“Втрачений Ужгород”: історія кондитера Йозефа Шнайдгена (Фото)

Тістечка Йозефа Шнайдгена досі добре пам'ятають ужгородці і перечинці старшого покоління. Від кількох із них мені навіть доводилося чути, що нічого смачнішого за ті кремові тістечка вони в житті не куштували. То ким же був Йозеф Шнайдген, як він став ужгородцем і чим його казкові “криймеші”, “добоші” та “гобоші” так підкорили серця людей? Про усе це нам розповів син кондитера – інженер-архітектор Дьордь Шнайдген.

Йозеф Шнайдген (Jozef Schneidgen) народився у словацькому місті Топольчани (Topoľčany) 21 вересня 1912 року. Його предки були австрійцями, котрі переселилися на територію нинішньої Словаччини у часи Марії Терезії. Йозеф був одним із 12 дітей своїх батьків. У Топольчанах він закінчив 5 класів місцевої школи, а у 1929 році поїхав до сусіднього міста Нітра, де влаштувався на навчання до тамтешнього цукраря Дюли Герлея. Чотири роки молодий Йозеф навчався пекти торти й тістечка, робити морозиво, і за цей час зрозумів, що кондитерська справа – саме те, чим він хоче займатися все життя.

У той час одна з сестер Йозефа вийшла заміж за брата відомого ужгородського кондитера Арпада Мішкольці. Сім'я Мішкольці проживала на вулиці Капітульній, там же, позаду будинку, у них був кондитерський цех, звідки солодощі возили у два кафе-магазини. Ці кафе працювали на нинішній вулиці Волошина та на Корзо (в радянські часи там теж було кафе).

Йозеф (у першому ряді зліва) під час військової служби

Мабуть, Арпад Мішкольці, знаючи, що Йозеф також вивчився на кондитера, запросив нового родича приїхати до Ужгорода і допомагати йому у кондитерській. Хлопець якраз повернувся додому після служби в армії, роботи вдома не мав, тому з легкістю погодився. Саме так доля у 1937-му привела його до тоді ще чехословацького Ужгорода. Цікаво, що у той час Йозеф Шнайдген чудово говорив словацькою мовою, а от угорської, такої розповсюдженої в Ужгороді, зовсім не знав. Довелося молодому кондитеру  опановувати нову для себе мову, особливо ж почав він старатися тоді, як  ще того же 1937 року зустрів дівчину, яка просто таки полонила його серце. Її звали Маргаритою, вона була донькою Яноша Бодайло – місцевого майстра-кушніра. Янош був не корінним ужгородцем, народився у США, звідки малим хлопцем приїхав з мамою провідати рідних у словацькому містечку Міхаловце.

Так сталося, що під час цього візиту мама Яноша раптово померла, тож рідні не знали, що робити далі, і мусили залишити малого у сім'ї його дядька. Нова родина, однак, про хлопчика зовсім не дбала. Рідний дядько його зовсім не любив і навіть коли одного разу на річці тріснула крига і малого Яноша на крижині почало відносити від берега течією, дядько не побіг його рятувати, а махнув рукою: “Ну і чорт із ним!”. Яноша це дуже образило, він мріяв якнайскоріше вирости і покинути дім своїх родичів. Малий рано почав працювати, згодом навчився обробляти шкіру, переїхав до Ужгорода, став хорошим майстром, придбав дім на Кушнірській вулиці (нині – Київська набережна), де і проживав з дружиною і дітьми. Мабуть, щасливе дитинство в США ніяк не давало Яношу спокою, бо усе життя він мріяв туди повернутися. Мрія його справдилася вже у зрілому віці, коли до Америки виїхав його старший син, згодом придбавши квитки і всій родині. Однак виїхати захотіли не всі – дві доньки вирішили залишитися у місті, де минуло вже їхнє щасливе дитинство. Однією з цих доньок і була Маргарита Бодайло, котру на своєму життєвому шляху у 1937-му зустрів Йозеф Шнайдген.

