Напевно, колись кожен батько вважав обов'язком навчити сина своєї професії і передати йому свою справу. У родині Мигаличів така традиція зберігалася, як мінімум, у трьох поколіннях ще з XVIII століття. Порушив її відомий у міжвоєнному Ужгороді майстер Шандор Мигалич, котрий вважав, що його сини вже не мають гнути спину у кузні, а повинні стати вчителями. Що з того вийшло – вдалося дізнатися у Мукачеві, де нині проживає єдиний з-поміж онуків майстра, хто залишився в Україні, – також Олександр Мигалич.
Найстарший Мигалич, про якого родині відомо нині, був родом зі словацького містечка Собранце. За документами, він працював ковалем на машинобудівному заводі у селі Верхні Ремети (нині – Берегівський район). Відомо, що село Верхні Ремети заснували Шенборни, колись там діяв водяний млин, але про машинобудівний завод у відкритих джерелах відомостей немає. Можливо, це була просто графська кузня, яка діяла при млині. Але саме там (у свідоцтві про народження прямо так і написано – “завод у Верхніх Реметах”) у 1846 році в коваля Яна Мигалича і його дружини Зузанни Кічки народився син, якого назвали Яношем і який у дорослому віці також став ковалем.
На жаль, про Яноша Мигалича родині відомо небагато. Ще зовсім молодим він приїхав до Ужгорода і у 24-річному віці відкрив тут власну кузню, яка спеціалізувалася на виготовленні різних екіпажів. Саме 1870-ий рік, як дата створення підприємства Мигаличів в Ужгороді, пізніше неодмінно була присутня на кожній рекламі в газетах, журналах та книжках.
.jpg)
Реклама підприємства з помилкою: замість “фабрика возовъ” написали “фабрика звоновъ”
Але той період був знаковим у житті Яноша ще й тому, що наступного року, у 1871-му, він одружився. Обраницею молодого коваля стала Йоганна Боднар – донька ужгородського “губашмештера” Іштвана Боднара. “Губашмештерами” в ті часи називали майстрів, котрі виготовляли з овечої вовни верхній угорський одяг – губу (з наголосом на перший склад). У різних регіонах Угорщини губа виглядала по-різному, але частіше за все нагадувала гуцульську гуню. Боднари були римо-католиками, тому обвінчалися Янош і Йоганна у римо-католицькому храмі. Ми не знаємо, скільки у цієї пари було дітей, бо відомості в родини збереглися лише про одного сина – Шандора.
Шандор Мигалич народився у 1888 році, закінчив чотири класи горожанської школи, після чого продовжив навчався у вищій ремісничій школі (на жаль, невідомо, в якому місті). Він теж став ковалем, починав працювати на підприємстві свого батька, яке, за іронією долі, так само очолив у 24-річному віці.
На той час підприємство з виробництва карет і саней вже було дуже успішним, навіть завоювало золоту медаль на одній промисловій виставці. А його власника Яноша Мигалича, як шанованого промисловця, навіть обрали до міської управи, тобто, за сучасними мірками, був він міським депутатом. Та 27 листопада 1912 року угорська газета “Heti Szemle” вийшла з невеличким повідомленням із тодішнього Унгвара, в якому повідомляла, що унгварський промисловець, член міської ради Мигалич Янош просто під час засідання 19 листопада несподівано помер від серцевого нападу.
.jpg)
Смерть 66-річного Яноша стала для його сім'ї великою несподіванкою і трагедією. А його синові Шандору не залишалося нічого іншого, як очолити підприємство батька і продовжити його роботу. Підпорядковувалися йому тоді четверо ковалів, з якими Шандор працював нарівні. Саме на них, свою матір та молоду дружину Етел молодий майстер мусив залишити підприємство, коли почалася Перша світова війна, і його призвали до австро-угорської армії. Воював Шандор на російському фронті, був поранений і, як і дуже багато інших наших краян, потрапив у полон.
Слід сказати, що на той час коваля вдома вже чекали двоє маленьких діток: донька Ірен та син Шандор, який народився у 1916 році. Коли він повернувся з полону, дітки вже підросли і були здивовані побачити зниклого татка. Неабияк втішеною поверненням чоловіка була і дружина Шандора. Її звали Етел, вона була родом зі словацького містечка Міхаловце і, як підозрюють нині нащадки, могла бути кровною родичкою свого чоловіка, бо її мама Марія також мала прізвище Мигалич. Втім, у Словаччині це прізвище є таким розповсюдженим, що це цілком могло бути простим збігом.
Батьки Етел, Ян Беллас та Марія Мигалич, переїхали до Ужгорода і оселилися на тодішній Радванській вулиці (нині це вулиця Мукачівська). Можливо, вони були сусідами Мигаличів, бо їхня майстерня також знаходилася на Радванській. Як би там молода пара не познайомилася, та ще перед Першою світовою війною вони побралися.
