Погода Ужгород, Закарпаття 20 °C
Четвер, 20 червня 2019 року
  Останні новини:
   

"Втрачений Ужгород": історія будинку вчителя Василя Бабиченка (Фото)

березня 20
13:09 2019

Вузеньку звивисту вулицю Ольбрахта в Ужгороді знають, звісно, всі містяни. Колись її називали Підвальною, Підвальним рядом, Пінцешором, бо з одного її боку просто під Замкову гору тягнулися довгі старовинні підвали. Але сьогодні йтиметься не про них, а про протилежний, парний бік цієї вулиці, який у міжвоєнні часи чи не увесь належав одній родині – дружині та дітям Дьордя Цирікуса.

Про родину Цирікусів варто розповісти окремо, нині ж ми просто скажемо, що їхні володіння простягалися майже від входу до нинішнього Ботанічного саду УжНУ і мало не до кінця вулиці. Розділені ці землі були порівну між 5-ма дітьми Цирікусів: Михайлом, Марією, Іваном, Єлизаветою та Ілоною, аби кожен міг у дорослому віці  збудувати собі окремий дім. Однак коли донька Марія виходила заміж, грошей на дім ані в її батьків, ані в чоловіка не було, тому родина вирішила пожертвувати частиною парцели і продати її.

Було це у 1933 році, тоді ж покупцями ділянки стали близькі товариші Ілони та Миколи Цирікусів – сім'я вчителів Бабиченків. Міська управа Ужгорода дозволила Бабиченкам звести на викупленій землі будинок, але поставила умову: він має стояти не одразу при дорозі, а під схилом, у "ямі", поруч із будинком вчителя Шуби, побудованим раніше. Бабиченки розглядали цей дім, як капіталовкладення. Навіть у документах на будівництво йшлося про те, що вони зводять дім із малими квартирами і малими торговими приміщеннями. Від торгових приміщень згодом, певно, відмовилися, бо в результаті всього за три місяці будівельна фірма Дезидерія Боніславського здала "під ключ" готовий двоповерховий дім із мансардою, який і досі в оригінальному вигляді можна побачити на вулиці Ольбрахта, 10.

Нині у цьому будинку по сусідству з Ботанічним садом проживає вже третє покоління родини Бабиченків, найстарша представниця якої, Любов Василівна, і розповіла нам, хто ж такі були вчителі Бабиченки, і як вони змогли собі дозволити звести такий дім в одному з наймальовничіших куточків Ужгорода. Виявляється, голова тієї сім'ї – Василь Бабиченко – був родом із Полтавщини, потрапив же до Ужгорода, можна сказати, цілком випадково, в роки своєї буремної і таємничої молодості.

Василь Олександрович Бабиченко народився у 1893 році на хуторі Арсенівка Пирятинського повіту на Полтавщині. Його батьки були заможними селянами (згодом їх назвали куркулями і відправили до Сибіру), котрі займалися землеробством. До 11-річного віку малий Василь жив на хуторі, ходив до народної школи, допомагав батькам. А потім його відправили навчатися до вищої школи Харкова, яку він закінчив у 1910 році. Вже тоді Василь вирішив стати учителем, готувався до вступу до вчительської семінарії в Харкові. Цікаво, що одночасно із навчанням Василь ще й підпрацьовував на перевезенні пошти залізницею. Невідомо, чи встиг він закінчити навчання у семінарії до Першої світової війни, бо у 1914 році його призвали до армії. Де воював Василь і що пережив на війні – потім він розказувати не любив. Відомо лише, що у 1917-му на полі бою німці його поранили, а свої при відступі залишили помирати. Німецькі військовики підібрали пораненого, підлікували у лазареті, а тоді закрили у таборі для військовополонених. Кінець війни застав його у таборі в Йозефові неподалік Праги.

