Втрачений Ужгород: яким був пам’ятник засновнику «Сокола» Мирославу Тиршу (Фото)

Опубліковано:

Нинішня площа Пушкіна в Ужгороді змінила за свою історію кілька назв: від початку це була частина набережної Рошковича, тоді у 1932-му відрізок від нинішньої площі Пушкіна до мосту Масарика назвали Тиршовою набережною, в “угорські” часи вона звалася площею Героїв, далі була частиною Ленінградської набережної, після чого стала площею Пушкіна. Нині ж ми розкажемо про те, як і коли цьому мальовничому куточку міста присвоїли ім’я Мирослава Тирша, а допоможуть в цьому документи, знайдені в Державному архіві Закарпатської області.

Отже, чехословацький Ужгород у 1932 році готувався до загальнодержавного відзначення 100-річчя з дня народження др. Мирослава Тирша. Сьогодні більшості ужгородцям це ім’я не скаже нічого, однак у 20-30-х роках минулого століття постать Тирша була мегазнаменитою у Чехословаччині та за її межами. Саме Мирослав Тирш зі своїм товаришем Генріхом Фюгнером у 1862 році заснував тіловиховне товариство “Сокіл”, прописавши його філософію, що полягала у гармонійному поєднанні фізичного та морального розвитку людини. Задумка Тирша полягала у тому, аби кожен чоловік до 30-ти років був активним учасником “сокольського” руху, відвідував тренування, освітні лекції та різноманітні заходи товариства. У військовий же час ця добре підготовлена частина громади могла швидко стати справжньою опорою армії. Мирослав Тирш був ярим поборником розвитку чеської національної самосвідомості, що не надто добре сприймалося в часи входження Чехії до складу Австро-Угорщини. Через це Чехословацька республіка, здобувши після Першої світової війни незалежність, зробила з Мирослава Тирша і “Сокола” справжній культ. У 1930-х роках чеський “Сокол” налічував близько 600 тисяч членів. Дуже активно цей рух розвивався і в Підкарпатській Русі, тож не дивно, що сторіччя з дня народження Тирша у 1932-му тут прагнули відзначити з великим розмахом.

Спершу в активістів “Сокола” виникла думка, що добре було би назвати міський парк (нині – Підзамковий парк) Тиршовими садами. Саме про це товариство попросило в міської управи у квітні 1932-го офіційним листом. “Цього року у вересні буде відзначатися 100-річчя з дня народження слов’янського будителя др. Мирослава Тирша. Не лише в цілій республіці, а й за її межами, в Югославії та Польщі, згадуватимуть цього мужа, котрий багато зробив для об’єднання слов’ян. За наказом Міністерства шкільництва, у всіх школах будуть проводитися урочистості, військо теж вшанує Тирша. Тож від імені “Сокольства”, Товариства чехословацьких легіонерів, спортивних товариств просимо, аби міський парк був названий Тиршовими садами. Там діє літній сокольський майданчик та спортивні майданчики інших товариств, тому це місце найкраще підходить для вшанування. “Сокол” обіцяє за свій кошт поставити вивіску з новою назвою, а в майбутньому планує поставити там менший пам’ятник з Тиршовим рельєфом. Якщо міська влада із цим не згодна, просимо, аби якась інша вулиця в місті була названа іменем Тиршовим”, – йшлося у зверненні.

Очевидно, ідея ця міській управі сподобалася, бо члени магістрату почали брати активну участь в роботі оргкомітету, створеного для організації святкування. Урочистості мали тривати протягом двох днів – 17-18 вересня 1932-го. Спершу планували, що 17 вересня, у день народження Тирша, вся еліта міста збереться на вечір у міському театрі (нині – приміщення обласного театру ляльок “Бавка” на площі Театральній), де “соколовці” та військо мали представити гостям свою програму. А 18 вересня всіх хотіли запросити у міський парк. Там об 11.00 мали відбутися урочистості, під час яких мер повинен був проголосити зміну назви парку на Тиршові сади. Після цього керівництво місцевого осередку “Сокола” мало представити присутнім кам’яний пам’ятник Тиршу з медаллю, а тоді урочисто передати цей пам’ятник містові. Далі ж, до 12.30, мав грати військовий оркестр.

