Погода Ужгород, Закарпаття 1 °C
прозахід
новини західної україни
П'ятниця, 18 січня 2019 року
  Останні новини:
   

Втрачений Ужгород: банківський працівник Ісідор Черній

грудня 30
15:02 2018

Прізвище Черній у більшості ужгородців викличе, скоріше за все, асоціацію з художником Йосипом Чернієм. Й історія ця справді пов'язана з родиною художника, точніше, розкаже про його дідуся Ісідора Петровича. Мало хто навіть з мистецького кола знає, що насправді Йосип Черній від народження мав інше прізвище, однак він так любив свого дідуся, що також вважав себе Чернієм. То ким же був Ісідор Черній – розкаже "Втрачений Ужгород".

Він приїхав до Ужгорода 27-річним молодим чоловіком. Потрапив, можна сказати, випадково і незаплановано, як тоді думав, на короткий час, але сталося так, що прожив у місті майже все своє подальше довге життя. Перед тим, як потрапити сюди, в молодому житті Ісідора Чернія сталося дуже багато перипетій і пригод, але про це варто розповісти з початку.

Ісідор народися 26 травня 1892 року в селі Скоморохи Сокальского повіту (нині – теж село Скоморохи Сокальського району на Львівщині). Його батько Петро мав чотири гектари землі, на яких вирощував зернові. Чотири класи початкової школи Ісідор закінчив у рідному селі, далі ж його віддали до української гімназії у Львові, яку хлопець закінчив у 1912 році. Успіхи в навчанні Ісідор мав хороші, і це дозволило йому вступити на юридичний факультет Львівського університету. Вже тоді молодий студент повністю забезпечував своє життя у великому місті, брався за будь-яку роботу, підпрацьовував репетитором. Однак закінчити навчання не встиг, бо через чотири успішні семестри його мобілізували до австрійської армії.

 

Як потім, вже у радянські часи, згадував у своїй біографії, спершу його, як студента, відправили до офіцерської школи, та згодом, довідавшись, що хлопець має русофільські симпатії, в штрафному порядку вислали на фронт. На полях боїв Першої світової війни Ісідор Черінй опинився у листопаді 1914-го. А вже в грудні того ж року, коли російська армія зайняла Галичину, хлопець вирішив втекти. Він перейшов на бік росіян і був узятий у полон, та їхати у табори з іншими військовополоненими йому аж ніяк не хотілося, тож із колони полонених він під час конвоювання просто утік. Рідну місцевість Ісідор знав добре, тож уже незабаром був удома. Деякий час пересидів у батьків, а тоді загорівся новою ідеєю.

У той час на всій території Галичини росіяни агітували молодих вчителів і студентів їхати до тодішнього Петрограду на вчительські курси, які мали підготувати працівників освіти для роботи в російських школах Галичини та Буковини. Ісідор також вирішив поїхати, тож у січні 1915-го вирушив у далеку дорогу. Ці вчительські курси для галичан і буковинців організували на базі відомих Вищих жіночих наукових курсів М. Лохвицької-Скалон і тривали трохи більше року. Ісідор Черній завершив навчання восени 1915 року, але на той час російська армія в ході Першої світової війни вже відійшла з території Галичини, тож підготовлені вчителі для російських шкіл стали неактуальними.

Повертатися до вже польського Львова Ісідор вважав небезпечним, тому залишився у Петрограді й одразу записався на історико-філологічний факультет Петроградського університету. У вільний від навчання час працював у будівельній конторі помічним бухгалтером, контролером міського продовольчого комітету, продавцем в учительській кооперативній книгарні, а потім бухгалтером на фабриці, де шили військові уніформи. Пізніше Ісідор Петрович не раз згадував, як на цю фабрику приїхали з візитом російський цар Микола ІІ та його дружина, і він зміг перекинутися з ними кількома словами.

Навчання Ісідора у Петроградському університеті знову перервала війна. У травні 1917-го він вступив добровольцем у "І-ий ударний революційний батальйон з добровольців тилу Північного фронту". Воював проти німців у Ризі, а коли батальйон під час відступу розбили, повернувся у тил і взяв відпустку, аби підготуватися до екзаменів в університеті. Ісідор Черній був у Петрограді під час подій Жовтневої революції, але участі в них не брав, бо не сприймав ідей перевороту. До 1918-го він працював бухгалтером у магазині, а коли у березні почалася евакуація Петрограда, до якого наближалася німецька армія, Ісідор з товаришами зі студентського кола виїхав у Ростов-на-Дону. Але і там пригоди молодого чоловіка не завершилися, бо у той час Ростов-на-Дону став центром "білого" руху, члени якого, як згадував Ісідор пізніше, шалено агітували до вступу утікачів-галичан. Ситуація була такою напруженою, що Ісідор Черній вирішив спробувати повернутися додому. Така нагода трапилася у 1919-му, коли до Чехословаччини почали відправляти військових легіонерів. Ісідор сказав, що походить із Підкарпатської Русі і хоче повернутися додому, тож чеські легіонери взяли його з собою. З ними Ісідор подолав довгий шлях через Новоросійськ, Константинополь, Софію, Белград до чеської Морави. Там два місяці Ісідора тримали в таборі для санітарного та політичного карантину і лише у листопаді 1919-го дозволили виїхати до Ужгорода.