Далі ж є дві версії його життєвих подій. Офіційна, про яку він згадував у радянські часи у власноруч написаній біографії, свідчить, що коли Василь повертався з табору додому, у Кракові його знову заарештували і помістили до табору для інтернованих у Вадовиці. "Доведений до відчаю, ризикнув життям і втік із табору до найближчої границі", – писав Василь Бабиченко. Однак його родина знає іншу версію тих подій. Одного разу, вже багато років потому, Василь Бабиченко відкрив книжку з історії України, яку зберігав удома, і показавши своїй доньці Любці фотографію з Софійської площі у день проголошення Акту Злуки, сказав: "І я там був". Навіть у сім'ї про це лише перешіптувалися, мовляв, Василь Бабиченко після Першої світової війни ще встиг повоювати в армії УНР, брав участь у Першому зимовому поході, а лише тоді потрапив до польського табору. Як він утік звідти – так само невідомо. Рідні знають лише, що Василь подався до Чехословаччини, яка щойно отримала незалежність і прихильно ставилася до емігрантів з Росії та України.

У своїй біографії Василь Бабиченко згадував, що з кінця 1919-го до початку 1923 року перебував у Чехословаччині "на студії". Де саме навчався – також загадка, як і причини його приїзду до тодішньої Підкарпатської Русі. На початку 1923 року в Ужгороді молодий вчитель Василь Бабиченко склав курс фахових іспитів для вчителів, отримавши під підписом Августина Волошина відповідний документ, який, очевидно, давав йому право викладати у чехословацькій школі. А тоді віце-губернатор Еренфельд своїм наказом відправив Василя до села Кричова на Тячівщині, де він мав стати директором та одночасно вчителем початкової школи. У лютому 1923-го молодий учитель Бабиченко виїхав до Кричова. Дорогою зупинився у Тереблі, де познайомився з тамтешнім учителем. У того була красива донька – теж учителька Олексина Бедя. Саме так молодий чоловік із Полтавщини знайшов у гірському підкарпатському селі кохання всього свого життя. Із Тереблі він їхав уже з планами на весілля, та спершу Василеві слід було обжитися на новому місці і організувати роботу школи.

Кричово у ті часи було невеличким селом зі старою, побудованою ще на початку XIX століття школою. Спершу українця Василя Бабиченка сприйняли там не дуже гостинно – надто сильним був проугорський вплив кількох заможних родин: Стойка, Кричфалуші та Бенца. Та згодом і їм довелося скоритися новим політичним реаліям, тож у Кричівській руській народній школі зазвучала чиста українська мова. Звісно, говорив Василь Бабиченко і чеською, а от угорську принципово вчити не бажав. У наступні роки директор доклав багато зусиль, аби виходити дозволи і організувати процес зведення нової школи, яку побудували у 1930-му. Будівля ця, до слова, в селі збереглася й донині. Саме там працював і жив Василь Бабиченко майже до 1938 року. І, звісно, не сам, а з дружиною Олексиною, яка вийшла за нього заміж у 1925-му. Її, до слова, також перевели до Кричівської школи, тоді ж, у 1925-му, подружжя  в Ужгороді закінчило при Земельному рефераті господарські курси, які давали їм право викладати в господарських школах.

У ті роки Чехословаччина багато уваги приділяла розвитку Підкарпатської Русі, а допомогти сільському населенню мали господарські школи. У них людей навчали ширше поглянути на можливості їхньої землі, краще доглядати за худобою, спробувати вирощувати нові культури тощо. Так, ніхто у Кричові не хотів вірити, що на їхній землі можливо вирощувати добротні яблука, поки Василь Бабиченко не заклав там яблуневий сад із різними сортами дерев, який з роками ставав усе більш родючим, переконуючи селян, що їхня земля підходить для успішного ведення сільського господарства, якщо вийти за рамки усталених століттями традицій.