Підготовка до заходу тривала до вересня, та коли вже, здавалося, все було домовлено і узгоджено, раптом з’являється ідея встановити пам’ятник Тиршу не у парку, а на набережній Рошковича. Невідомо, хто був автором та ініціатором цієї ідеї, однак озвучили її явно запізно – за 10 днів до намічених урочистостей. 7 вересня 1932-го оргкомітет надіслав міській управі листа, в якій відзначав, що паркова місцевість не дуже підходить для цього пам’ятника, тож його просять встановити перед будовою фінансового уряду. “Просимо міську управу дозволити відкрити 18 вересня кам’яний пам’ятник з бронзовою плакетою від професора Мислбека на набережній. Пам’ятник “Сокол” поставить за власний кошт і площу оформить гарно. Також просимо частину набережної від місця, де канал впадав у річку, і до кінця Малого Ґалаґова, назвати набережною доктора Мирослава Тирша. Назву “Тиршові сади” для парку при цьому скасовуємо”, – йшлося у листі.

З цього можна зробити висновок, що основу кам’яного пам’ятника тоді планували прикрасити не просто медаллю, а копією роботи найвідомішого чеського скульптора Йозефа Вацлава Мислбека – медаллю із зображенням Мирослава Тирша, яку він виконав у 1904 році.

Але вже за кілька днів оргкомітет у листі міській управі заявив, що урочистості на набережній доведеться перенести, бо камінь для пам’ятника виготовити не встигають. Мовляв, відкриють пам’ятник не у день народження Тирша, а на державне свято 28 жовтня. Щодо відзначення 100-річчя, то заходи скоротять до одного дня, тож 17 вересня о 19.00 над радванським кар’єром запалять пам’ятний вогонь, а о 20.00 розпочнуться урочистості в театрі, як і було заплановано раніше.

Що ж було із пам’ятником? Його таки відкрили 28 жовтня 1932 року. Урочистості були масовими. О 10.20 від військових казарм рушила почесна рота з військовим оркестром і прапором полку. О 10.40 армійці дійшли до площі Жатковича, де перед будівлею Жупанату вже сформувалася колона. Першими у ній стояли чехословацькі легіонери у формі, за ними вишикувалися військовослужбовці, далі – поліція, “соколовці” зі своїм прапором, а тоді вже цивільні гості. Усі разом вони пройшли по Маломостовій вулиці, звернули на вулицю Рашина, дійшли до набережної Рошковича і нею рушили до Тиршової набережної. Там, аби всім вистачило місця, розмістилися так: зліва, перед будівлею Народного банку, – почесна рота з оркестром, попереду, під будівлею фінансового ряду, – “Сокол”, а з правого боку площі, як тоді писали, “перед новобудовою біля Новачкової прядильні”, – пожежники та поліція. Усі інші гості розмістилися вздовж набережної перед пам’ятником. На місці урочистості були короткі: виступ хору Сметани, вітальне слово генерала Еміла Лінгарта, а тоді відкриття пам’ятника проектантом Томашеком.

На жаль, фотографій з цього дійства нам знайти не вдалося, та й старі листівки, на яких видно ужгородський пам’ятник Тиршу, не дають змоги роздивитися його детальніше. А шкода, бо одна деталь так і залишається нез’ясованою: яка медаль прикрашала кам’яну основу пам’ятника? Річ у тім, що в проектах, поданих “Соколом” міській управі, видно зовсім не те зображення Мирослава Тирша, яке створив у своїй знаменитій медалі чеський скульптор Йозеф Вацлав Мислбек. Тож важко сказати, що точно було зображено на медалі ужгородського пам’ятника. Разом з тим залишається невідомою і дата його демонтажу. Можна припустити, що сталося це ще наприкінці 1938 року, після рішення Віденського арбітражу і передачі Ужгорода Угорському Королівству.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”        

Про Захід