"Про Захід" уже розповідав, як минулого року під час ремонту приміщення архіву Головного управління Нацполіції в Закарпатській області працівники відділу режимно-секретного забезпечення випадково знайшли на стелажах опечатану коробку, у якій, із великим здивуванням, виявили документи 50-х років минулого століття. Загалом кримінальні справи та матеріали оперативно-розшукової діяльності раніше міліція, а тепер і поліція зберігають не більше 10-ти років, тож папки зі справами такої давнини і категорії стали для всіх великою несподіванкою. Тим більше, коли працівники режимно-секретного відділу із заголовків зрозуміли, що справи ці стосуються ліквідації "бандитських антирадянських" формувань. Такі справи ще у радянські часи всі разом вивезли з архіву і знищили, тож яким чином вціліла ця коробка – незрозуміло.
Після відповідної роботи з цими документами, у поліції вирішили допустити до них журналістів і дослідників. Завдяки же сприянню начальника відділу режимно-секретного забезпечення, полковника поліції Сергія Шалди, першими про ці справи має можливість написати "Про Захід".
Кожна з шести товстих папок – це трагічна історія закарпатців, котрі з тих чи інших причин стали учасниками озброєних груп. А от були вони народними месниками, котрі боролися проти радянської влади, чи просто наживалися, грабуючи і вбиваючи – мабуть, назавжди залишиться таємницею. Ми у цьому питанні теж не робитимемо оцінок, а просто покажемо, як виглядала боротьба правоохоронців з "антирадянськими бандитами", описана у архівних документах. Першою вже розповіли про справу групи колочавського опришка Михайла Штаєра. Нині же продовжимо історією рахівської групи Онофрюка і братів Романюків.
Почалася ця історія влітку 1950-го року. Тоді колишнього куркуля Михайла Онофрюка з села Водиця тоді ще Рахівського округу міліція затримала за контрреволюційну діяльність. Що такого зробив Онофрюк – невідомо, цілком можливо, що був просто одним із тих незадоволених селян, від кого забрали землю, а потім спробували загнати у колгосп. Як би там не було, але під час етапування Онофрюка, на станції "Королево", йому вдалося втекти. Так він і перейшов, як тоді писали, на нелегальне становище, ставши лісовим бандитом.
.jpg)
Варто сказати, що у той час закарпатськими лісами вешталося чимало таких втікачів. Одні втікали від призову в армію, другі – від колгоспу, а треті переховувалися від закону, вчинивши, до прикладу, хуліганство. У міліцейських звітах писали, що станом на 50-ий рік на Рахівщині і Тячівщині діяли кілька банд, зібраних із таких от втікачів. Так, у лісах Хустського і Тячівського округів ще з 1947-го працювала банда під проводом Пригари. У Рахівському окрузі в районі села Чорна Тиса свою групу втікачів зібрав Курик. А біля села Косівська Поляна з 1949 року діяла банда Івана Мигалинюка.
У 1950-му до списку цих груп додалася ще одна. Михайло Онофрюк, котрий втік до лісу, збирав навколо себе усіх, хто не мав вороття до колишнього життя. Найбільше серед них було дезертирів та тих, хто мав невеликі проблеми із законом, розшукувався міліцією за хуліганство. В основному до банди Онофрюка зібралися молоді чоловіки з села Верхнє Водяне та рідної йому Водиці. Були серед них брати Юрій та Дмитро Романюки з Верхнього Водяного, Григорій Ватрала і Дмитро Собад звідти же, Федір Липчак з Середнього Водяного, Юрій Микарь, Юрій Гуза, Юрій Дан та інші – всього 10-12 осіб.
Переховувалися вони в лісових масивах неподалік сіл Водиця, Глибокий Потік та Калини, орудували на Рахівщині і Тячівщині. Лише за 1950-ий рік вони пограбували два будинки у Діброві Тячівського округу, квартиру в селі Ганичі, пограбували і забрали з дому жителя села Верхнє Водяне Василя Кайтюка та його дружину (пізніше стало відомо, що це подружжя учасники вбили). Також члени банди викрали просто з поля бригадира колгоспу із села Водиця Костяка, котрого по-звірячому вбили в лісі. А у грудні 1950-го Онофрюк особисто застрелив оперативника Рахівського відділу МДБ.
Цікаво, що на цю банду намагалися звалити і злочини, яких вони не чинили. У звітах міліціонери писали, що повідомлення про пограбування бандою Онофрюка магазину ліспромхозу у селі Нересниця є наклепом. Заявниця – завідувачка магазину – просто хотіла так приховати власну розтрату.
