“Втрачений Ужгород”: крипта греко-католицького кафедрального собору (Фото)

Опубліковано:

Про підземний цвинтар під будівлею греко-католицького Хрестовоздвиженського кафедрального собору в Ужгороді знає чимало жителів міста. Ще більше про нього чули, але ніколи там не бували. А все тому, що крипта довгі роки була закритою, відвідувати ж її дозволили не так давно, та й те в обмежений час. Наприклад, усі охочі могли її побачити у дні відкритих дверей, які раз на рік організовує Мукачівська греко-католицька єпархія. Також екскурсію підземним цвинтарем проводять для організованих груп туристів за попередньою домовленістю. Нині таку екскурсію провели нам, але спустилися ми до крипти зі ще одним “екскурсоводом” – статтею “Подземный цынтарь катедральной церкви”, опублікованій у 1939 році в газеті “Нова Недѣля”. Автор цього репортажу своє ім'я повністю не зазначив, підписався просто “о.И.К”, а з цього можна зробити висновок лише про те, що він був священиком. Отже, читаємо, що було, і разом зі штатним екскурсоводом собору Сергієм Петканичем порівнюємо з тим, що є зараз.

Вхід до підземної крипти справді знаходиться позаду собору. У ті часи, коли писалася стаття, двір єпископської резиденції, як зазначає автор, був малим, але приємним. Там справді був невеличкий парк, який у радянські часи знищили, забудувавши господарськими спорудами майже всю територію двору. Вхід до крипти – це старі, але ще міцні і красиві металеві двері. Одразу за ними починаються сходи, і їх справді рівно вісімнадцять, як зазначено у статті. Щоправда, не всі вони вузькі, ми б навіть сказали, що всі вони – різної ширини, а під склепінням є навіть одна дуже широка.

Саме на боковій стіні цього склепіння і знаходиться згадана у статі фреска Йосипа Бокшая. І тут виникають перші розбіжності. За словами екскурсовода Сергія Петканича, мистецтвознавці, досліджуючи цю роботу, дійшли висновку, що ця фреска була виконана не Йосипом Бокшаєм – мовляв, стиль інший і підпису немає.

Можливо, роботу Бокшая у радянські часи, коли собор віддали православній громаді, і справді замалювали, однак чому всі інші роботи Бокшая в соборі залишили цілими, а фреску в крипті, доступ до якої був обмежений, замалювали – невідомо. Цікаво також, що на тій роботі, яка є біля входу до крипти нині, чітко видно надпис, який згадується в статті 1939 року, – “Вѣруай въ ма, аще и оумретъ, оживетъ”. Щоправда, немає першої частини речення.

У цій частині статті згадується, що в крипті спочатку ховали монахів-єзуїтів, котрі збудували на пагорбі перший храм, який в подальші роки розширювався і перебудовувався, аж поки не набув у 1877 році сучасного вигляду. Справді, як розповідає екскурсовод Сергій Петканич, крипта нині є найстарішою частиною всього комплексу собору та резиденції єпископа. Над її вибитими в скелі підземеллями будувався і розростався собор, а під землею все залишалося у незмінному вигляді.

Цікавою для екскурсовода стала згадка у статті про бетонний партер, оскільки бетонну підлогу у крипті зробили не так давно. До того, як згадували старожили, підлога була земляною. Можливо, автор статі під партером мав на увазі широку сходинку під склепінням на вході, але нині там немає жодних слідів того, що саме звідси починалися поховання монахів-єзуїтів.

