Проходячи вулицею Другетів кожен із ужгородців точно бачив довгу одноповерхову будівлю із забитими вікнами. Вона завертає на Шумну і тягнеться далі, утворюючи такий собі трикутник. І мало хто знає, що ця стара-престара непримітна будівля свого часу відігравала велику роль у житті всього міста, бо давала притулок спершу військовослужбовцям, а потім – глухонімим дітям із усього краю.
Колись цю споруду звели для потреб війська. Називалося військове містечко з великим квадратним плацом посередині касарнями Франца Йосифа. Але військовослужбовцям було там затісно, тому для них у 1902 році звели модерні казарми на тодішній Доманинській вулиці (йдеться про військове містечко на сучасній вулиці Другетів), а частину опустілих казарм місто у 1904 році подарувало державі для того, аби там могли відкрити школу для глухонімих дітей. Так на початку минулого століття в Ужгороді з’явився навчальний заклад, який допомагав сотням місцевих дітей стати письменними і отримати можливість жити повноцінним життям.
Цікаво, що наш край у ті часи відрізнявся значно більшою, ніж в інших частинах Австро-Угорщини кількістю дітей, котрих тоді називали дефективними. Газети писали, що особливо часто в гірських населених пунктах народжувалися діти сліпі, глухі, німі, розумово відсталі. Вже пізніше, у 1936 році, газета «Русскій народный голосъ» писала про те, що за кількістю глухонімих дітей Підкарпатська Русь є на другому місці в Європі, випереджає її лише Італія. Натомість закладів для таких дітей завжди було мало.
Коли у 1904 році в Ужгороді відкрили школу для глухонімих, туди взяли на навчання всього 13 дітей – мізер у порівнянні з тим, скільки ще жили у селах, не маючи можливості навчатися. У 1909 році газета «Zemplén» розмістила оголошення про набір на новий навчальний рік до ужгородського закладу 15-ти учнів 7-10 років, а ще зазначалося, що за 8 років навчання глухі діти зможуть навчитися голосно говорити, глухонімі – писати, читати, малювати. Дівчат, крім того, навчали рукоділлю, а хлопців – роботи у майстернях, аби згодом могли заробити на хліб, працюючи у ремісників помічниками.
Кожного року кількість школярів у цьому навчальному закладі збільшувалася. Вже 1912-го газети оголошували також, що до проживання в інтернаті та роботи в майстернях запрошують і 20-х дорослих глухонімих. При школі справді працював інтернат, де проживали діти. Всього ж у період, коли наш край увійшов до складу Чехословаччини, в навчальному закладі навчалися і проживали 45 глухих і глухонімих дітей різного віку. Політичні зміни позначилися і на підході до навчання, змінилася в той час і мова викладання – з угорської у школі перейшли на «руську». У «чехословацькі» часи влада вирішила звернути більшу увагу на, як тоді казали, дефективних дітей, тому був збільшений набір до ужгородської школи для глухонімих, у Севлюші приватний заклад, де виховували 18 дітей із розумовими вадами перетворили на державний заклад, де згодом проживали і навчалися більше ста дітей; у Мукачеві організували школу для сліпих та школу для калік, а у 1932 році в Ужгороді відкрили заклад для морально опущених дівчат. Також при школах у Сваляві, Ужку, Росвигові, Квасах, Чинадієві тощо були організовані так звані помічні класи, де старші діти могли опанувати якесь ремесло. Таким чином у 1930-х роках більше 500 дітей і молодих людей із різними вадами у Підкарпатській Русі мали можливість отримати освіту та спеціалізацію. І все ж це однаково було замало, бо за статистикою лише глухих та глухонімих дітей у краї було близько 500, а навчатися з них мали можливість лише трохи більше 100.
Як же працював у ті часи заклад для глухонімих дітей в Ужгороді? У міжвоєнні роки він складався з однієї виховної групи для дошкільнят, семи класів школи, а також помічної групи, де працювали підлітки від 15 років. Всі вони проживали в інтернаті, який знаходився тут-таки. Вже тоді у закладі відзначали, що стара будівля казарм зовсім не підходить для того, аби там комфортно могли навчатися і проживати діти, і мріяли про зведення окремої нової будівлі. Та плани ці до Другої світової війни втілені так і не були. За навчання школярі не платили, лише за проживання в інтернаті (дітям із бідних сімей робили знижку чи й зовсім звільняли від плати). Для того, аби діти могли опанувати якусь професію, їх навчали у виробничих майстернях. Якщо в австро-угорські часи хлопці більше практикувалися у столярній майстерні, то в чехословацькі часи перспективнішим визначили лозоплетіння. Дівчат навчали шити та вишивати.