Заняття господарської школи проходили не лише у Кричові. Щотижня по 8-16 годин занять Василь та Олексина Бабиченки мали у сусідніх селах – Углі, Чумальові, Колодному. Фактично щодня, після завершення уроків початкової школи, вони сідали на віз чи сани та їхали до сусідніх сіл. Потім Олексина не раз розповідала дітям, як взимку посеред лісів їм доводилося щосили підганяти коней і відстрілюватися від голодних вовків, які гналися за санями. Що й казати – ці вчителі працювали дуже багато, але й заробляли пристойно. У той час, як багато емігрантів – знайомих Василя Бабиченка – потрапивши до Підкарпатської Русі, не знаходили себе тут і просто спивалися, він завзято працював, віддаючи всі сили роботі та сім'ї.

До речі, про неї. У 1926-му у подружжя Бабиченків народився перший син Олександр. Цікаво, що народжувати його Олексина поїхала аж у Кошице. Другий син Арсеній з'явився на світ у 1929 році вже у Кричові, там же у 1935-му народилася і донька Любов-Олексина, котра нині і розповіла нам історією своєї сім'ї. Вдома у Бабиченків завжди розмовляли лише українською мовою, хоча від мами вивчили діти і угорську. Василь Бабиченко захоплювався історією Київської Русі, любив читати твори Тараса Шевченка. То була людина дуже принципова, роботяща, відповідальна. Дітей своїх обожнював, політикою не цікавився, був побожним, відвідував греко-католицьку церкву, хоч і був православним.

Назбиравши за роки важкої роботи певний капітал, Бабиченки вирішили його вкласти у нерухомість. Тоді й з'явилася ідея придбати в Ужгороді ділянку і звести на ній будинок на кілька квартир. Сім'я не думала, що колись житиме в Ужгороді, бо їм дуже подобалося у Кричові. Та, мабуть, Бабиченки бачили майбутнє своїх дітей у місті, тож коли почули, що їхні друзі Цирікуси планують продати частину своєї парцели на Підвальній вулиці, одразу погодилися її придбати. Слід сказати, що Бабиченки розуміли, що купують: Ілона Цирікус, котра також працювала вчителькою у Кричівській школі, багато років була їхньою доброю подругою, до якої вони час від часу їздили в гості до Ужгорода. І Василь, і Олексина добре знали стареньку маму Цирікусів – також Ілону, тож кращої кандидатури на сусідство їм годі було шукати. Як ми вже писали вище, на викупленій ділянці у 1933 році звели будинок, до якого переїхала жити рідна сестра Олексини, котра до 1944-го мешкала там із чоловіком та дітьми.

Коли у 1938 році наш край став частиною Угорщини, Василя Бабиченка з посади директора Кричівської школи звільнили і за конкурсом направили працювати вчителем до початкової школи у Вонігові (нині це село Вонігове на Тячівщині). Оскільки там Бабиченки власного житла не мали, Василь придбав у однієї місцевої єврейської сім'ї недобудовану хату і пристосував її для життя, поступово завершивши будівництво. На рік Василь був змушений залишити дружину з маленькою Любкою самих, бо його направили на роботу до Вільховця (сини на той час вже навчалися у Хустській гімназії). Другу світову війну сім'я прожила більш-менш спокійно у Вонігові, коли ж радянські війська зайшли на територію краю, Василя, котрий так радів приходу українців, одразу же заарештували. У Буштині, куди його привели озброєні військовики, до Василя підійшов чоловік у формі: "Вася, це ти? Мовчи, нікому ні слова не кажи, не розказуй ніколи, бо це – Радянський Союз". Мабуть, то був хтось із його побратимів часів УНР, Василь не впізнав його, але пораду запам'ятав назавжди і справді ніколи потім не розповідав нікому про своє життя до приїзду у Чехословаччину.

