Соціум

Спогади про Яворник: як притулок став легендарним місцем відпочинку кількох поколінь туристів та студентів

Явірник чи Яворник, як його звично називають на Закарпатті,  – це гора, до якої веде один з найпростіших і найзручніших піших туристичних маршрутів із Ужгорода. Бувалі туристи кажуть: цей маршрут здавна був дуже популярним, адже підйом на хребет не особливо утомлюючий, а спуск – безпечний. До того ж заблукати в цій місцевості просто неможливо, адже Яворник з усіх боків оточений населеними пунктами: Великим Березним, Чорноголовою, Сіллю тощо. Та навряд чи цей маршрут був би таким популярним у любителів пройтися горами, якби на його шляху не лежав відомий туристичний притулок, який так і називали – “Яворник”. Побудували цей притулок ще у 1936 році, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини. Відомо, що в ті часи пішохідний туризм у Підкарпатській Русі намагалися активно розвивати, задля цього збудували по всій території краю близько двох десятків притулків. Це були прості будиночки, які розташовувалися, як правило, через кожні 15-20 кілометрів туристичного маршруту (з розрахунку, що в день туристи проходять пішки саме 15-20 кілометрів). Ці будиночки могли стати в нагоді не лише пішим туристам, а й мисливцям, вівчарам, заблукалим лижникам тощо.

“Яворник” був саме таким притулком. Є відомості, що спершу ця будівля належала прикордонникам, а потім Чеський Туристичний Клуб обладнав її для потреб піших туристів. Чи правда це – достеменно невідомо. Як не знаємо ми й того, скількох туристів прийняв “Явірник” до Другої світової війни та чому згодом занепав.

“Про Заходу” вдалося знайти людину, котра відбудовувала притулок у 60-ті роки минулого століття. Костянтин Федорович Сас – турист із більш ніж 50-річним стажем. Вже понад 52 роки він працює в обласному Центрі туризму, багато років поспіль водив на Явірник вихованців центру – юних туристів. “Вперше я приїхав на Явірник у 1954 році. Тоді я був студентом хіміко-біологічного факультету Ужгородського університету. Притулок виглядав жахливо: другого, дерев'яного, поверху не було зовсім, всередині – пустка, посеред кімнати – провалені залишки другого поверху, вікон нема. Лише тераса була придатна для того, аби розмістити туристів. Тому ми лягали в рядок у спальних мішках на терасі, а перед нею розкладали велике багаття – так і ночували. Було у нас тоді неподалік і інше місце для ночівлі – закинута церква у Малому Березному. Там нині знаходиться монастир.

У 1958-му я закінчив університет, а на початку 60-х прийшов на роботу до Обласної дитячої екскурсійно-туристської станції. Тоді якраз нам на баланс передали і нічийний розвалений притулок на Яворнику. Ремонтували ми його кілька років. Мали на базі стареньку американську вантажівку “Студебеккер”, нею і підвозили наверх будівельні матеріали: дерево, щебінь, черепицю, кахлі для печі. Допомагали нам хлопці з Великого Березного. Вони мали стару фотографію притулку і відновили за нею другий дерев'яний поверх. Зверху все накрили черепицею. Потім приїхали майстри, зробили кахельну піч на другому поверсі й прилаштували піч для приготування їжі на першому. Також хлопці з нашою допомогою зробили всередині прості дерев'яні меблі: великий стіл, лавиці та нари для ночівлі. У перший час було там і освітлення від бензинового генератора, але використовували його рідно, бо він споживав забагато палива. Коли все було готове, наша станція найняла доглядати за притулком сторожа Івана Івановича. Він жив за 5 кілометрів звідти, у селі Мочарі”, – розповідає Костянтин Федорович.

У міні-музеї, який знаходиться в Обласному центрі туризму, зберігається радянський путівник-реклама “На Яворник”. У ньому написано: “Притулок “Яворник” – це прекрасний будинок в стилі лісного котеджа, побудований на висоті 900 метрів. В притулку є два відділення на 25 місць. Верхній відведено для дівчат, а нижній для хлопців. В будинку туристів зустрічає затишок: теплі кімнати, тут і електричне світло, і радіо, і настольні ігри (доміно, шашки, шахи). Вартість путівки на одну добу без харчування: для дорослих – 5 крб., для студентів – 4 крб., для учнів – 3 крб. Для туристів облдиттурстанції безплатно”.

