Погода Ужгород, Закарпаття 11 °C
прозахід
новини західної україни
Четвер, 20 вересня 2018 року
  Останні новини:
   

Ужгородець Микола Орос про життя в Польщі: «Взяв роботу з собою і поїхав»

червня 29
15:55 2018

Популярна цитата про те, що найкраща робота – це високооплачуване хобі – доволі влучно ілюструє професійний розвиток ужгородця Миколи Ороса, який зумів своє захоплення комп'ютерними іграшками перетворити в цікаву і прибуткову роботу. Микола вже 9 рік дистанційно працює в канадській компанії із сфери комп'ютерних ігор. Вже три роки він мешкає в Польщі. Микола люб'язно розповів "Про Заходу" про особливості життя в цій країні, наскільки українці є конкурентними на європейському ринку праці, проблеми української гральної журналістики та загалом якісного україномовного контенту і не тільки.

 

 

– Миколо, розкажи трошки про себе. Чим займався і займаєшся зараз?

– Ще від часу нашого попереднього інтерв'ю я працюю у канадській компанії, яка займається наданням різних послуг підтримки в іграх. Техпідтримка, модерація ігрових чатів, форумів, ігрові івенти тощо. Займаюся цим із задоволенням вже дев'ятий рік.

– Зараз ти мешкаєш у Польщі. Коли, чому і для чого переїхав в цю країну?

– Я переїхав до Польщі три роки тому. Чому? Багато причин. Тут життя справедливіше. Менше причин нарікати на суспільство, яке не вміє бути суспільством.

 

 

– Рішення про переїзд було зважене і продумане, чи так склалися обставини? Чому саме Польща? Були якісь особливі, або цікаві моменти пов'язані з процедурою переїзду?

– Рішення було дуже зважене. Більшість українців їдуть за кордон працювати чи вчитися. І їдуть куди вийде. Мені ж пощастило – я працюю через інтернет. Взяв роботу з собою і поїхав. Обрав Польщу тому, що недалеко, слов'янська країна зі схожим на наш менталітетом, але без деяких особливостей (назвімо це так), які в українцях дратують дуже. Мова гарна і схожа на нашу. А моментів цікавих було багацько. Я переїхав до міста Ополе тому, що мав тут товариша, з яким познайомився років десять тому в онлайн-грі. Він мені розповів про місто, я погуглив і довідався, що воно багато в чому схоже на мій рідний Ужгород. Має таке ж населення (хоча удвічі більше за територією, бо має більше парків, ширші дороги і не все так тісно забудоване), так само є одним з найменших (чи навіть найменшим?) центром воєводства. І прапор міста тут має такі ж кольори, що й український – тільки вони поміняні місцями. Так сталося, що перша людина, з якою мене тут познайомили (однокласник мого товариша) був агентом з нерухомості. Він допоміг мені придбати житло і оформити необхідні документи. А коли я вже заселився, то виявилося, що живу у чудовій околиці. Не кажучи вже про те, що молоде подружжя, яке живе у сусідній квартирі, стало моїми найкращими друзями. А нещодавно до квартири навпроти ще й українки заселилися (посміхається, – авт.).

– Які були твої перші враження про життя в цій країні? Наскільки я пам'ятаю, ти до цього знав мову і бував там?

– Мову знав. А бував лише двічі, коли приїжджав на розвідку. Перші враження (так само, як і другі й треті) – позитивні. Тут, живучи життям, як то називають, середнього класу, почуваєшся людиною, а не худобою. Не доводиться терпіти купи сміття довкола, бездомних собак, архітектурний несмак і занедбаність житлових будинків. На що одразу звернув увагу, то це на те, що я тут не чую сусідів через стіни, що було моєю буденністю в Ужгороді. Влітку першого мого року тут я якось був на озері і звернув увагу на дещо цікаве. На пляжі відпочивало троє малих хлопців – років 10-12. Побавившись, вони збиралися йти геть, але один помітив, що його пляшку з-під соку віднесло далі від берега і ближче до середини озера. Він роздягнувся (бо вже був вдягнений) і поплив по неї, аби не залишити після себе сміття. Подумалося, що українські діти рідко бувають настільки відповідальними. Звісно, таке свинство буває всюди, і Ополе – не виняток. Але, ходячи вночі спальним районом, я не почуваюся у небезпеці.

– Що тобі зараз там подобається і, можливо, не подобається? Загалом чи комфортно себе там почуваєш, можливо є щось, чого тобі бракує з Ужгорода чи загалом України?

