Втрачений Ужгород: будинок священика і професора гімназії Еміліана Бокшая (Фото)

Не так давно “Втрачений Ужгород” розповідав про будинок відомого закарпатського художника Йосипа Бокшая, а нині розкаже про будинок і загалом історію життя старшого брата художника – священика і гімназійного професора Еміліана (Еміла) Бокшая. Мабуть, для багатьох читачів стане відкриттям той факт, що в Ужгороді проживали двоє відомих і поважних Бокшаїв, два брати, котрі багато років працювали пліч-о-пліч в Ужгородській гімназії, були дуже близькими і такими несхожими зовні. Причому якщо нині широкому загалу відоме лише ім’я одного з братів – Йосипа, то у першій половині ХХ століття було зовсім не так – авторитет обох братів був однаково високим і їх однаково добре знали у краї.

Аби відновити пам’ять про Еміліана Бокшая, ми поїхали до Кошице, де нині проживає онучка священика – Магдалена Рокіцка (Magdaléna Rokická). Пані Магдалена є музикантом високого рівня, на початку 2000-х керувала кошицькою Музичною школою Марії Гемеркової, нині також продовжує навчати молодих музикантів грі на фортепіано. Хтозна, можливо, хист до педагогіки, вміння знаходити спільну мову з дітьми вона успадкувала якраз від свого дідуся Еміліана Бокшая, котрий також, кажуть, був дуже терплячим викладачем. Як би там не було, а пані Магдалена нині вже чи не єдина, хто добре пам’ятає і свято береже пам’ять про Еміліана Бокшая, тож вона радо погодилася розповісти усе, що про нього знає.

Отже, Еміл Бокшай народився 15 вересня 1889 року в селі Дертянлігет Марамороського округу Австро-Угорської імперії (нині це смт Кобилецька Поляна Рахівського району). Його батько Йосип був греко-католицьким священиком, котрий також виконував у Кобилецькій Поляні обов’язки сільського вчителя. Так само служили у церкві і обидва діди Еміла Бокшая (його мати Амалія Жидович також походила з відомої священицької родини), тож не дивно, що старший з-поміж 8-ми дітей Бокшаїв теж іще змалку вирішив стати священиком.

Сімейне фото. Сидять батько і мати Еміла Бокшая (сам він присів позаду матері і, ймовірно, сестри), біля них – члени родини

Коли священика Йосипа Бокшая перевели до села Лохова неподалік Мукачева, перед його дітьми відкрилася можливість отримати гарну освіту в Мукачівській гімназії. З різницею у два роки там навчалися і Еміл Бокшай, і Йосип Бокшай, після чого обидва поїхали на дальше навчання до Будапешта. Еміл у 1907-му вступив до Будапештської духовної семінарії, яку закінчив у 1911-му у статусі професора теології. Цей навчальний заклад вважався дуже престижним, його випускники часто робили велику священицьку кар’єру. Що й казати: навіть друзі Еміла з богословського факультету потім стали дуже поважними особами, наприклад, його товариш Павол Гойдіч став прешовським єпископом, а Ян Шеффер – єпископом у Румунії.

Але це буде потім, а у 1911-му молоді професори лише починали шукати свій шлях у житті. Еміл Бокшай, наприклад, отримав запрошення попрацювати вихователем дітей відомого і заможного графа Старая з Міхаловце (садиба графів Стараїв після Другої світової війни була націоналізована і тепер є приміщенням Земплінського музею). Робота ця була не дуже тривалою, приблизно за рік Еміл приїхав додому і почав готуватися до одного з найважливіших кроків у своєму житті – висвячення. Час до висвячення майбутні греко-католицькі священики присвячували, окрім духовної підготовки, ще й тому, аби створити сім’ю, адже якщо на момент висвячення священик не був одружений, надалі він цього зробити вже не міг, мусив берегти целібат. Нині онучка Еміліана Бокшая пані Магдалена не знає, яким чином знайшов собі пару її дідусь. Можливо, як це часто бувало у ті роки, дружину для Еміліана знайшли його батьки. Гелена Данієлович була донькою священика Стефана Данієловича, на 5 років молодшою за Еміла. Можливо, спочатку їхні стосунки і не базувалися на коханні, та потім Еміліан часто казав, що Гелена – йому “великий подарунок від пана Бога”. Пара обвінчалася в Ужгороді 14 грудня 1914 року, а вже через кілька днів, 20-го грудня, єпископ Антоній Папп у Кафедральному соборі висвятив Еміла Бокшая на священика.