Ужгород мав стати для Ісідора Чернія тільки місцем для підготовки переїзду додому, у Галичину, яка у 1919-му була частиною Західноукраїнської Народної Республіки. Але через затримку із карантином потрапити до ЗУНР Ісідор так і не встиг. На той час, як він приїхав на Підкарпатську Русь, Галичина була вже частиною Польщі, до якої він їхати боявся. Так Ісідор і залишився в Ужгороді. Як він згадував, у 1919-му в місті кипіло бурхливе суспільно-політичне життя. Ісідору запропонували стати частиною редакційного колективу газети "Русская земля", яка мала відверто русофільський напрям. У 1920 році її редактора В. Ничая чехословацька влада вислала за кордон. Строге попередження про виселення отримав і сам Ісідор, котрий написав кілька статей прорадянського характеру. Поліція відрила проти нього, як "шкідливого чужинця", провадження, яке закрили лише після того, як Ісідор Черній написав розписку, що більше не братиме жодної участі в політичному житті краю. В подальшому поліція слідкувала за тим, аби Ісідор дотримував узяті на себе зобов'язання, тож він і справді мусив повністю усунутися від політичного життя.

Власне на той час запал молодого чоловіка вщух і змінився романтичними і побутовими проблемами. Ісідор Черній закохався. Його обраниця Дарія була донькою греко-католицького священика Теодозія Дуркота, котрий довгий час служив у польському лемківському селі Ждиня і також був ярим русофілом. Дарія отримала фах учителя, деякий час працювала у школі, а у 1922-му році вийшла заміж за Ісідора Чернія. Того ж року Ісідор отримав посаду бухгалтера в "Русcкому народному банку", який працював на вулиці Казінці, 5 ("Русскій народный банк" був створений в Ужгороді у 1920 році, одним із його акціонерів був губернатор краю Антон Бескид).

Пізніше своїм рідним Ісідор Черній розповідав, що робота в банку йому ніколи особливо не подобалася, однак в подальшому він лише в банківських установах і працював. Коли у 1926 році "Русскій народный банк" злився з "Подкарпатським банком", Ісідор став у останньому ліквідатором. Очевидно, проявив він себе на новій посаді добре, бо вже у 1929 році саме Ісідора Чернія призначили директором філії "Подкарпатського банку" в Мукачеві. Саме у Мукачеві, куди переїхало подружжя Черніїв, і народилася у 1929 році їхня донька Ірина. Крім неї, у різні роки в сім'ї народилися ще двоє дівчаток, та вони померли зовсім маленькими.

Слід сказати, що хоч Ісідор Черній політикою справді у ті часи не займався, все ж своїх тісних зв'язків із колом місцевих русофілів не розірвав. Серед його друзів були так звані "білі" емігранти, вихідці з Галичини, зокрема урядники Петро Сова та Леонід Гошовський, подружжя Стасєвих та інші. Усі разом вони підтримували товариство "Школьная Помощь", яке мало власну друкарню, а також утримувало гуртожитки для бідних студентів. Товариство функціонувало і в Мукачеві, там же працював і один із гуртожитків для гімназистів із бідних селянських родин, тож поки Ісідор Черній проживав у Мукачеві, навіть його поважна посада директора філії банку не заважала йому допомагати вести справи товариства.

У 1938-му, коли за рішенням Віденського арбітражу Підкарпатська Русь стала частиною Угорщини, Ісідор Черній провів велику роботу, евакуювавши мукачівську філію "Подкарпатського банку" до Сваляви. У травні 1939 він повернувся до Мукачева і продовжив працювати у вже угорському "Подкарпатському банку", однак цього разу – лише простим бухгалтером.