Поховання єпископа Андрія Бачинського справді знаходиться зліва одразу біля входу до першої зали. З обох боків та знизу теж є поховання, але вони не ідентифіковані. Забігаючи наперед, скажемо, що наразі ніхто не знає точно, де і хто у цій крипті похований, оскільки в радянські часи поховання були розбиті і розграбовані. А от місце, де був похований перший єпископ відокремленої єпархії Андрій Бачинській, дивом збереглося. Старші люди розповідали, що раніше навколо дошки з пам'ятним надписом виднілися сліди від лому – ймовірно, грабіжники намагалися таки відкрити поховання, але зробити цього або не змогли, або не встигли. Таким чином, розповідає Сергій Петканич, нині точно можна сказати лише про одне збережене автентичне поховання, а чи є останки в інших нішах і кому вони належать – достеменно невідомо.

Цікаво також, що у статті йдеться про те, що Андрій Бачинський спочиває поруч з першими каноніками (тобто, членами капітули – дорадчого органу, який допомагав єпископу керувати єпархією) і своїм вікарієм Михайлом Брадачем. Але нині у відновленому ряді поховань табличка з ім'я Брадача знаходиться не поруч із Бачинським, а в кінці першої зали. На стіні навпроти – справді вмурована табличка з ім'ям наступника Андрія Бачинського єпископа Олексія Повчія. Олексій Повчій був обраний єпископом у 1816 році, тобто аж через 7 років після смерті Андрія Бачинського. Весь цей час, очевидно, єпархією керувала капітула. Чому автор статті писав про Повчія, як про єпископа, котрий, якщо перекласти ці слова з латини, не мав офіційного похорону – невідомо, у вільних джерелах відомостей про це знайти не вдалося.

Щодо цивільного пана, про якого згадується в статті, то похованим серед церковних діячів піджупаном ужанської столиці може бути др. Щавницький, табличка з іменем якого закриває одну з верхніх ніш у кінці першої зали. У статті згадується також поховання його дружини, але де воно може бути – невідомо. Наш екскурсовод Сергій Петканич також не знає, як могли поховати у крипті цивільну людину, та припускає, що др. Щавницький міг бути меценатом, котрий допомагав єпархії і за це удостоївся честі бути похованим серед найвищих її діячів.

А ось тут і починаються найбільші розбіжності. Перша довга зала справді упирається в нішу з олтарем, але від неї крипта не переходить у два зали – направо і наліво, як описано у статті. Нині з правого боку від олтаря – закрита стіна зі слідами замурованих невідомих  поховань. А зліва починається довга зала із дальшими розгалуженнями. У цій склепінчастій залі справді є сліди від ніш, відновлені й деякі таблички, однак серед них немає імен єпископа Петра Гебея та каноніка Шуби. Таблички з іменами каноніків Сабова та Карцуба в тому ряді поховань збереглася, однак невідомо, чи їх відновили на своєму місці.

Щодо зали з правого боку від олтаря, то вона є справжньою загадкою, оскільки згадані у статті дві могили під кам'яними хрестами нині знаходяться хоч і справді з правого боку від олтаря, але за стіною, у задній залі. До того ж, наскільки відомо Сергію Петканичу, у могилах під хрестами поховані не монахи, а єпископи. Хтозна, можливо, за стіною з правого боку від олтаря є таємна закрита зала, де збереглися поховання єпископів Панковича і Поповича, а також багатьох протоієреїв.

Щодо двох порожніх печер, про які йдеться у статті, то, можливо, йдеться про кінець однієї із чотирьох задніх зал, де був таємно похований єпископ Теодор Ромжа. Нині його відкрите поховання є місцем паломництва, однак довгі роки ця частина крипти була завалена сміттям і старими меблями, що, скоріше за все, і врятувало поховання від грабіжників.

Екскурсовод Сергій Петканич розповідає, що протягом 51 року місце поховання єпископа Ромжі тримали у суворій таємниці. Після отруєння єпископа і похорону, який справили у кафедральному соборі, його тіло зникло. Ходили різні чутки про те, де могли поховати єпископа, його ж таємно принесли у крипту і поховали у задній залі, не залишивши на місці поховання жодного знаку чи таблички з іменем. Зробили це священики і вірники єпархії, небезпідставно побоюючись, що радянська влада знищить поховання, аби воно не стало місцем паломництва. Коли у 1949 році кафедральний собор передали православній церкві, крипту перетворили на склад. Православних священиків там не ховали.