Молодий Еміл (зліва), ймовірно, на подвір’ї батьків у Лохові

Слід сказати, що це були непрості роки Першої світової війни. На відміну від Йосипа Бокшая, котрий бачив на власні очі усі її жахіття, Еміліана, як священика, не мобілізували, але й вдома йому було непросто. Першим місцем його служіння стало Мукачево, де він був капеланом, тобто помічником приходського священика. Цікаво, що молодший брат Йосип, розуміючи, наскільки важливим це є для Еміліана, на честь першої проведеної ним служби подарував братові картину на релігійну тематику. Внизу на картині був підпис угорською мовою “На згадку про твою першу святу месу. Дорогому братові від Йожефа”. Полотно це збереглося, родина Еміліана Бокшая нещодавно передала його Мукачівській греко-католицькій єпархії.

У Мукачеві Еміліан Бокшай ще й викладав релігію у школах. Дуже виважений, спокійний і доброзичливий молодий священик умів спілкуватися з дітьми і дуже любив працювати з ними. Йому було мало просто служити у церкві, він хотів навчати, тому у 1918-му радо погодився на пропозицію стати професором релігії в Ужгородській гімназії. Після переїзду він також став помічним священиком у Цегольнянській церкві, а ще з головою занурився у роботу над підручниками для своїх учнів. У ті часи підручники “руською” мовою писав багато хто з гімназійних викладачів, причому цікаво, що вони не додержувалися правил якоїсь однієї граматики, а писали так, як вважали за правильне. Так були написані Еміліаном Бокшаєм “Історія Старого завіта”, “Історія Нового завіта”, “Історія святої католицької церкви”, “Історія Мукачівської єпархії”, “Наука своєї віри”, “Моральна наука (етика)” тощо. Крім цього видавав Еміліан Бокшай і свої проповіді, склав у 1931-му “Молітвенник св. Терезки для рускіх женщин”, а у 1932-му – молитовник для молоді “Господу помолимся”. Як члену Педагогічного товариства, у 1928 році Еміліану Бокшаю разом з Юліаном Реваєм та Михайлом Бращайком довірили укласти перший “Мадярсько-руський словарь”. Найбільше сторінок – 314 із загальних трохи більше 500 – написав якраз Еміліан Бокшай. Часто друкувався він і в місцевій пресі, зокрема, був співредактором “Благовісника”, писав у місячник “Душпастир”, газету “Свобода”, а у 1935-му став видавати газету “Неділя” (“Недѣля”).

Про цю газету варто кілька слів сказати окремо, бо вперше Еміліан Бокшай взявся бути редактором не церковної, а світської газети. Хоча фінансував видання греко-католицький єпископ Олександр Стойка, в ній було багато цікавих матеріалів із життя міста і краю, історій про наших заробітчан за кордоном, статей на соціальну тематику, аналіз політичної ситуації і навіть світська хроніка. Наприклад, один із таких матеріалів докладно описував весілля доньки головного редактора Еміліана Бокшая у 1935 році.  

До цього ми повернемося трохи пізніше, лише зазначимо, що у Еміліана Бокшая та його дружини Гелени народилося загалом п’ятеро дітей: один син та чотири доньки. Першою з’явилася на світ Єва, котра згодом підкорила серце не абикого, а сина губернатора Підкарпатської Русі Костянтина Грабара. Далі у подружжя Бокшаїв народився син Еміл (після війни він проживав у Празі, працював на авіаційному заводі “AVIA Praha”), потім – Гелена, котра у дорослому віці стала дружиною гімназійного вчителя Еміла Сокола, з яким проживала у Пряшеві, тоді – Марія (вона вийшла заміж за техніка Яна Самела та проживала з ним у Тренчині), і наймолодша Магдалена, котра у 1945-му вийшла заміж за геодезиста Юлія Жижньовського, разом із яким виїхала до Кошице.

Еміл Бокшай (у центрі) на якомусь святі

Наскільки відомо нащадкам, спершу в Ужгороді сім’я Еміла Бокшая орендувала квартиру на Капітульній вулиці. Коли ж у подружжя почали народжуватися діти, вирішили звести власний дім. Просторий будинок із 4-х кімнат, кухні та ванної Бокшаї побудували на Маркетиному острові (Моргіт сігеті), точніше не на самому острівці, який колись утворювало розгалуження Малого Ужа, а на вуличці, що сформувалася біля нього, на березі каналу. Вулиця ця існує й нині, називається Острівною, щоправда у довоєнні часи вона захоплювала також і нинішню вулицю Попова. Саме на ній, нині невеличкій вулиці Попова позаду старої пожежної частини, у 1926 році оселилася сім’я Еміліана Бокшая. Тоді цей район виглядав зовсім не так, як зараз: замість щільної багатоповерхової забудови “дивився” будинок на старе військове містечко з великим плацом і бараками, на краю території казарм якраз зводили нову будівлю для пожежників (вона збереглася й донині), а позаду будинку формувався ряд віллової забудови і неспішно протікали води Малого Ужа. Одним словом, місцина була тиха і спокійна, хоч і знаходилася зовсім поруч із центром міста.

