Горянська трагедія: як у 1959 році блискавка у ротонді забрала життя шістьох селян

Горянська ротонда є, без сумніву, найвідомішою і найдавнішою культовою спорудою Закарпаття, тому нині важко навіть уявити, що протягом майже всієї другої половини ХХ століття ця прекрасна церква стояла закрита, а селяни в ній зберігали сіно. Якщо ви думаєте, що церкву після війни закрили комуністи, то ви праві, та лише частково. Бо після війни вона ще діяла, щоправда з 1949-го – вже як православна. Закрила ж її влада у 1959-му після одного трагічного випадку, про який “Про Захід” і розкаже докладніше.

Це була неділя, 17 травня 1959 року, прекрасний весняний день, сонячний і теплий. Жителі Горян зранку пішли до церкви-ротонди на службу. Людей було багато, сидячих місць на лавицях усім не вистачило, тож багато хто стояв при вході. Навіть у самій по собі темній, з маленькими вікнами, ротонді прихожани під час служби помітили, як різко потемніло небо, за хвилину після чого почався дуже сильний дощ.

Далі ж сталося щось неймовірне: в якусь мить люди, котрі стояли біля входу, одночасно попадали на підлогу, а ті, хто сидів перед ними на лавицях, відчули всередині тіла якийсь удар. Першої секунди ніхто не зрозумів, що сталося, всі, наче, оніміли. Коли ж почули над головами страшний гуркіт грому, зрозуміли, що це була блискавка.

Зчинилася справжня паніка. Людей, котрі попадали, прихожани почали виносити надвір, хтось побіг до найближчої хати з телефоном, аби дзвонити у “швидку”, інші побігли за лопатами. Гроза, яка налетіла дуже стрімко, так само швидко припинилася, тож уже майже під чистим небом непритомних людей розкладали на землі під деревами, тут же викопували ями і клали туди тіла, присипаючи їх землею. Навіть досі у народі вірять, що якщо людину вдарила блискавка, її потрібно швидко покласти у яму і присипати землею, нібито так з неї швидше вийде електричний розряд. Лікарі такі методи називають середньовічними і пояснюють, що постраждалого від удару блискавкою потрібно рятувати так само, як і постраждалого від удару електричним струмом – непрямим масажем серця та штучним диханням. Тільки ці реанімаційні заходи, якщо виконувати їх безперервно протягом 10-15 хвилин, можуть запустити серце постраждалого. Закопування ж у землю – лише втрата дорогоцінного часу, відведеного на порятунок людини. Звісно, медики про це знали і в 1959-му. Тож уявіть собі їхній шок, коли вони, примчавши “швидкими” до Горян, побачили як селяни закопують тіла постраждалих.          

Жительці Горян Анні Стерчо нині більше 80-ти років, але вона досі дуже добре пам'ятає той злощасний день, коли втратила батька. “Я не пішла того дня до церкви, лишилася дома на хазяйстві, – розповідає Анна Іванівна. – Пішли мама, тато і сестра. Я якраз рвала петрушку на обід у “керті”, як загриміло. Хмари прийшли з Дравець, почався сильний дощ, а вітер був такий, що молоді дерева гнув до землі. Поки я прибігла з “керту”, змокла зовсім. Вже як була біля дому, побачила на небі блискавку, вона летіла, як стріла, спереду була, як чорна голова, а за нею – золотий хвіст. А тоді в небі затріщало страшенно, як ніби велике дерево на землю повалилося.

Анна Стерчо

Через деякий час дивлюся – біжить моя сестра боса, кричить: “Анночко, давай мотику, батька у церкві убило”. Я схопила мотику побігла з сестрою до церкви. Туди вже з Ужгорода машина за машиною “швидких” їхали. Коли я прибігла на гору до ротонди, там вже було багато лікарів. Комусь штучне дихання робили, когось люди у землю прикопували, а лікарі на них кричали, щоб не прикопували, а несли до “швидких”. Мій батько лежав під липою великою, його глиною прикопували, а лікарі підбігли, шукали пульс. Мама поруч сиділа і сильно плакала. Лікарі сказали, що тато вже мертвий. Піджак біля серця у нього був розірваний, вся ліва сторона тіла – в опіках. А ще черевик лівий був на п'ятці розірваний, звідки блискавка вилетіла.

Потім уже мама розказувала, що вона з моєю сестрою сиділа на лавиці, а батько стояв ззаду. Казали, що блискавка вдарила у купол металічний і спустилася вниз по мотузу від дзвона. Всі, хто стояв коло того мотуза, попадали мертві. Мама відчула якийсь удар в серце, сестрі щось теж вкололо. Але вони почувалися нормально, а тато одразу помер”.

55-річний завгосп обласної лікарі Іван Грабовський став того дня однією з шести жертв блискавки. Разом із ним загинула 65-річна Марія Закутянська, яка переїхала до Горян з території Словаччини. Ще одна словачка, 73-річна Анна Качур, стояла біля неї, тож теж отримала смертельний удар. 32-річні молоді чоловіки Винкентий Каганець та Павло Янкес так само померли в одну мить на підлозі Горянської ротонди.

