Напередодні Дня незалежності ми говоримо з бойовими офіцерами, справжніми Героями, які живуть в Ужгороді. Сьогодні наш співрозмовник – полковник Олександр Паламарчук, позивний Лама. Колишній командир 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону. З березня 2014 року разом з підрозділами 128-ї бригади направлений в зону АТО. З серпня 2014 року Олександр Паламарчук командує Мукачівським батальйоном. За плечима комбата – Станиця Луганська, Дебальцево, Чорнухіно, Нікішино. З 2015 року – Паламарчук очолював 15 окремий гірсько-піхотний батальйон.
Пане Олександре, розкажіть, як розгортались бойові дії в районі Дебальцева ?
У Дебальцево втрати були по всіх підрозділах. Великі втрати. Там був блок-пост «Балу» – вузлова траса між Фащівкою та Дебальцевим, на якому перебували підрозділи 15-го батальйону. Під час інтенсивних штурмів бойовиками Дебальцівського напрямку у січні-лютому 2015 року у них було не тільки у 2-3 рази більше людей, а й техніки. На блок-пост«Балу» через маленький клаптик території, який обороняли бойовики, йшла одна техніка. Масово! У них було завдання – «будь-якою ціною» взяти плацдарм. Танки відправляли, як «витратний матеріал» на «убой», аби тільки взяти цей напрямок. Хлопці захопили тоді один танк з екіпажем. Здивував той факт, що танк був пустий, без боєприпасів. Він просто їхав, створюючи шумовий ефект. Техніка уже тоді не цікавила бойовиків. Бої у Дебальцеві, як і в Луганському аеропорту, в яких влітку 2014 року брав участь 15-й батальйон, були періодом, коли ми чітко знали завдання і могли їх виконувати. Що не зрівняти з нинішньою ситуацією. Тепер тільки оборона, мінські домовленості, заборона на ряд елементів ведення бойових дій. Відповідно ми зобов’язуємося виконувати всі ці вимоги.
А як, на Вашу думку, змінилася поведінка ворога на фронті протягом останніх років?
На початку інтенсивних бойових дій було чітко видно, що там неконтрольовані збройні формування. За останні роки вони змінили свою тактику дій. Можна сказати, порозумнішали і стали більш дисципліновані. На мою думку, це пов’язано з тим, що ними чітко управляють освічені керівники. Це або колишні, або діючі військовослужбовці. У ворога є стрілецька зброя, бойові машини піхоти, включаючи «ГРАДи», самоходні установки. Все практично те саме, що і в України. Тільки постає питання, звідки воно у них з’явилося? Наша пошкоджена техніка, яка могла дістатися ворогу – маленький відсоток, з усього озброєння бойовиків.
Що можете сказати про оснащеність військових?
Судячи з новин проросійських телеканалів, які показують військові частини та формування невизнаних республік, кількість зброї велика. На озброєнні у ЗСУ до минулого року перебували такі танки, як Т-64. Т-72 не були на озброєнні, невелика їх частина зберігалися на базах. Їх почали знімати зі зберігання, реставрувати, ремонтувати і тільки у 2015-му році комплектувати збройні сили. До того Т-72 у нас не було. Частина танків перебували у Криму і під час окупації дісталися Росії. Половину з них Росія передала Україні зламаними. Чому я на цьому акцентую увагу? Тому що, кількість танків у ворога дійсно велика і, можливо, прирівнюється до кількості танків, які знаходяться в Україні.
Яким, на Ваш погляд, має бути шлях до закінчення війни?
Якщо ми у 2014-2015 роках не зачистили територію від бойовиків, яких підтримала Росія, то тепер залишається тільки дипломатичний шлях. Якщо ми йдемо військовим шляхом і відбираємо цю територію, то виникає питання, чи не стане на їхній захист озброєна Росія офіційно. На думку багатьох, і на мою думку – однозначно стане. Якщо це станеться, буде війна не тільки міждержавного масштабу, а й, можливо, європейського.