Будинок Еміліана Бокшая не був архітектурним шедевром, зовні виглядав доволі скромно. Загалом скромність була однією з найбільших чеснот цього священика – і це доводить історія з портретом. От у кого би нині піднялася рука на те, аби порізати роботу Йосипа Бокшая? А його старший брат Еміліан міг собі таке дозволити, щоправда, зробив це всього один раз зі своїм портретом. Річ у тім, що Йосип Бокшай якось написав портрет брата величезних розмірів – метр на півтора. Еміліан повісив роботу у себе вдома, та спокійно ходити повз неї не міг, йому постійно здавалося, що він на цій картині аж надто великий.. Тож одного дня священик не витримав, зняв чудове полотно зі стіни і вирізав його середину. Вийшла невеличка картина, фактично зображення бюсту Еміліана. У такому вигляді подарунок Йосипа Бокшая довгі роки зберігався в родині його брата, аж поки нащадки так само не подарували його Мукачівській греко-католицькій єпархії.

Та не варто думати, що завжди серйозний на фото Еміліан Бокшай у житті також був похмурим і закритим. Так, серйозність і відповідальність були йому притаманні, однак був він відкритий і для простих життєвих радощів: умів сміятися зі своїми учнями, був дуже ласкавий до власних дітей, любив грати з родиною і друзями в ігри, навіть придбав справжній стіл з рулеткою, біля якого у вітальні час від часу збиралися гості. Та, мабуть, найбільша кількість гостей – аж 94 – помістилися в 4-кімнатному будинку Еміліана Бокшая у листопаді 1935 року, на вже згадуваному весіллі його старшої доньки Єви та сина губернатора Підкарпатської Русі Костянтина Грабара – Миколи.

Газета “Недѣля” описувала цю подію так: “Вѣнчаня инж. Ник. Грабара, сына п.губернатора Подк. Руси с Евикою Бокшаевою, донькою проф. и редактора нашой газеты, отбылися 14-го нов. в Ужгородѣ в импозантных рамках. Околицю катедрального храма уже перед 4 год. сотками заняла святочна публика и величезный храм епископскій битком наповненый быв людьми. Як першое авто прибыло с молодым, военска музика заграла “свадебный марш” Менделсона. Потом слѣдував довгій ряд авт, на котрых прибыли: весѣльна дружина, дружки, дружбы, сродники и родичѣ молодых. На конци прійшла молодиця з братом жениха, Мироном Грабаром. Прекрасное явище было, коли молода пара в супроводѣ дружок, котрѣ на сю нагоду убранѣ были в вкусных и художественных костюмах, вступила в церковь.

У брамах церковных о. Т. Коссей  каноник принимав молодых и поставив им предписанѣ вопросы. Перед царскими дверьми преосв. епископ Александер с повною ассистенціею чекав молодых, чтобы удѣлити им церковное благословленіе. Як молодѣ рушилися до дверей, зазвенѣв на коруши милозвучный хор ужгородских богословов под опытным веденьем  о. Ур. Сильвая, спѣваючи: “Господи, Господи призри з небесе и виждь…”. Потом почався обряд вѣнчаня, что кончив преосв. епископ Александер. На конци Его Ексцеленція теплыми и безпосередными словами звертався до молодых и выхвалюючи их побожность, религійность и любовь к Богу акцентовав, чтобы сѣ честноты зостали тревалыми и в их супружеском житю. Милою несподѣванкою было, что на конци отправы заспѣвав “Многая лѣта” и хор ужгородских гимназистов, выявляючи сим свою нѣжну подяку молодицѣ, котра за 8 роков была прилѣжною и талантливою спѣвачкою студентского хора.

На  оправѣ присутна была велика часто головного города. Такой численной публики в Ужгородѣ може николи не было на свадьбѣ. На порядок уважали полицманы под личным веденьем полиц. директора К. Герра. По оправѣ слѣдовала святочна гостина в доме проф. Бокшая, где при его гостепріемных столах 94-еро гостилися и праздновали молоду пару до поздных ночных годин. Блеск и достоинство весѣльной вечерѣ убольшала присутность Его Ексц. епископа. Молода пара из нагоды вѣнчаня достала высше 200 привѣтствуючих телеграм”.

Єва у 1935-му першою покинула батьківський дім, вона з чоловіком Миколою Грабарем проживала у службовій квартирі його батьків в будівлі Жупанату. Але, судячи зі списку виборців за 1936 рік, будинок Еміліана Бокшая і так був переповнений жильцями, бо окрім подружжя Бокшаїв та їхніх дітей, там проживав ще старенький батько Гелени Бокшай Стефан Данієлович, невідома жінка старшого віку Марія Грабовська (можливо, прислуга або родичка) та молодий чиновник Золтан Тан, який був одного віку з сином Бокшаїв Емілом-молодшим.