Після того, як Шандор повернувся з війни і знову став до роботи в кузні, його справи пішли дуже добре. У рекламах чехословацького періоду він писав, що його підприємство виготовляє вози, карети, кочії та сани найновішої моди. Чим кочія тоді відрізнялася від карети і возу – невідомо, але є припущення, що віз був таким собі вантажним екіпажем, кочія – легким відкритим пасажирським екіпажем, а карета – закритим. Цікаво, що замовникам Шандор відправляв малюнок майбутнього виробу, узгоджуючи з ним наперед усі деталі. Приймав він також вози і сани на ремонт. Замовлення обіцяв виконати у найкоротші терміни, гарантуючи якісну роботу і використання хороших матеріалів.
.jpg)
У чехословацькі часи пробував Шандор займатися і перевезеннями. Він придбав хоч і невеличкий, але гарний сучасний автобус і вже готував усі папери для того, аби отримати дозвіл на виконання пасажирських рейсів, коли раптом сталося лихо. Вочевидь, пасажирські перевезення і в ті часи були справою дуже конкурентною, бо одного дня автобус Шандора Мигалича невідомі просто підпалили. Дорогий транспорт згорів ущент, а Шандор був такий пригнічений, що вирішив більше цією справою не займатися.
Звісно, карети, кочії, вози і сани були речами немаленькими, їх потрібно було десь зберігати, тож територія підприємства Мигалича мусила бути великою. Із цим у нас виникли певні труднощі, оскільки в рекламах різних років “завод возов” значиться то на Радванській, 17, то на Мункачі (пізніша назва вулиці), 19, в 40-х роках – під номером 21, а в перші радянські роки є згадка про Мигалич Марію, котра проживала на Мукачівській, 23. Пошуки в архіві колишнього БТІ (КП “Архітектурно-планувальне бюро м.Ужгород”) нічого не дали, бо в перші повоєнні роки люди з таким прізвищем ні в квартирах довгого будинку на Мукачівській, 17, ні поруч – у будинку № 19, не значаться. Щодо номерів 21 та 23, то першого нині взагалі не існує, а номер 23 має студентський центр дозвілля “Ювентус”. Виникає припущення, що будинок і кузня Мигаличів могли знаходитися якраз на місці нинішнього “Ювентуса” – колишнього кінотеатру “Комсомолець”, зведеного у 1961 році.
На той час Шандора (Олександра) Мигалича вже не було серед живих – він помер у 1952 році. Цікаво, що ще раніше, коли його діти обирали професії, майстер казав, що хоче, аби його сини Шандор і Тібор не знали, що таке важка робота у кузні. До кінця Другої світової війни сім'я жила заможно, тож Шандор наполіг, аби сини вступили до вчительської семінарії і стали шанованими вчителями. Сини вивчилися, після чого їх відправили у різні села краю вчителювати. Найстарша донька Ірен ще молодою померла, тож у той час, коли Друга світова війна завершилася, з батьками проживала лише молодша донька Марія.
На жаль, нащадки нині не знають подробиць того, як у Шандора Мигалича забрали справу всього його життя і батьків спадок. Націоналізували підприємство одразу по війні, обладнання ж, як припускають рідні, могли перенести на сусідній завод Людвіка Козара, який одразу після війни перетворили на завод “Перемога”. Не залишилося жодних документів і про те, чи примусили дружину і доньку Мигалича виїхати з будинку після смерті Шандора, чи вони продали його місту для знесення і подальшого будівництва на тому місці кінотеатру.
.jpg)
Етел, її донька Марія та Маріїна сім'я Бейда у будинку на Мукачівській, 14
Переїхали Етел та її донька – на той час вже заміжня Марія Бейда – недалеко, на Мукачівську, 14. Там досі стоїть занедбаний будинок із забитими вікнами, який колись належав сім'ї Кунш. Після війни Кунші виїхали до Угорщини, залишивши будинок на стареньку глухоніму Марію Кунш. Мабуть, аби в неї не забрали цей великий дім, глухоніма власниця подарувала його у 1950-му Марії Бейді. Там, у просторому будинку на Мукачівській, 14, де в дворі працювало фотоательє і проживав відомий фотограф Іштван (Стефан) Качурек, і знайшли Мигаличі прихисток у важкі часи.
Етел Мигалич прожила довге життя і померла у 91 рік. Вона могла би багато розповісти про те, як добре вони жили і як раптово все втратили, та в радянські роки намагалися дітям та онукам про колишні “буржуазні” часи не згадувати, так, про всяк випадок. Все, що стосувалося роботи підприємства, з сімейних архівів зникло. Навіть не залишилося жодної світлини, де було би видно самого майстра Шандора Мигалича, на кочіях якого колись каталося все панство Ужгорода.
.jpg)
Кочія, виготовлена для лісового господарства на Берегівщині у 1940 році
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