У кінці 1950-го до складу банди Онофрюка входили вже 16 осіб, які мали на озброєнні 8 гвинтівок, один автомат, один несправний ППШ, 3 пістолети, 5 гранат тощо. Але на початку наступного, 1951-го, учасники групи пересварилися і розбилися на три менших формування. Судячи з доповідей працівників МДБ, сталося все так: учасники групи переховували награбовані речі у схованці на схилі гори Апецька. Замість того, аби усе чесно поділити, Онофрюк схитрував і відправив своїх хлопців додому, аби, мовляв, набрали на зимівлю продуктів. Коли же учасники групи повернулися, то побачили, що Онофрюк забрав найцінніше і втік. Хлопці дуже образилися на свого колишнього ватажка, далі ж розділилися на дві групи і розійшлися.
Саме з цих ображених бандитів оперативники МДБ завербували трьох, котрі погодилися убити Онофрюка. Їм дали за це гроші, але зустрітися з ватажком їм певний час не вдавалося, оскільки Онофрюк поводився обережно, на сніг виходити не хотів, аби не залишати слідів, і ні з ким не зустрічався. Навесні 1951 року двом агентам вдалося зустрітися з ватажком і переконати його знову об'єднатися в одну банду. До них приєднався ще один колишній побратим, з котрим агенти поділилися планами. Саме цей побратим, Іван Герич, 16 березня і вистрілив Онофрюку у спину, вбивши його на схилі гори Магура.
.jpg)
Так, схопивши за волосся, працівники МДБ фотографували труп Михайла Онофрюка
Агенти швидко викликали "безпекарів", а ті все обставили так, щоб усі повірили в те, що Онофрюк потрапив у засідку правоохоронців і ними же був убитий. Зробили це для того, аби тінь підозри у зраді не впала на трьох агентів-учасників групи, яких планували використати і для викриття решти учасників банди Онофрюка.
А вони, до речі, після смерті свого колишнього ватажка, по домівках не розбіглися, а навпаки – знову зібралися разом. За ватажка обрали одного з братів Романюків – Юрія. Всього банда складалася з 8-11 учасників, котрі діяли в районі сіл Верхнє Водяне, Середнє Водяне Рахівського округу та села Глибокий Потік Тячівського округу. Вони продовжили грабувати, кілька разів обеззброювали стражів громадського порядку у селах, побили кількох партійних активістів, писали на дверях пограбованих магазинів антирадянські лозунги. Спершу нікого не вбивали, та якось, при спробі забрати у вівчарів бринзу, наштовхнулися на опір і застрелили двох чоловіків.
Дії оперативників МДБ були жорсткими. Вони застрелили ще одного учасника групи Дмитра Сабота, коли той прийшов навідати свого батька. Родичів бандитів постійно допитували і вмовляли вплинути на те, аби вони добровільно здалися. Заарештовували і селян-помічників учасників банди Романюка, котрі забезпечували хлопців їжею та попереджали їх про пересування і наближення міліціонерів. Це були би значно важче, якби у оперативників не було всередині групи своїх агентів. Тим більше, що у звітах МДБ-шники скаржилися на місцевих міліціонерів, мовляв, ті не допомагають, а лише заважають, провалюють усі заходи, постійно пиячать.
Саме агенти зробили так, аби у травні 1951-го на горі Апецька опергрупа знайшла банду Романюка. Почалася перестрілка, ватажка Юрія Романюка поранили в голову, але більше ніхто не постраждав, учасникам групи вдалося втекти. А от наступної засідки Юрій Романюк уже не пережив. Агент "Ворон" повідомив "безпекарів", що у ніч з 9-го на 10 вересня 1951-го ватажок банди піде до села Стримба. Міліція влаштувала кілька засідок і на одну з них наштовхнувся Романюк. Коли він переходив шосейну дорогу, в нього вистрілили і вбили.
.jpg)
Моральний дух усієї банди після цього випадку сильно упав. П'ять учасників групи Романюка здалися правоохоронцям, але брат вбитого ватажка, Дмитро Романюк, здаватися не збирався. Він очолив свою невеличку групу, пішов з нею високо в гори і сховався на зимівлю у бункері. Хлопці сиділи у своєму сховку аж то квітня 1952-го, навіть не підозрюючи, що МДБ ще у січні провело масове затримання у їхніх рідних селах, намагаючись вивідати, куди могли сховатися решта бандитів. Всього до відділків забрали 44 особи: родичів, друзів, сусідів, усіх, хто міг допомагати "лісовим хлопцям" з провізією. 27 із них заарештували, як посібників бандитів. Люди у селах були налякані, легко погоджувалися співпрацювати з правоохоронним органами. Тепер у учасників банди Романюка майже не було шансів отримати від рідних і друзів допомогу.
