРСР – зокрема, про це згадували у замітці, присвяченій початку навчального року у Виноградівській школі з російською мовою навчання.

Цікаво і те, що “ленінопад” услід за Ужгородом сприйняли далеко не всі населені пункти Закарпаття. “Новини Закарпаття” писали, що у Нижніх Воротах комуністи вночі зняли бюст Леніна і десь заховали, в Хусті після знесення пам'ятника жінки довго відтирали заляпаний фарбою пустий постамент, а в селі Ганичі сталася справжня бійка за Ілліча, в якій прихильники вождя так і не дали знести статую.

Фото газети “Молодь Закарпаття”

На цьому пристрасті у 91-му не припинилися. У вересні під стінами обласної ради, яка все ніяк не хотіла саморозпускатися, як того вимагала громада, організували мітинг. Перший пройшов 27 вересня, коли якраз і мала пройти скандальна сесія. Як писали газети, прийшли на мітинг не тільки противники старого режиму, а і його прибічники, котрі кричали: “Геть руки від Волощука! То наш чоловік!”. Того дня на заспокоєння маси влада вперше виставила кілька рядів спецпризначенців у бронежилетах, касках, зі щитами. Сесія затягується, деякі активісти приносять намети і оголошують голодування. О десятій вечора депутати почали розходитися, але люди їх з будівлі не випускають, повертають назад, аби таки довели до кінця сесію. Ті виправдовуються: нема кворуму. Але люди не хочуть нічого чути. О другій ночі депутати, за підтримки міліції, наважуються на втечу. Кордон спецпризначенців відтіснив активістів, але ті взялися за руки, обнялися і прорвати свої ряди не дали. Коли було особливо сутужно, хтось покликав на підмогу студентів із гуртожитків на набережній. Писали про поранених і побитих. У газетах цей день називали особливим, днем, коли площа Народна справді стала народною.

30 вересня студенти УжДУ оголосили загальноуніверситетський страйк, четверо з них приєдналися до голодуючих біля облради. Загалом голодуючих було близько двадцяти. Вони без їжі просиділи на площі Народній до 1 жовтня, коли почався другий день сесії. “Молодь Закарпаття” писала, що за чутками сесію хотіли провести у Берегові, адже етнічні угорці виступали тоді проти незалежної України і готові були захистити старий склад облради. “Там була би різня”, – зазначав автор матеріалу.

Тоді, 1 жовтня, голова обласної ради Волощук і його заступник Воробець подали у відставку, а депутати вирішили просити Верховну Раду призначити позачергові вибори. Однак мітингувальників такий розвиток подій не вдовольнив, голодуючі оголосили про сухе голодування до кінця жовтня. “Закарпатська правда” (яка, до речі, ще у кінці серпня розірвала угоду за обласною радою і стала незалежною) писала, що на той час деякі з тих, хто голодував вже п'ятий день, почували себе дуже погано, були серед них і жінки. Їх таки вмовили призупинити голодування до 15 жовтня, а тоді із Верховної Ради повідомили, що не мають підстав для призначення на Закарпатті перевиборів.

Громадський спротив почав потроху спадати, депутати усіх рівнів , як уміли, почали будувати нову країну. Як це у них вийшло – не нам судити, але тепер, через 25 років потому, як відбувалися усі ці буремні події, справді є що згадати.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”