Щойно його відпустили, Василь вирішив їхати до Ужгорода – подивитися, чи цілий будинок і чи не зайняли його чужі люди (сестра Олексини із родиною завбачливо втекли з Ужгорода до угорського міста Мішкольц). Дім був цілий, тож було вирішено, що туди переїде із Вонігова вся сім'я. Сини Олександр та Арсеній ще встигли навіть трохи повчитися в Ужгородській гімназії, а Василь одразу ж у 1944-му влаштувався на роботу до шкільного інспекторату Ужгорода. На той час ділянка землі позаду будинку на Підвальній вулиці була вже більшою, ніж у 1933-му. Ще у 1938-му Бабиченки викупили від Цирікусів сусідню частину парцели, аби звести позаду будинку ще один дім – тепер уже для себе. Стояти той будинок мав поруч із тим місцем, де нині розташована скляна оранжерея Ботанічого саду УжНУ, нижче, уздовж річки, знаходилася вже земля іншого власника, де ріс великий сливовий сад. В Ужгороді всі його називали Товт-кертом, тобто садом Товта, але хто такий був той Товт – невідомо.          

Вийшло так, що у роки Другої світової другий запланований дім Бабиченки звести так і не встигли, а вже після війни не поверталися до цієї теми взагалі. У 1945-ому за не до кінця з'ясованих обставин старший син Олександр змушений був втікати з Ужгорода. Радянська влада не змогла його піймати, бо Олександр швидко дістався до Відня, а звідки через деякий час емігрував до Канади. Забігаючи наперед, скажемо, що до Ужгорода знову Олександр Бабиченко зміг приїхати лише у 1990-му, вже сивим дідусем. Він не застав живими батьків і теж доволі обережно розповідав про те, що ж із ним трапилося тоді, після війни.

А тоді злість за проґавленого Олександра у "безпекарів" перейшла на його молодшого брата. Арсенія, студента філологічного факультету Ужгородського університету, заарештували у 1947-му, звинувативши у спробі організації замаху на тоді ще 1-го секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова, котрий мав приїхати до Ужгорода. Разом із Арсенієм тоді заарештували ще кількох молодих хлопців. Вдома у Бабиченків провели обшук, забрали, судячи зі збереженого протоколу, рукопис Василя Бабиченка "История Киевского государства", український календар, 6 угорських книжок, курс історії України Дорошенка та книжку "Пластун".

Арсенія засудили до 25 років тюрми і відвезли до Воркути. Цікаво, що батьки, Василь та Олексина, не побоялися поїхати за сином, пробули там деякий час і навіть потоваришували із сім'єю воркутян, котрі потім приїздили до Ужгорода в гості. На щастя, Арсеній провів у таборі лише 8 років, незабаром після смерті Сталіна його амністували, а в Ужгороді навіть поновили в університеті.

Арешт Арсенія у 1947-му був ударом і по кар'єрі його батьків. Василя Бабиченка одразу же звільнили з посади вчителя, його дружину Олексину також понизили з посади вчительки школи у Радванці до шкільної бібліотекарки. До 1950-го Василь працював агрономом та інспектором з якості насіння, а тоді його спіткало нове випробування – рак гортані, який визнали професійною хворобою. У Києві Василеві вирізали голосові зв'язки, тож у подальшому він "розмовляв", видаючи лише шипіння. На пенсії він сидіти не хотів, тому влаштувався машиністом-набірником до обласного проектного бюро, а потім – до Закарпатліспрому. Він майже до кінця життя був активним, хотів багато чого встигнути, щиро полюбив Ужгород і свій дім, у якому колись навіть не планував жити. Але помер полтавчанин Василь Бабиченко у 1971 році, знаючи, що саме там тепер буде осередок його сім'ї – великої і дружної, незважаючи на всі випробування долі.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"   

Подібні новини



Популярні новини

Резонансна ДТП в Ужгороді: прокуратура зареєструвала кримінальне провадження щодо власника Porsche (Відео)

    Резонансна

У справі резонансної ДТП, яка трапилася 15 червня на Слов'янській набережній в Ужгороді, з'явилося ще одне кримінальне провадження. Прокуратура зареєструвала ...