У травні "лісових хлопців" знову почали бачити в горах. Вони навідувалися на лісозаготівлі, просили їжу, тож озброєні міліціонери під виглядом робочих почали чергувати на всіх лісових роботах в Рахівському окрузі. У населені пункти Дмитро Романюк на його четверо побратимів спускалися рідко, магазини вже не грабували. "Перебивалися" тим, що забирали у вівчарів і туристів. Так, бринзу хлопці загортали і ховали у дуплах дерев, аби потім, у голодну днину, можна було скористатися запасом.
У міліцейських звітах описувалася і така історія: влітку 1953-го вівчар Нуцу Бокач з Білої Церкви пішов на полонину за бринзою. Коли повертався назад, на доріжку вискочили двоє бандитів, котрі забрали в нього бринзу, 40 рублів і гребінець. Нуцу віддав усе і пішов далі, а ще нижче зустрів Дмитра Романюка, якому поскаржився на "лісових хлопців". Дмитро повів чоловіка назад, покликав хлопців і віддав Нуцу весь сир.
.jpg)
Дмитро Романюк
У ще одному документі за 1953-ий значиться, що зі 113 банд на Закарпатті залишилися лише дві: Штаєра і Романюка. Робота по затриманню і ліквідації чоловіків, які не корилися радянським законам, справді велася велика. І коло навкруг самого Дмитра Романюка теж звужувалося. Влітку 53-го вбили ще одного учасника його групи – Миколу Тернущака. Його відправили "на розвідку" до колиби вівчарів, а там саме чатували переодягнені міліціонери, котрі й застрелили Миколу. Інші хлопці розбіглися. Відтоді вони діяли ще обережніше: підходили до колиби, чекали, поки хтось із вівчарів відійде по воду, хапали його, випитували, чи є там "безпекаші", погрожуючи у разі брехні розстріляти, і лише тоді йшли за бринзою.
Ватажок банди Дмитро Романюк дуже боявся потрапити до рук правоохоронних органів. Він казав своїм хлопцям і навіть написав це на дереві на полонині Малий Менчул, що живим не здасться. На той час усі агенти МДБ були уже виведені з банди Романюка, тому терміново була потрібна нова підсадна качка. Для цього правоохоронці відіграли цілу виставу. Тимчасово стати бандитом і вивести міліцію на банду погодився давній знайомий "лісових хлопців" – агент "Степан". Якось вночі міліціонери викрали в одного чоловіка корову і сховали її у хліві "Степана". Зранку, коли чоловік заявив про зникнення корови, міліція зі службовим собакою обнишпорила все село і знайшла тварину у "Степана". Той імітував втечу від правоохоронців і зник на кілька днів у лісі. Там шукав "лісових хлопців", а коли знайшов, попросився до них у банду, бо, мовляв, йому назад шляху нема, посадять за корову у в'язницю. Дмитро Романюк через свої зв'язки у навколишніх селах інформацію перевірив, дізнався, що історія з коровою – не вигадка, і "Степана" до гурту взяв.
.jpg)
Учасник групи Романюка Саган
.jpg)
Учасник групи Онофрюка Ватрала
У жовтні 1953-го "Степан" почав переконувати учасників групи, що зимувати у горах незручно, мовляв, він має надійне місце для сховку. Група розділилася, спустилася до своїх рідних, аби запастися харчами. Дмитро Романюк залишився зі "Степаном" у його надійному місці. 14 жовтня агент "Степан" використав якийсь препарат (у документах на місці назви стоїть прочерк) і викликав МДБ-шників. Вони знайшли ватажка банди під дією препарату у кущах, де його і захопили. Зробили усе тихо, тож коли через кілька днів до місця збору почали повертатися інші учасники групи, їх теж захоплювали зненацька. Ті, кого заарештувати не вдалося, через кілька днів здалися самі. Тож у листопаді працівники МДБ звітували, що повністю очистили Рахівський округ від бандитів. Загалом банді Онуфрюка – братів Романюків приписували більше 60 скоєних злочинів, 7 з яких визнали терористичними актами. Що далі сталося з Дмитром Романюком та його побратимами, у документах з віднайденого архіву не значиться. Очевидно, на них чекав суд і дуже суворе покарання.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"