Молодий кондитер Йозеф Шнайдген

Вони познайомилися у кондитерській Мішкольці й одразу закохалися. Коли у 1938 році Ужгород став частиною Угорщини і Йозефу потрібно було, як громадянину Чехословаччини, виїхати з міста, він був у розпачі і вирішив будь-що повернутися назад, до своєї нареченої.

Йозеф та Маргарита, фото – з нагоди заручин

Кордон на околиці Ужгорода у напрямку Чехословаччини він увечері перетнув легально, але до батьків не поїхав, а в темряві почав обережно, садами й виноградниками пробиратися назад до міста. Якраз у той час його кохана Маргарита прийшла у кафе Мішкольці і, гірко заливаючись сльозами, розповідала кондитеру та його дружині про те, що Йовжко поїхав і хтозна чи повернеться. Всі працівники кондитерської лише посміхалися хитро, бо поки Маргарита плакала, її Йовжко вже стояв у дверях і розчулено слухав, як побивається його наречена. Не варто й казати, що через хвилину Маргарита плакала ще сильніше – цього разу від щастя. Незабаром пара побралася і Йозеф отримав дозвіл на проживання в угорському Унгварі.

Весільне фото молодого подружжя Шнайдгенів

Аби продовжити роботу в кондитерській, мін мусив також отримати новий дозвіл на роботу. Спершу він склав іспит у Товаристві промисловців Ужгорода на отримання звання помічника майстра-кондитера, а пізніше у Кошице здобув і звання майстра. Сталося це у 1943-му році, коли Йозеф наважився таки після стількох років роботи у кондитерській родича Мішкольці відкрити власну справу. Коли Арпад Мішкольці почув про те, що Йозеф покидає його і хоче відкрити в Ужгороді власну кондитерську, він страшенно образився. Колись близькі друзі не розмовляли одне з одним багато років. Забігаючи наперед, скажемо, що лише у старості сім'ї помирилися. Йозеф зробив для цього перший крок, запросив Арпада та його сім'ю у гості на Різдво. Мішкольці прийшли, застілля було теплим і дружнім, дві сім'ї нарешті знову разом щиро спілкувалися, згадували минуле, сміялися.

Але повернімося назад у 1943-ий, коли Йозеф Шнайдген покинув роботу у Мішкольці і придбав торгове приміщення на першому поверсі будинку по нинішній вулиці Корзо № 23. Він переобладнав приміщення у невеличке затишне кафе-кондитерську, де можна було випити каву або чай та з'їсти смачні тістечка чи морозиво. Кафе так і називалося – “Шнайдген цукраздо”, тобто “Цукрарня (кондитерська) Шнайдгена”. Усі солодощі виготовляли там же, у цеху. Йозеф мав кількох помічників-кондитерів, а його дружина Маргарита тим часом обслуговувала клієнтів у кафе. В ті часи ужгородці любили, аби кафе були маленькими, “домашніми”, затишними, аби можна було посидіти спокійно, а не в галасі. Вони приходили, сідали за один з чотирьох столиків, замовляли улюблені тістечка і смакували їх за неспішними розмовами. Якщо тістечко сподобалося, гості могли попросити загорнути їм більший шматок із собою.

Також у кондитерську заходили, аби замовити торти й тістечка  на урочисті події. А діти забігали за смачним натуральним морозивом. Воно, до речі, у ті часи було зовсім не таким, як зараз. Йозеф Шнайдген робив його із замороженого соку. Так, у лимонному морозиві був лимонний сік, а в дуже популярному серед дітлахів суничному – подрібнені суниці, а зверху порцію ще й прикрашали цілою ягідкою суниці. Було у Шнайдгена і пуншеве морозиво зі справжнім ромом, і молочне, і яблучне, і багато-багато інших.

З тістечок найбільшою популярністю користувалися так звані “гобоші”, тобто трубочки з білковим кремом всередині. Крему Йожеф Шнайдген ніколи не жалів, а тісто у його трубочках було дуже тоненьким і хрустким. Також дуже любили ужгородці кондитерів торт “Добош”. Йозеф робив його надзвичайно уміло, з тонесеньких коржів бісквіту і смачнючого шоколадного крему, а зверху класично прикрашав цукровою карамеллю, яка приємно хрустіла, коли відділяли ложечкою шматочок. Макові, горіхові, кавові, лимонні, шоколадні – яких тільки тістечок не було в кондитерській Шнайдгена! Його “цукразда” швидко стала в місті дуже популярною, що приносило йому і моральне задоволення, і фінансову винагороду.