– Дуже подобається наявність велодоріжок і лісових трас для велосипедистів, а також доглянутих пляжів на озерах в околицях. Також приємно вразила (і часом продовжує вражати) сфера обслуговування. У супермаркеті TESCO біля мого дому працює на м'ясному відділі такий дядечко, який кожний візит по ковбасу чи курку перетворює на маленьке свято – настільки приємна людина. Періодично замовляю доставку їжі – то ресторани докладають зусиль до того, аби клієнт був задоволений. Одного разу піца запізнилася на 15 хвилин через затори – то зробили знижку 50% і вибачалися так, наче скоїли якийсь злочин. Знову таки, скоріш за все, не всі і не всюди так роблять. Але я мав виключно позитивний досвід. А бракує, мабуть, лише друзів.

 

 

– Як змінилося твоє життя за цей час? Можливо навіть з точки зору якихось побутових дрібниць, вподобань чи зацікавлень?

– Я б не сказав, що воно взагалі змінилося. Як і в Ужгороді, я працюю, катаюся на велосипеді, плаваю, граю в ігри і дивлюся серіали з друзями. Просто обставини більш не дратують.

– Твій приклад в принципі показує, що можна знайти кваліфіковану і цікаву роботу закордоном чи все таки це радше винятки? Наскільки, на твою думку, ми конкурентні в цьому сенсі? Що треба змінювати у цьому напрямку?

– Це не винятки, а доволі вузька закономірність. Люди, які працюють в ІТ-сфері (або суміжних сферах, як от я) роботу точно знайдуть. Наскільки вона буде цікавою – це вже залежить від самих людей. Спостереження показують, що найбільше українців (і не тільки) приїжджають до Європи працювати на менш креативних роботах – у ресторанах, на виробництвах тощо. Знову таки, комусь це може бути цікаво, однак більшість знайомих, які на таких роботах працюють, стверджують, що це лише для заробітку і задоволення від роботи не отримують. Дедалі більше українців, переважно молодих людей, залишаються тут працювати після навчання. Мені здається, що в плані конкурентності ми не поступаємося європейцям. І, як казали деякі роботодавці, перевершуємо їх у працьовитості. Щодо змін, то навряд чи моя думка є достатньо аргументованою, адже, як я вже й казав, я роботу взяв зі собою. Але з нарікань сусідки на те, що у її готелі багато українців не володіють польською і відмовляються її вчити, через що з ними важко зрозумітися, можу хіба сказати, що українцям, слід краще вчити мову країни, до якої вони їдуть, а на місці – проявляти до неї повагу.

 

 

– Спілкуєшся в Польщі із співвітчизниками чи навмисно контактів не шукаєш?

– Я – інтроверт. Враховуючи певні особливості характеру, контакти мені заводити взагалі важко. Але наразі не бачу в цьому нагальної потреби, адже тих кількох друзів, які тут є, цілком вистачає, а спілкування через інтернет дозволяє не зважати на відстань до інших близьких людей. Тож навмисне не шукаю нових контактів, однак і не нехтую тими, які з'являються самі по собі, як от мої нові сусідки.

– Можливо твої спостереження вже в Польщі – наскільки реально там здобувати освіту для українців, можливо, маєш якісь поради щодо навчання, чи переїзду як такого?

– Ой, тут ти не у того питаєш. Я ж не приїхав сюди вчитися. Та на вулицях міста дедалі частіше чую українську (і, на жаль, російську), а отже українські студенти сюди приїздять доволі активно. Порад, на жаль, дати не можу.

 

 

– Як назагал поляки сприймають Україну і проблеми, які зараз переживає країна?

– Більшість поляків ставляться до українців і наших проблем з розумінням. Однак, судячи з того, що відбувається в інтернеті, мимоволі доходжу до висновку, що десь хтось намагається наші народи цькувати одне на одного. Не знаю хто чи чому, але останнім часом де не зайде розмова про Україну – одразу злітаються ультра-праві "ура-патріоти", які починають писати образи в бік українців. Чомусь влада жодної з країн не хоче нарешті сісти і владнати усі історичні питання, на які у нас такі різні погляди. Але у повсякденні такі неадеквати трапляються вкрай рідко.

 

 

– За ці 9 років роботи на компанію, як ти виріс у професійному сенсі, чого навчився, які додаткові навики здобув. Загалом, яка специфіка, якщо така є, праці з таким роботодавцем?

– Це був (і досі є) цікавий досвід. Я навчився швидко підлаштовуватися під потреби клієнтів, зрозумів деякі тонкощі роботи з гравцями, спробував себе у різних ролях (представник служби підтримки, модератор, менеджер спільноти, керівник проекту). Але не сказав би, що мав якесь суттєве кар'єрне зростання. Зрештою, не дуже його і прагну. Мене на 100% влаштовує стан речей яким він є. Звісно, завжди можна намагатися більше заробити, але тоді неодмінно доведеться чимось пожертвувати. А для чого, якщо все й так дуже добре? Специфіка проста – роби свою роботу сумлінно, слідкуй за граматикою і не проявляй роздратування (яке буває часто – знала б ти, які абсурдні речі нам іноді пишуть).