Щойно фронт Другої світової війни пройшов через наш край, декретом Народної Ради Закарпатської України від 21 грудня 1944-го "Подкарпатський банк" був націоналізований, а всі його активи і пасиви разом зі штатом службовців були прийняті створеним тим же декретом Народним банком Закарпатської України. Директором цього банку одразу був призначений Ісідор Черній. Незабаром його ж призначили членом Надзвичайної комісії, створеної "для розслідування злочинів і шкод, спричинених мадярсько-німецькими фашистським загарбниками". Зокрема Ісідору Чернію доручили розібратися, скільки грошей наприкінці війни евакуювали угорці з місцевих банків. Радянська влада вважала, що ці гроші належать народу і були вкрадені в людей, тому їх потрібно повернути назад. Ісідор Черній вивчив доступні йому документи з усіх місцевих банків та філій, провів розрахунки і документально довів, що при евакуації з них було вивезено 22 мільйони угорських пенге. Пізніше Народний банк Закарпатської України навіть добився повернення цієї суми з Кошицького банку, однак сталося не так, як очікував Ісідор Черній: замість того, аби ці гроші були повернуті місцевим вкладникам або хоча би збагатили місцевий бюджет, 22 мільйони пенге просто розчинилися у всесоюзній казні.

У 1945-му році з обігу на території Закарпаття вивели угорські пенге та чехословацькі крони, натомість з'явилася єдина грошова одиниця – рубль. Ісідор Черній організував процес обміну пенге та крон на рублі, контролював надходження нових грошей, наявність їх у всіх куточках області. У листопаді 1945-го Народний банк Закарпатської області реорганізували в обласну контору Державного банку СРСР, а Ісідора Чернія призначили виконувати обов'язки директора. Офіційно директором контори він так і не став, завадила відмова у вступі в Комуністичну партію, яку обґрунтували звинуваченням, що він утік із Росії у 1919 році разом із білогвардійцями. Після цієї відмови Ісідор Черній сам попросився з керівної посади, тож у 1951 його понизили до старшого касира контори.

Трохи раніше сім'ї Ісідора Чернія виділили в Ужгороді службову квартиру – одноповерховий будинок на три кімнати просто біля входу в цегельний завод на вулиці Закарпатській. На жаль, ми не знаємо, де Чернії проживали в Ужгороді раніше, та оскільки власного житла Ісідор в місті не мав, його нащадки припускають, що це могли бути різні орендовані квартири. Щодо будинку на Закарпатській, 35, то у довоєнні часи це було службове помешкання когось із членів керівного складу цегельного підприємства. Інших житлових будівель поблизу майже не було, адже завод розташовувався на околиці міста та району Великий Ґалаґов. Навіть онук Ісідора Чернія, художник Йосип Черній у своїх спогадах писав, що коли він був маленький, навпроти будинку дідуся і цегельного заводу були невеликі озера, в яких він любив ловити рибу. Нині, коли навпроти непрацюючого цегельного заводу – густа забудова з багатоповерхівок, у таке важко повірити.   

У будинку на Закарпатській, 35 Ісідор Черній прожив до 98 років. Разом із ним проживала дружина Дарія, донька Ірина з чоловіком Йосипом Райнінгером, його онуки Йосип і Галина, а потім і сім'я Йосипа – його дружина Надія та діти Олена, Микола, Йосип. Навіть у свої 98 Ісідор був міцним чоловіком із чудовою пам'яттю та гострим розумом. Він дуже любив Закарпаття, часто їздив у гори, до 83-річного віку катався на лижах, велосипеді, піднімався на Пікуй, Стій та інші вершини, любив їздити зі своїм онуком, художником Йосипом Чернієм, на пленери.

Робота Йосипа Чернія, на якій зображений його улюблений дідусь

Секретом свого довголіття Ісідор вважав щоденні заняття гімнастикою за системою Йоргена Мюллера. А розум він тренував, вивчаючи іноземні мови (так, англійську він непогано вивчив, коли йому було вже за 80) та багато читаючи. На пенсії Ісідор присвятив себе вивченню літератури та діяльності близьких йому по духу культурних діячів, особливо Адольфа Добрянського. Навіть листувався з редакцією Української радянської енциклопедії, намагаючись переконати її авторів у неправильній оцінці діяльності Добрянського. Саме таким активним, зайнятим постійною роботою над собою, а ще добрим і дуже турботливим пам'ятають Ісідора Петровича Чернія його нащадки. І нині вони шкодують лише про одне: що дідусь, на очах якого творилася історія, не залишив детальних спогадів про своє повне пригод життя.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"      

Подібні новини



Популярні новини

ДТП у Рівному: пасажирський автобус зіткнувся з мікроавтобусом (Фотофакт)

    ДТП

У Рівному поблизу ПТУ №11 сталась ДТП. Під час автоаварії маршуртка зіткнулась з бусом. На місці працюють ...