Втрачений Ужгород: як на набережній хотіли побудувати ринок-пасаж (Фото)

Опубліковано:

 

У “Втраченому Ужгороді” ми вже не раз писали про те, що нині місто могло би виглядати зовсім інакше, якби в життя втілилися всі ті плани та ідеї, які виношувало керівництво Ужгорода у міжвоєнні часи. Наприклад, ми могли би зараз ходити на ринок, розташований просто на набережній. Принаймні саме такі плани розглядалися міською управою у 1928 році.

Почалося все з того, що місто вирішило у кінці 20-х років облаштувати на нинішній площі Петефі, де здавна щотижня проводили великі господарські ярмарки, зелений і затишний сквер. Рішення це було сприйняте ужгородцями неоднозначно. Одні раділи тому, що нарешті Масарикова площа позбавиться брудного і необлаштованого ринку, натомість у центрі міста з'явиться красивий сквер із пам'ятником. А інші, особливо орендарі крамничок на Масариковій площі і торговці з ринку, були категорично проти і писали до міської управи листи з проханням не залишати сотні сімей без хліба.

 

Масарикова площа до облаштування скверу

 

Оскільки рішення влади про сквер на цій площі було однозначним, члени управи почали обговорювати можливості перенесення ринку на інше місце. Причому цікаво, що місце це підшуковувалося десь неподалік площі Масарика (нині – Петефі), бо торговці хотіли торгувати саме там, та й для містян ця локація була звичною та зручною. Спочатку під ринок хотіли виділити землі одразу за основними будівлями площі між вулицями Капушанською та Минайською (нині – Швабською). Головний вхід на ринок мав бути з вулиці Капушанської, фактично навпроти сучасного магазину “Фокстрот”. Торгові ряди мали зайняти увесь простір у квадраті вулиць Капушанської, Швабської, Новака та площі Петефі. Тобто, і максимально близько до колишнього місця, але і “сховано”, аби з площі Петефі торгівля не проглядалася.

Та, мабуть, власники будинків, які фасадом виходили на тодішню Масарикову площу, не захотіли продавати свої довгі двори, а, можливо, були проти того, аби під їхніми вікнами ревла худоба і юрмилися люди. У будь-якому разі ця ідея далі проекту на папері не пішла.

 

Поки цей варіант розглядався, облаштування скверу завершили, відкривши у ньому 28 жовтня 1928 року пам'ятник президенту Чехословацької Республіки Томашу Ґарріґу Масарику. А куди ж поділися звідти торговці? Вони, виявляється, просто почали вести торгівлю на сусідніх вуличках. Судячи з доповіді головного міського інженера, яка зберігається у фондах Державного архіву Закарпатської області, як тільки почалися роботи з облаштування скверу, шатра та торгові місця продавців городини та господарських товарів перенесли на вулицю Бозош (нині – Толстого). Вона і тепер кілька разів на рік перетворюється на святково-ярмаркову, а от у кінці 20-х  щось подібне там проводили раз на тиждень. Окремо розмістили свої ятки торговці м'ясом – вони торгували у кінці тодішньої вулиці Радванської (нині – Мукачівська). А от на початку нинішньої Київської набережної продавали худобу та шкіряні вироби.

 

Такий стан справ міську управу не влаштовував. Замість однієї площі місто отримало ринок одразу на трьох вулицях. Головний інженер у доповіді писав, що люди скаржаться на незручність, ринки не можуть утримувати у чистоті і достатньою мірою контролювати, тож необхідно якнайшвидше знайти і облаштувати місце, де могли би розміститися усі торговці.

Таке місце знайшли неподалік Масарикової площі на маленькій вуличці, яка навіть назви не мала. Вуличка ця з'єднувала Бозоську та Кожелузьку вулиці (нині – вулицю Толстого та Київську набережну), і, до слова, збереглася донині. Старожили пригадують, що до того часу, як там почали будувати драмтеатр, вуличка ця була дуже вузькою, а з обох її боків височіли будинки ужгородців і паркани. Саме тому, мовляв, провулок називали “Сорошка”, від угорського слова “szoros” – “вузький”. Хоча чули ми і іншу версію цієї назви, мовляв, провулок часто використовували, як безкоштовний громадський туалет, тому Сорошкою він був від іншого угорського слова “szaros”, яке можна культурно перекласти, як “загиджений фекаліями”. Ну, одне одному це не заважало, вузький провулок цілком міг бути справді трохи загидженим, тим більше у ярмаркові дні, коли поруч на вулиці торгували, купували і вешталися тисячі місцевих і немісцевих жителів.

 

Сорошка на карті міста 30-х років

 

Факт у тому, що саме цю Сорошку міські урядники облюбували для того, аби розширити і звести там критий ринок-пасаж. Для того потрібно було викупити сусідні ділянки у Франтішека Шлосара, Гізели Рубінової та Фріди Гросової. Чиновники підрахували, що для того, аби розчистити ці ділянки від господарських приміщень, прокласти каналізацію, водогін та освітлення, збудувати дві капітальні споруди та криті торгові місця знадобиться всього близько 2 600 000 Кч. Натомість орендна плата за криті торгові місця, магазинчики у капітальних спорудах та, як зазначалося, елегантних магазинах на входах до ринку щорічно мала приносити орієнтовно 570 000 Кч. Від цієї суми на утримання і прибирання ринку відмінусували 100 000 Кч, таким чином містові залишалася би щорічно солідна сума та ще й замість неприглядної вулички з'явився би гарний модерний пасаж.

 

Проект ринку-пасажу. Чорним позначені капітальні споруди на двох входах, коричневим – дорога, червоним – криті торгові ряди

 

На жаль, у документах не зазначалося, з яких джерел місто планувало отримати фінансування на зведення цього об'єкту. Можливо, міська управа думала про кредит або допомогу Земського уряду, тобто крайової влади. Скоріше за все, саме немалі кошти, необхідні навіть на початковій стадії викупу земельних ділянок ужгородців, і стали каменем спотикання у справі зведення ринку-пасажу на місці Сорошки. Торгові ряди там так і не з'явилися, а торговці продовжували використовувати в якості місця щотижневих ярмарок вулицю Бозош, названу пізніше, але ще за чехословацьких часів, іменем письменника Л.Толстого. Там же сільськогосподарські ярмарки проводили і в радянські часи. Там же проводять їх щорічно нині.

 

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”

 

   

   

 

 

Про Захід