 

 

Ти маєш і мав певний стосунок до, скажімо так, популяризації гральної індустрії в Україні. Зокрема мова йде про якісний україномовний контент у ігровій журналістиці. На твою думку, яка зараз ситуація в цій галузі (українська ігрова журналістика), чому ми так і не маємо українських локалізацій відомих ігор, та що треба робити, аби зрушити ситуацію в цьому напрямку? Можливо маєш якісь міркування щодо якісного розважального українського контенту загалом?

– О, це мій повсякденний біль. Розумієш, величезною проблемою України і українців є русифікація. Більшість не вбачає у ній проблеми. Мовляв, "какаяразница, на какомязыке?". А різниця велика. Мова може бути товаром і експортом, вона має пряму грошову цінність. І від кількості людей, які мовою користуються (не володіють, а саме користуються у повсякденні), залежить те, наскільки потрібними будуть, скажімо, перекладачі, коректори, представники служби підтримки, актори озвучення тощо. Через низький попит на українську мову, українцям легко "впхати" російське – бо ж яка різниця? От і виходить, що українці штучно знецінюють свою мову. Який сенс якомусь видавцеві ігор інвестувати у переклад гри українською, якщо українці "и так поймут?".

 

 

Що стосується журналістики, то тут схожа справа. Не існує жодного україномовного видання чи інтернет-порталу про ігри, який був би прибутковим. Максимум, на що можна розраховувати, – це пожертви від читачів і якісь мінімальні премії. Тож ніхто не може цим займатися як роботою. Тут, у Польщі, є кілька професійних видань, які живуть з ігрової журналістики, роблячи крутий контент на довколаігрову тематику. Ці журналісти їздять на міжнародні виставки, висвітлюють події, беруть інтерв'ю. На українських сайтах пощастить, якщо редакція нашкребе грошей когось вислати задля створення матеріалу, який набере тисячу-дві переглядів. Аби зрушити ситуацію у цьому напрямку українцям слід затямити вищесказане і перестати своєю байдужістю знецінювати мову. Якнайшвидше не лише переходити на українську, але й руйнувати у міжнародної спільноти стереотип "и так поймут". Один з найпростіших і водночас найглибших прикладів того, що для світу ми досі Росія: англійською нашу столицю називають Kiev. Розумієш? Не Kyiv, а саме Kiev. Коли назву столиці твоєї країни перекладають через мову тих, від кого ти б мав бути незалежним, – то це повна дупа. А змінити це можуть лише українці.

Знову таки, ігровий приклад. Відомий польський розробник, студія CD Projekt RED, яка прославилася на увесь світ ігровою адаптацією саги Анджея Сапковського "Відьмак", починала як видавець. У 90-х вони тягали ігри з Німеччини, а тоді почали думати над тим, як змусити поляків купувати ліцензійні ігри. І спосіб знайшли – почали їх перекладати. Попит на польську мову тут такий високий, що поляки почали купувати ігри аби грати рідною мовою. Що дозволило CD Projekt заробити достатньо, аби почати створювати свої крутезні ігри, популяризуючи Польщу і її продукт на увесь світ. В України теж є свої розробники. Але поглянь на культову серію ігор S.T.A.L.K.E.R. На міжнародному ринку гра має назву Shadowof Chernobyl. Не Chornobyl, як правильно перекласти з української. А Chernobyl. Українізацію розробники до гри додали, але вже після релізу. І її якість (на мою скромну думку) ну дуже кепська. Бачиш контраст між ставленням до мови і власного продукту в українців і поляків? Я бачу, і мене стан речей в Україні дуже засмучує.

 

 

– Чи розглядаєш варіант повернення в Україну і, якщо так, то за яких обставин?

– Я б дуже охоче жив в Україні. Але на мою думку, умови проживання для пересічного українця за мого життя не стануть навіть нормальними, не те що добрими. Тож патріот у мені хотів би жити на Батьківщині. А прагматик, який усвідомлює, що життя у нього одне, не бачить сенсу витрачати його на лупання скали, яка звалиться сама, але лише через кілька поколінь. Якщо раптом в Ужгороді з'являться велодоріжки, зникнуть ями на дорогах, бездомні собаки, люди перестануть жбурляти сміття куди бачать, запрацюють комунальні служби, позникають недоцільні білборди, стіни у будинках стануть настільки товстими, що не буде чутно сусідів і, що найважливіше, населення почне поважати власну мову – обов'язково повернуся якнайшвидше (посміхається, – авт.).

 

 

Лариса РОМАНЮК, Про Захід

 

 

Подібні новини



Популярні новини

У Рівному сталася ДТП (Фото)

    У

У Рівному на вул. Данила Галицького сталася автоаварія. Рух транспорту на цій ділянці дороги частково ускладнений, повідомляє "Рівне медіа". Учасники ...