«Приготували для свого героя борщ і теплу ванну», – казали рідні, що чекали повернення військових зі 128-ї бригади (Фоторепортаж)

Інформація про те, коли ж таки доїдуть до військової частини у Мукачеві армійці 128-ї гірсько-піхотної бригади, вчора змінювалася протягом усього дня. Колона автобусів, котра везла героїв з Артемівська, ставала все меншою, позаяк половина бійців бригади проживає за межами Закарпаття, тож їм дозволили одразу їхати у рідні міста.

Ближче до 17-ї години плац військової частини у Мукачеві, де розташований штаб 128-ї бригади, вже повен людей. Люди кажуть: перші автобуси вже дісталися Чинадієва, зараз чекають, поки до них підтягнуться інші, аби всім разом заїхати до Мукачева. Організованою колоною на плацу вишикувалися курсанти Мукачівського військового ліцею, прийшли місцеві школярі з саморобними плакати, повітряними кульками і квітами.

“Я чекаю свого сина Мирослава, йому 38 років. А це його дружина. Він у Дебальцеві був три місяці, якраз у ту м'ясорубку попав. Що нам розказував? Нич не розказував! Казав: мамо, не плачте, у нас все добре, ми герої, а герої не вмирають. То був якийсь жах! Ми цілий день і цілу ніч сиділи біля телевізора, коли з Мирославом тиждень не було зв'язку, – плаче мама військового з Клячанова. – Тепер, хвала Богу, вже ліпше. Дуже його чекаємо, вдома стільки всього наготували: і перше, і смажене, і печене – усе, як він любить!”.

“А у нас тут рідних немає – ми просто прийшли, – кажуть жінки з квітами, які стоять поруч. – З Інтернету дізналися, що будуть зустрічати хлопців, то купили квітів і чекаємо. Дуже хочеться обійняти кожного! Хоч вони нам і незнайомі, ми за них так переживали, що вже, здається, усі вони як сини рідні нам стали!”.

Вчителька мукачівської ЗОШ № 7 показує скільки дітей виявило бажання прийти зустріти героїв 128-ї. “Ми їх не примушували, вони самі попросилися. Це учні 10-го класу, вони дуже активні. Самі зробили плакати, взяли прапори з собою, придумали, що будуть кричати хлопцям. От, дивіться, написали “Дякуємо, що живі”. Я особисто проти такого надпису, якось воно надто гнітюче виглядає, але діти так хочуть”.

“А я зустрічаю свого зятя Сашу, він мені, як син рідний. Донька моя теж військовослужбовець, але до Дебальцева не їздила. А зять вже рік з перервами там воює. Йому дуже важко було, але він, знаєте, такий терплячий – ніколи не скаржився ні на голод, ні на холод. Вдома ми йому приготували улюблений борщ, картоплю, відбивні. Хоча вже знаємо, що кормити домашнім солдат треба спочатку потроху, бо вони від такої їжі вже відвикли і можуть себе потім погано почувати. Тому спочатку борщ, а через кілька днів вже можна зготувати і салати”, – розповідає одна з жінок на плацу.

Чекали під дощем побратимів і військові 128-ї, котрих доправили до Мукачева раніше – через поранення чи недуги. Декотрі – на милицях, інші вже без видимих ознак хвороб. Про війну згадувати не хочуть, лише віджартовуються. “Мене от собака покусала, – каже один з бійців на милицях. – Та нічого страшного, вже заживає. Як то сталося? Коли з Дебальцева виходили. Вибачте, ми розуміємо, що це ваша робота, але говорити про це не хочемо. От ваші колеги з телебачення недавно приїздили до нас знімати “віджатий” у сепаратистів танк, то вони побачили, як там служилося. “Сєпари” їх трохи “Градами” розважили, ледве втекли бідні”.

Хлопці шкодують, що зараз всіх друзів розведуть по домам рідні й вони не встигнуть поговорити. Але додають: то нічого, відпустку дали лише до 16 березня, а тоді всі знову зберуться тут, і зможуть побачитися. Що буде після 16-го хлопцям не кажуть. Можливо, знову відправлять їх на передову, а, може, як ходили чутки, бригаду й зовсім розпустять. В одному поранені сходяться на сто відсотків: якби не допомога волонтерів, то стояли б вони та їхні побратими в окопах голі, босі, замерзлі й голодні. “Армія дала нам форму й автомат – більше нічого. Потім ще ватні штани видали. Ми – артилеристи, а мусили автоматами воювати. Це нормально?”.

Ближче до 19-ї з'явилася інформація, що всі автобуси нарешті зібралися в колону і вирушають в напрямку Мукачева. Тим часом вже стемніло, на в'їзді до військової частини ввімкнули ліхтарі, але на самому плацу, де мали зустрічати військових 128-ї, нічого не видно. Коли автобуси через живий коридор і вигуки “Герої!” таки заїхали на плац, почалася штовханина і плутанина: рідні не могли у темряві знайти своїх синів і чоловіків, хтось перегукувався, всі бігали від одного автобуса до іншого і метушилися.

Рідні, котрі таки знаходили своїх у темряві, просто кидалися на них зі сльозами і квітами. Самі ж хлопці виходили з автобусів дуже стомленими, неголеними і брудними. Дехто був напідпитку, мабуть, святкували в дорозі своє повернення. Таких трохи засоромлені жінки і мами одразу забирали додому. На запитання “Як плануєте провести відпустку?” один з нетверезих героїв відповів: “Буду бухати!” і пішов обійматися з побратимами.

Я підійшла до великої родини, яка обіймала одного з військових. “Дорога була нормальною, нам не звикати до важких умов. Волонтери нам наготували в дорогу купу бутербродів, то ми поїли нормально. Добре, що вже дома. Жінка обіцяла приготувати борщ, дуже вже його чекаю. Як виходили з Дебальцева? Важко, з боями”, – розповів боєць.

Окремо біля автобусів стояли хлопці з Виноградова. Їх у Мукачеві рідні не зустрічали, тому армійці щиро дивувалися, коли до них підходили школярі і просто незнайомі люди й дарували квіти. “Ми зараз автобусами їдемо далі, додому, для нас у Виноградові ще одну зустріч підготували”, – казали бійці. А один з них, який представився Сашею, розповів, що з Дебальцева виходив пішки, пройшов полями 26 кілометрів.

Про загиблих побратимів жоден з хлопців згадувати не хотів. Кажуть: досі точно не знають, скільки їх загинуло при виході з Дебальцева, а скільки потрапили в полон.

Наобнімавшись з тими, хто прийшов їх зустріти, військові вишикувалися на плацу, разом заспівали гімн України та слухали виступи посадовців, волонтерів, матерів.

Рідні стояли неподалік від них, з гордістю дивилися на своїх героїв, тримали квіти та плакати, плакали і кричали “Слава Україні!”. Їм було байдуже на дощ і години очікування, бо їхні найрідніші були вже в безпеці, вдома.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”