Взагалі слід сказати, що майстри і різного роду ремісники були в довоєнному Ужгороді забезпеченими і поважними. Вони мали свої цехи з власними правилами і пишалися своєю належністю до певного цеху і званням майстра. Цікаво і те, що всі ужгородці ставали абсолютно рівними у неділю, коли йшли до церкви. Тоді чоловіки й жінки одягали свій найкращий одяг, тож в неділю ніхто не міг би зовні відрізнити чоботаря від юриста – всі були однаково елегантні, шанобливо віталися, чемно розмовляли, а після завершення служби в церкви йшли “корзувати”, тобто гуляти центральними вулицями міста.

Йозеф Шнайдген доволі швидко після відкриття кондитерської зміг назбирати грошей на придбання власного будинку на набережній, де народилася його дружина. Але цікаво, що в цьому будинку сім'я Шнайдгенів ніколи так і не жила – чомусь продовжувала знімати будинок на початку вулиці Берчені. Там народилися і всі четверо дітей подружжя Шнайдгенів: Дьордь у 1940-му, Йожеф у 1942-му, Ласло у 1948-му та Йолана у 1951-му. І там же сім'я пересиділа важкі осінні дні 1944-го, коли через Ужгород пройшов фронт Другої світової війни. Нині нащадки згадують історію, як Йозеф Шнайдген вперше побачив радянського солдата. У ті дні ужгородці ховалися вдома і надвір без причини виходити боялися. Йозеф теж сидів і дуже сердився, що його двір замело опалим листям.

Він був добрим господарем, котрий любив порядок, тож руки його просто свербіли, так хотіли взяти до рук мітлу. Одного дня він не витримав, вискочив надвір, схопив мітлу і почав підмітати. Аж тут до нього, звідки не візьмись, підбіг солдат у радянській формі, щось почав гаряче говорити, витяг з рук мітлу, викинув її, натомість засунув йому до рота цигарку і пішов далі. Коли ошелешений Йозеф зайшов до будинку, Маргарита, котра побачила цю сцену через вікно, перелякано запитала: “Що він тобі сказав?”. Виявилося, що військовий сприйняв Йозефа за двірника і вирішив “звільнити” від роботи на капіталістів. Солдат викинув його мітлу, показав, що тепер він може гуляти, а не працювати, тут же скрутив самокрутку і просто засунув її чоловіку (який, до слова, ніколи в житті не курив) до рота.

Сім'я Шнайдгенів потім багато років сміялася над цією історією, хоча тоді їм насправді було не до сміху, бо коли одного дня після завершення війни радянський громадянин Йозеф Шнайдген прийшов зранку до свого кафе і почав відкривати металеві жалюзі на дверях, до нього підійшов чоловік у цивільному вбранні й коротко сказав: “Закривай!”. Коли Йозеф спробував вияснити, у чім справа, йому знову лише коротко сказали, аби радів, що його не заарештували. Кондитер був змушений віддати ключі тій невідомій людині – так у сім'ї забрали і приміщення, і все технологічне кухонне обладнання, і меблі кафе, і все, що було придбане Шнайдгенами за роки роботи.

Ті післявоєнні роки були для сім'ї дуже важкими. Йозефа нікуди не хотіли брати на роботу, тому він підробляв тим, що випікав вдома торти та тістечка на замовлення. Ужгородці добре знали про його ситуацію, тож, якщо у когось намічалося сімейне свято, йшли за тортом і тістечками саме до Шнайдгена. Потім заробляв Йозеф тим, що супроводжував з Тячева до Москви вантажні вагони з яблуками. Розповідав, що до місця призначення довозили лише частину вантажу, бо дорогою яблука на залізниці роздавали в якості хабарів.