Десь до 1975 року притулок був підпорядкований дитячій туристичній станції. Туди і влітку, і взимку водили вихованців станції. Як правило, на вихідні, але іноді залишалися там діти і на тиждень. “Наші вихованці дуже любили це місце. Було в ньому щось романтичне. Влітку ми жили в наметах біля притулку, бачили зайців і косуль. Піднімалися на вершину хребта, там до побудови телевишки була стара дерев'яна вишка.

Взимку любили вечорами сидіти у притулку за великим столом, слухали радіо, співали пісні під гітару”, – згадує Костянтин Федорович.

У 1975 році у Кострині побудували турбазу “Дубовий гай”. Цій базі станція і передала притулок. Але юних туристів туди продовжували водити. Про пізнішу добу згадує вже інший працівник Обласного центру туризму – завідуючий відділом центру Юрій Ляхович: “Кожен юний турист мусив своє перше сходження в гори почати з Явірника. Якщо він витримував, то продовжував у нас займатися, якщо ні, то розумів, що піший туризм – це не його.

Я любив “Яворник” взимку. На горі завжди було снігу по пояс, ми піднімалися, витоптуючи вузеньку стежку. Потім сушили одяг біля тих старих печей, сиділи при світлі керосинових ламп.

Протягом багатьох років притулок не змінювався: яким я його пам'ятав у дитинстві, таким він був і в мої студентські роки, і пізніше.

Ще пригадую, той будиночок був, як рукавичка з казки. Скільки б людей туди не приїхало, всі вміщалися. Я знаю, що до 60-ти осіб там могли без проблем розміститися. Навіть якщо траплялися туристи з кількох різних груп, всі мирно уживалися. Я так з багатьма цікавими людьми подружився. У нас був взимку такий ритуал: ми готували у притулку морозиво. Брали відро снігу, виливали туди банку згущівки, перемішували і їли. Смакота неймовірна! Довгий час за притулком доглядав один чоловік – Міша. Він там і господарство один час тримав, всім допомагав. Але останнім часом на нього скаржилися: мовляв, багато грошей просить за ночівлю, хоча умови там продовжували бути спартанськими: ні електроенергії, ні води. Я навіть чув припущення, що “Яворник” спалили саме ображені на Мішу мисливці, котрих він не пускав переночувати”.

Власне, про те, що притулок на Явірнику згорів, чули, мабуть, всі, хто цікавиться туризмом. Сталося це 25 квітня, під час прибирання території навколо старого будиночка. За декілька днів до цього приєднатися до “суботника” на горі закарпатців закликала громадська організація “Туристичне товариство “Карпатські стежки”, створена в Івано-Франківську. “Про Заходу” вдалося додзвонитися до одного з активістів організації Олександра Бурсанова. Він і розповів, як усе це сталося.

Виявляється, територія притулку вже багато років приватизована і час від часу перепродувалася. Цього року притулок придбав новий власник, котрий і здав його в оренду “Карпатським стежкам”. “Наша організація багато в чому схожа на “Чехословацький туристичний клуб”, який колись і збудував притулок на Явірнику. Ми об'єднуємо туристів і небайдужих людей, котрі прагнуть відновити туристичну інфраструктуру в Карпатах. Коли ми вперше у січні цього року побували у притулку, були вражені тим, як там усе запущено. На жаль, нікого він не цікавив, поки не сталася біда. 

Вже тоді ми запланували перебудувати притулок, зробити його більш комфортним для туристів. Тим більше, що сам будинок перебував у дуже поганому стані: дах протікав, дерев'яні конструкції були дуже слабкі.

Ми залучили до роботи над проектом найкращих архітекторів, хотіли розібрати будиночок, щоб потім відновити його у тому ж стилі, використовуючи лише натуральні матеріали: камінь і дерево. Але спершу хотіли прибрати територію. Під час одного з таких прибирань, 25 квітня, і розпочалася пожежа. Чутки про те, що ми спалили притулок свідомо, не є правдивими, я вас запевняю. Хоча,с кажу чесно, ми досі не знаємо, як так сталося і в чому була причина загорання. На акцію приїхали близько 50-ти людей, всі вони й кинулися потім гасити полум'я, реально ризикуючи життям. Але врятувати притулок не змогли”, – розповів Олександр. І додав: ще цього року активісти “Карпатських стежок” планують завершити будівництво нового туристичного притулку на місці старого. Він буде мати автономне електрозабезпечення, місця для кемпінгу і ще багато чого, що дозволить знову зробити це місце популярним серед туристів.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”

Фото з архіву Обласного центру туризму, сайту ГО “Карпатські стежки” та блогу Ігора 

Меліки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

− 1 = 9