Що ж сталося із криптою далі – також загадка. За одними даними, у 60-х роках, за іншими – вже у 80-х туди привезли в'язнів, яким наказали розбити поховання священиків і витягти звідти цінні речі. Коли на початку 90-х, як собор повернули греко-католицькій громаді, священики з вірними парафіянами спустилися до крипти, побачили там неймовірну картину: замуровані ніші були розбиті, з них повитягали людські рештки, черепи й кістки валялися на підлозі, а всі поховання були розграбовані. Звісно, розібратися, де чиї тіла тоді було неможливо. За словами Сергія Петканича, усі рештки зібрали разом і поховали десь у крипті – в таємному місці.

“На жаль, ми поки не проводили детальних досліджень історії крипти. Наразі припускаємо, що тут є близько 70 поховань єпископів, каноніків, священиків, монахів і монахинь, та скільки точно їх є і чиї вони – невідомо. Потрібна серйозна робота в архівах, аби це дослідити. Видно, що у 90-х тут хтось намагався відновити таблички, та чи правильно це зробили, теж не знаємо. Маємо навіть розбіжності у пам'ятному надписі на хресті біля олтаря. Там написано, що у крипті поховані 9 єпископів, але у списку є й імена тих, хто точно тут похований не був”, – розповів екскурсовод Сергій Петканич. Про це, до слова, написано і в статті за 1939 рік.

І справді традицію поховання єпископів у крипті кафедрального собору першим з часу Андрія Бачинського порушив Іоанн Пастелій. Потім його наступник Юлій Фірцак також побажав бути похованим поруч зі своєю матір'ю у фамільній крипті на Замковому кладовищі (нині на його місці знаходиться Музей народної архітектури та побуту). Та недарма, мабуть, єпископів ховали до цього у крипті собору, як місці недоступному. Бо невідомо, як було з похованням Пастелія у Мараморошсігеті, а от в Ужгороді спочивати спокійно Юлію Фірцаку не давали. Ходили чутки, що Юлія Фірцака у 1912 році поховали пишно, з багатьма коштовними речами і символами правління. Тому грабіжники не раз намагалися його могилу пограбувати. Лише у 30-х роках минулого століття це робили, судячи з повідомлення у газеті за 1937 рік, як мінімум, двічі.

Наступник Фірцака Антоній Пап також не був похований у крипті собору, оскільки на час своєї смерті вже не був єпископом і не проживав в Ужгороді. Поховання наступного єпископа Петра Гебея має бути десь у крипті, але точне місцезнаходження його невідоме. А от його наступник Олександр Стойка також чомусь заповів поховати себе на Замковому кладовищі, знищеному на початку 70-х років.    

Тобто, останнім у крипті поховали у 1947 році єпископа Теодора Ромжу. Лише у 1998-му монахиня сестра Теофіла показала місце його погребіння, після чого нішу відкрили, справді знайшовши там тіло єпископа. Кажуть, що навіть якби грабіжники розбили поховання, як це зробили з іншими, жодної цінної речі там би не знайшли, оскільки ховали Ромжу дуже скромно, як монаха. Нині в ніші, де був похований Ромжа досі можна побачити рештки його гробу, мощі ж єпископа поховали у самому соборі.

Над нішею єпископа у дальній частині задньої зали є ще одне вільне місце для поховання. Там, кажуть, заповів себе поховати нинішній єпископ Мілан Шашік. Поки ж із часу останнього поховання на старовинному підземному цвинтарі минає 72 роки. Термін великий, а загадок він наплодив ще більше. Можливо, ми колись і дізнаємося, хто там був похований, і хто наважився розграбувати старі поховання, але для цього потрібно провести дуже велику пошукову роботу.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”        

Про Захід