Йозеф із дітьми на вже радянському Корзо. Дерев'яні фасади магазинів дивно виглядають із вивісками російською мовою

Лише в 1950-му Йозеф нарешті отримав роботу, та й те в Перечині. Тамтешній кооператив облпотребсоюзу відкривав цех із виготовлення пряників та льодяників, а працювати в ньому не було кому, тож запросити вирішили Йозефа Шнайдгена. Кондитер, не вагаючись, погодився. Більше 20 років він щодня, о 5-ій годині ранку, їхав автобусом на роботу до Перечина, додому ж повертався близько 20-ї години. Спочатку виготовляв у перечинському цеху цукерки і пряники, а потім додав до них трубочки з білковим кремом та кремові тістечка, які просто танули у роті. Згодом у кафе-кондитерській Перечина були виставлені на продаж вже 8-9 видів тістечок, різноманітні булочки, льодяники на паличці та морозиво. Все було таким смачним, що до Перечина за солодощами навіть з Ужгорода покупці приїздили. А самого Йозефа Шнайдгена запросили до Москви на ВДНГ, де він з великим успіхом представляв свої солодощі.

Після цього кондитер отримав всесоюзну категорію майстра, надбавку до заробітної платні та запрошення на роботу до Москви. Але Йозеф відмовився, як відмовився і від пропозиції працювати в Ужгороді. Звісно, робота в Ужгороді була би для нього куди зручнішою, але кондитер завжди казав: “Коли мені було важко, Перечин мене прийняв, тому там я і залишуся”. Він був простою і скромною людиною, навіть коли йому треба було виступати перед кондитерами у Москві, просто спитав, чи може він говорити “міш-маш”, маючи на увазі, що буде поєднувати російські слова зі словацькими і закарпатськими. Зал лише дружно засміявся, бо в ті часи “міш-машем” часто називали горілку з лікером (таке любили замовляти військові, які, щоб не вимовляти вголос, чого хочуть, просто просили налити їм “міш-маш”).

Подружжя Шнайдгенів зі своїми чотирма дітьми

Цікаво, що про свою довоєнну кондитерську в Ужгороді Йозеф ніколи не жалкував і дітям не розповідав. Казав, що нема чого згадувати про те, що минуло, треба добре працювати зараз. Власне, такої думки були і всі члени цієї родини. Вони ніколи не скаржилися на труднощі, не впадали у відчай, а просто робили все, аби покращити ситуацію.

У 60-х роках Йозеф Шнайдген став ще й керівником школи кондитерів, яку відкрили на базі перечинського цеху. Всього за його керівництва фах кондитера отримали близько 50 молодих людей. Коли Йозефа питали, навіщо вирощує собі конкурентів, той казав: “Якщо хоча б один із них відчує в собі покликання і стане хорошим кондитером – це буде чудово”. І справді чимало з його учнів потім продовжили працювати в кондитерській справі і ще багато років готували чудові солодощі за старими рецептами свого вчителя.  

Сам Йозеф Шнайдген працював у Перечині аж до виходу на пенсію на початку 70-х років. На той час він уже проживав в Ужгороді на вулиці Собранецькій, куди сім'я переїхала ще у кінці 50-х. Цікаво, що лише тоді же, у 50-х, Йосип вперше після війни зміг поїхати у Словаччину і зустрітися зі своїми старенькими батьками.

На пенсії Йосип продовжував балувати рідних солодощами, особливо багато тістечок робив на Різдво (традиційно – тістечка “Рестелт”, горіхово-маковий “Діош-макош” та рулети “Пожоні” з горіхами й маком) і Великдень (як правило, схожий на безе “Гобчок”, ванільні кіфлі та ніжні чайні тістечка). На свята до будинку з'їжджалися сім'ї його чотирьох дітей з онуками, котрі просто обожнювали тістечка свого відомого дідуся. Одна з онучок, Вікторія, найбільше любила допомагати дідусеві на кухні, тож нині саме вона продовжує традицію і пече на свята тістечка за старими улюбленими рецептами.

Кондитер зі своїми учнями у Перечині

Кондитера Йозефа Шнайдгена не стало у 1991 році, але він залишив по собі велику і дружну родину, а ще добрі згадки у всіх місцевих любителів солодкого.       

 Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”