Смертельної травми зазнала і 21-річна жінка Анна Дербас, котра стояла біля дверей церкви. Анна лише три місяці тому стала мамою і прийшла до ротонди зі своїм немовлям – дівчинкою Марійкою. Мабуть, вона стала на вході умисно, аби швидко вийти, якщо дитя почне плакати. І так і впала мертва з Марійкою на руках.

Нині Марія Михайлівна Петрила – вже доросла жінка, яка має велику сім'ю. Звісно, вона не пам'ятає того дня, коли втратила маму, але їй багато розповідали про те, що тоді сталося у Горянській ротонді. “Мені розказували, що того дня мама загорнула мене у пухову подушку (“конвертів” тоді ми не мали) і понесла в церкву. Коли люди попадали, всі з церкви почали тікати, штовхалися, падали. Коли почали маму піднімати, побачили, що вона вже мертва, а я лежала у подушці жива. Я не знаю, чи подушка мене врятувала, чи ще щось, але я лишилася жити. Людей тоді у церкві було дуже багато попечених. Ті, що були спереду, нічого не відчули, ті, що були позаду, мали опіки. Їх тоді у дворі прямо у святковій одежі клали у свіжі ями, бо це витягує блискавку. Навіть кажуть, що там у старій частині ротонди у стіні досі є розлом, який блискавка зробила, коли вилетіла”, – розповідає Марія Михайлівна. Її батько Михайло Дербас тоді залишився вдівцем із тримісячною донечкою на руках. Виростити маля йому допомогла мама, сам же Михайло довго оплакував дружину, вдруге одружившись лише тоді, як його Марія вже була дорослою.               

Вхідна частина ротонди, де сталося нещастя

Що ж сталося у травні 1959-го року у стінах ротонди? Оскільки майже нікого, хто би бачив ці події на власні очі, в Горянах не лишилося, одні жителі села розповідають, що до храму залетіла кульова блискавка, інші – що блискавка влучила у металеву дзвіницю. А що ж написали про це місцеві газети? “Советское Закарпатье” взагалі подію у Горянах проігнорувало, “Закарпатська правда” розмістила статтю, підписану старшим викладачем кафедри фізики Ужгородського університету М. Гончаренком, у якій явище блискавки описане з наукової точки зору. У кінці статті автор розповідає про принцип роботи громовідводу, підсумовуючи, що такий громовідвід мав бути і на Горянській ротонді. “Органи місцевої влади неодноразово давали вказівки і нагадували керівникам горянської церковної двадцятки про необхідність встановлення громовідводу. Але члени двадцятки і священик Щока, стоячи на антинаукових релігійних позиціях, ігнорували ці вказівки і не використали досягнень науки в інтересах безпеки людей. Таким чином саме вони є винуватцями сумної недільної трагедії”, – йшлося у статті.

Найдокладніше ж описала події газета “Молодь Закарпаття”: “Цей трагічний випадок стався у нашому селі минулої неділі. Важкі хмари затягли небо, почалась гроза. В сільській церкві йшло богослужіння. Розкати грому слідували один за одним. Сліпучий спалах. Блискавка вдарила в металевий хрест. В церкві почалася метушня, люди бігли до виходу, кричали і плакали жінки та діти. А через деякий час виявилось: від удару блискавки загинуло шість чоловік – старі І. Грабовський, А. Левчик (мабуть, була помилка, бо на могилі вказано прізвище Качур – авт.), молоді робітники Вікентій Каганець, Павло Янкес, Марія Закутянська і Ганна Дербас. Багато наших односельчан з важкими опіками і пораненнями були доставлені в обласну лікарню. Серед них були і діти. Ми знаємо, з якою самовідданістю лікарі борються за життя потерпілих. П'ятирічна Марійка Артим вже повернулася з лікарні додому, решта, говорять лікарі, теж будуть жити”.

Далі автори Г. Марко, Ю. Пашкуляк та В. Юрко майже слово в слово передають текст про вину священика і членів церковної двадцятки, котрі ігнорували попередження влади. А в кінці значиться, що загинули ті люди, які стояли під дзвіницею, бо метал проводить електрику. “Майже не постраждали ті, хто був у гумовому взутті або стояв на доріжках, які є ізоляторами. Тому зовсім не постраждав і священик Щока, хоча дехто намагається знайти цьому факту інші пояснення. Навіть на трагедії людей хочуть церковники робити свою політику. Ми певні – у темряви та неуцтва тепер буде менше прихильників”, – переконувала читачів “Молодь Закарпаття”.

Що ж, із газет так і не стало зрозуміло, скільки всього було тоді поранених. Але трагедія справді так чи інакше зачепила усе село. Шістьох померлих влада запропонувала поховати разом у братській могилі, але родичі навідріз відмовилися. Їх ховали в один день, один за одним у шість могил підряд. З тих пір кожного року 17 травня на  горянському кладовищі проводять заупокійну службу, на яку сходяться майже усі жителі мікрорайону.

Щодо ротонди, то її після цього випадку закрили на цілих 32 роки. Лише у 1991 році її передали Мукачівській греко-католицькій єпархії, яка відновила роботу храму.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”