Фото з гімназистами. Поруч із Еміліаном Бокшаєм сидить його брат Йосип Бокшай

У 1938-му Еміліан Бокшай відійшов від керівництва газетою “Недѣля”, можливо, втомився від активного суспільного життя, не хотів втручатися у політику. Він продовжував викладати релігію в Ужгородській гімназії до кінця навчального року у 1944-му. Наближення радянської армії відверто лякало священика, він чомусь був упевнений, що радянська влада відправить його до Сибіру. Тому, потурбувавшись заздалегідь про письмову передачу родинного будинку своїй старшій доньці Єві, Еміліан Бокшай попросив переведення до Пряшівської греко-католицької єпархії. У деяких джерелах нині можна знайти інформацію про те, що єпископ Теодор Ромжа сам перевів Еміліана Бокшая до іншої єпархії, але в родині добре знають і відверто говорять про те, що від’їзд з Ужгорода був втечею.

Власне, далеко Еміліан Бокшай не поїхав, осів у містечку Собранце, де єпископ Павол Гойдіч (ми вже згадували про нього на початку статті, як про друга Еміліана з часів навчання в Будапештській семінарії) у 1947-му уповноважив його відновити приход і закінчити будівництво церкви. Храм був уже майже готовий, коли у жовтні 1948 року о. Еміліана Бокшая заарештували і відправили до робочого табору в Ілаві. Словацька комуністична влада планувала повернути священика назад, до Ужгорода, тож Еміліан Бокшай вже подумки готувався до того, що всі його найстрашніші побоювання щодо Сибіру справдяться. Врятувала його дружина, котра довела, показуючи чиновникам відповідні документи, що Бокшаї переїхали до Собранце ще до завершення Другої світової війни, надіславши у вересні 1944-го до Міністерства внутрішніх справ прохання про дозвіл на проживання у Словаччині. Еміліан Бокшай повернувся до своєї нової домівки, і у грудні 1948-го освятив добудований храм у Собранце. Але служив він там недовго, бо у 1950-му у Словаччині, так само, як це відбувалося у нас, греко-католицьку церкву заборонили, а священиків агітували переходити у православ’я. Еміліан Бокшай від переходу відмовився, а значить, мусив відмовитися від служіння взагалі. Тоді разом із дружиною він переїхав до Кошице, де проживала його молодша донька Магдалена з чоловіком та дітьми.

Еміл Бокшай з дружиною, донькою Магдаленою та онуками у Словаччині

Саме з того періоду життя пам’ятає свого дідуся наша співрозмовниця Магдалена Рокіцка. Вона розповіла, що Еміл Бокшай так жодного разу після втечі і не бував в Ужгороді, але радо приймав у гостях родичів звідти. Він швидко адаптувався до життя у Кошице, добре вивчив словацьку мову, працював якийсь час у кошицькому архіві, а коли у 1968-му у Словаччині дозволили діяльність греко-католицької церкви, допомагав служити у кошицькій церкві. Тоді ж, у 1968-му, вже старенький Еміліан Бокшай переїхав від доньки у власне помешкання. У 1974 році його призначили титулярним каноніком, визнавши тим самим авторитет і досвід священика. Помер він у віці 87 років 8 травня 1976 року в Кошице і був похований на тамтешньому кладовищі.

Сім’я Йосипа Бокшая в гостях у брата в Словаччині

А що ж було тим часом із будинком Еміліана Бокшая в Ужгороді? Ним опікувалася єдина донька, котра не покинула місто після Другої світової війни – Єва. Вона проживала там із чоловіком та сімома дітьми (ще двоє померли немовлятами), а в 1947-му ще й відкрила двері для чоловікового рідного брата Мирона-Володимира, котрого з дружиною та 8-ма дітьми радянська влада викинула з фамільного маєтку Грабарів у селі Чертеж. Усі вони поміститися у 4-х кімнатах не могли, тож декому доводилося певний час ночувати у гаражі.  

До всього, Єва мусила весь час відбивати спроби нової влади забрати будинок, як “безхозний”. Багато років вона судилася за те, аби довести своє право власності на батьків будинок, що відображено і в документах, збережених в архіві колишнього БТІ (нині – КП “АПБ м.Ужгорода”). Проблема полягала у тому, що документ, яким Еміліан Бокшай подарував дім своїй доньці, зберігався у сімейного адвоката Яцковича, котрий, як зазначали у справі, “нагло вибув”. Не один рік, не один допит сусідів, не одна виписка з архіву знадобилася Єві Грабар, аби нарешті довести у суді своє право на цей дім. Зрештою, там виросли її діти та онуки, котрим, сподіваємося, добре відомо, якою поважною в Ужгороді постаттю свого часу був той, хто цей будинок збудував, – священик і викладач Еміліан Бокшай.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”