У Державному архіві Закарпатської області досі зберігаються книги обліку продукції, виготовленої в цих майстернях у 1920-х роках. Дівчатам і хлопцям, котрі показували успіхи у своїх справах, дозволяли разом із дорослими наставниками приймати замовлення від клієнтів – таким чином заробляючи і на себе, і на потреби навчального закладу. Так, із книг обліку продукції видно, що дівчата частіше за все шили на замовлення різних інтернатів, для військовослужбовців постільну білизну. А хлопці в кошикарні виготовляли на замовлення різноманітні садові меблі, кошики для білизни та багато іншого.
Одним із таких учнів, а пізніше наставників у кошикарні був дідусь відомого ужгородського художника Віктора Миговича Василь Мигович. Василь був сином жителя села Шаркад (нині Горбок Іршавського району) Михайла Миговича, котрий довго працював в Америці, скупив землі і рибники, мав велику пасіку. Хлопець втратив слух внаслідок нещасного випадку. Одного дня до будинку Миговичів привезли дрова. Їх покололи і склали, не підозрюючи, що в одній із дровин застряг патрон, можливо, з років Першої світової війни. Коли малий Василько підкидав дрова у піч, стався вибух. Хлопчика дуже сильно поранило, вибило ліве око. Він ледь не стік кров’ю, поки його везли на возі до лікаря в сусіднє село. Лише згодом, коли лікар стабілізував стан Василя, стало зрозуміло, що хлопчик також втратив слух. Після одужання батько замовив для сина протез, який робив відсутність ока майже непомітною. А щоб хлопець міг отримати освіту, його відправили до Ужгорода. Так Василь Мигович залишився тут на все життя.
Плетіння з лози захопило його ще з підліткових років, і всі вчителі відзначали, що Василь мав до цієї справи неабиякий хист. Він справді міг сплести будь-що: від масивного крісла до елегантної жіночої сумочки. Згодом його вважали найкращим в Ужгороді майстром, котрий завжди мав багато замовлень. Садові меблі з лози були у ті роки дуже популярними, тож Василь мав клієнтів не лише по всьому краю, а й далеко за його межами. Згодом він навіть налаштував торгівлю з Будапештом, відправляючи туди на реалізацією свої майстерно виготовлені меблі.
Слід сказати, що лозоплетіння тоді було справою нелегкою. Заготовляв лозу Василь біля електростанції, де росли верби. Він приходив туди, ретельно відбирав гілочки за діаметром, сортував, чистив від шкірки, зв’язував у снопи і приносив до своєї майстерні. Верба мала висохнути у затіненому місці, потім її виварювали, аби відбілити (лоза при цьому дуже неприємно пахла), і потім, поки гаряча, починали працювати. У ті роки вважалося, що фарбувати вироби з лози не можна. Фарбували виріб лише тоді, коли хотіли приховати брак. Саме тому, гуляючи через багато років базаром, Василь Мигович лише сміявся, розглядаючи кошики, які там продавали: мовляв, зроблені грубо, кріплення слабкі, та ще й пофарбовано.
Сам Василь вироби перевіряв так: одягав на руку панчоху і проводив по плетінню – якщо панчоха лишалася ціла і не мала зачіпок, то виріб був якісним. Цікаво, що майстер знав і використовував десятки технік і візерунків, а ще дуже любив працювати, використовуючи не цілу лозу, а розщеплену на дві або чотири частинки. Плетіння з таких лозин вважалося тонкою роботою, за неї мало хто брався. А от у Василя Миговича виходили одночасно і тонкі, і міцні вироби, які залюбки розкуповували клієнти.
Незважаючи на глухоту, Василь Мигович жив повноцінним життям. Мало хто з першого погляду одразу би здогадався, що ця людина не чує, бо співрозмовника він «читав» по губах, а говорив чітко і правильно. Аби трохи доповнити історію життя цього майстра, скажемо, що його дружина Йолана Ожват (вона була донькою керівника хустської пожежної команди Яноша Ожвата) також була глухою внаслідок перенесеної у молодому віці хвороби. Разом пара виховувала двох дітей: Івана та Ленке, а ужгородці завжди дивувалися тому, яким це подружжя є самостійним, доброзичливим, охайним і культурним.
Після Другої світової війни Василь Мигович багато років працював у майстернях УТОГа, також розробляв для конструкторського бюро (КТБ) зразки найрізноманітнішої плетеної продукції – хлібниць, ємностей для зберігання парасольок, сумок тощо. Не було жодного дня (крім неділі та релігійних свят), коли б Василь Мигович не плів щось у невеличкій майстерні позаду свого дому на вулиці Айвазовського. Його добре знали у місті і часто замовляли у цього майстра «старої школи» кошики та інші плетені речі. Власне, працював він із лозою до свого останнього дня – тоді, влітку 1996 року, Василя Миговича на пішохідному переході на вулиці Берчені на смерть збив автомобіль. Разом із ним пішли в закутки історії традиції лозоплетіння, виплекані десятиліттями в ужгородському закладі для глухонімих дітей. І хоч тих майстрів вже давно нема на світі, вони живі на чудових старих світлинах, а їхні вироби досі продовжують служити людям.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
