Погода Ужгород, Закарпаття -1 °C
прозахід
новини західної україни
Неділя, 18 листопада 2018 року
  Останні новини:
   

Втрачений Ужгород: підприємство Вінце Нілаша на вулиці Капушанській (Фото)

червня 20
15:00 2018

Ужгородці старшого віку ще пам'ятають вулицю Капушанську без радянської забудови на перехресті з проспектом Свободи. До того часу, як там побудували багатоповерхівки, запрацював великий продуктовий магазин, а в кафе "Білочка" почали вишиковуватися черги за морозивом, ця частина Капушанської була зовсім іншою. На місці нинішнього перехрестя з проспектом Свободи зеленів сад і буяв квітник Мігая Теке, котрий професійно займався квітникарством. Далі у бік "Білочки" проживала сім'я Ласота, а ще далі, на місці нинішньої багатоповерхівки із супермаркетом "Вопак" на першому поверсі, знаходилося велике цементне підприємство Вінце Нілаша.

Вінце Нілаш у міжвоєнному Ужгороді був одним із найбагатших і найвідоміших підприємців. На своєму обійсті він заснував кілька майстерень, займався торгівлею, а, крім того, виконував будівельні підряди. Дивлячись сьогодні на старі світлини із зображенням підприємства Нілаша, відмічаєш, що виглядало виробництво технологічно доволі скромно. Однак на ті часи це було сучасне і велике підприємство, його же власник зумів заробити на його роботі мільйони.

Народився Вінце Нілаш 5 червня 1880 року в угорському містечку Олмашкомораш (Almáskamarás), яке нині розташоване на самому кордоні з Румунією. У населеному пункті Сорвош (Szarvas) з 1892-го по 1896-ий (тобто, з 12-річного віку) вчився у будівельника-каменяра Дьордя Поп'яка. У ті часи серед молодих майстрів було заведено після завершення навчання їхати на практику кудись подалі від рідних країв – аби нове побачити і новому навчитися. Так Вінце на початку минулого століття потрапив до австро-угорського маленького Унгвара.

Про початок його нового життя тут відомо, на жаль, мало. Скоріше за все, Вінце працював рядовим каменярем, мурував в Ужгороді будинки, вибудовуючи собі, разом із тим, ім'я. Можливо, серед його наставників був і Іштван Варга – один із найшановніших каменярів міста. За десять років до цього Іштван Варга вирішив вивезти усю свою сім'ю на поселення до США. Тоді в Ужгороді працювала контора, працівники якої навіть агітували до виїзду багатодітні сім'ї, оплачували їм виготовлення документів та квитки на пароплав, адже уряд США був зацікавлений у тому, аби розвивати країну приїздили повні великі родини з кваліфікованими батьками і здоровими дітьми. Сім'я Іштвана Варги спокусилася на таку пропозицію і подалася у далеку подорож.

Сім'я Варга перед виїздом до США. Дівчина зліва – Вілма

Голова сім'ї працював в Америці будівельником, дружина гляділа малих дітей, а старші – навчалися і працювали. Однією зі старших дітей була Вілма – розумна і вольова дівчина, котра навчалася на курсах управительок домашнього господарства. Працювала вона добре, та дуже скучила за Ужгородом. На відміну від молодших братів і сестер, котрі мало пам'ятали рідне місто, Вілма покинула Ужгород вже свідомою 14-літньою дівчиною. Життя у США було для неї нестерпним, тож через 10 років вона вирішила повернутися додому. Згодом за нею приїхали до Ужгорода і всі інші члени сім'ї, крім мами Котолін та молодшої доньки Бетті. Родині відомо, що Котолін була активісткою організації "Slovak Ladies Union of Passaic", померла 1939 року в North Brunswick і похована на місцевому кладовищі. Її сім'я через політичні події так і не змогла приїхати на поховання.    

Отже, Вілма повернулася до Ужгорода у 1905 році, а вже у 1908-му Іштван Варга віддавав її заміж за майстра Вінце Нілаша. Як саме пара познайомилася – нащадки не знають, але пригадують розмови про те, що це одруження було не з любові, а з розрахунку, як це дуже часто траплялося в ті часи. Для Вінце такий шлюб був вигідним, бо за Вілму багаті "американці" Варги давали великий посаг. Вілму же, котра на той час мала вже 24 роки, віддавали заміж за порядного, перспективного і роботящого хлопця, котрого добре знав по роботі Іштван Варга. Тобто, шлюб був вигідним і прийнятним для усіх сторін.

Справді, після одруження справи Вінце Нілаша різко пішли вгору. Зі своїм партнером Йожефом Геґедюшем він відкрив власну справу, отримавши у 1909 році в Будапешті свідоцтво Королівського міністерства торгівлі про право займатися будівельним роботами і дозвіл від влади міста Ужгорода. А у 1913 році партнери викупили для заснування свого, як тоді казали, цементного заводу ділянку землі на вулиці Капушанській.

Подвір'я цементного заводу. З правого боку фото видно будівлі нинішньої обласної лікарні та Центру нейрохірургії

Чому обрали для виробництва саме це місце? Та тому, що у ті часи це була околиця Ужгорода, яка чудово підходила для промислового виробництва. На Капушанській можна було придбати великі рівні ділянки. Навпроти уже діяла майстерня з ремонту техніки Чер Бейли (пізніше на цьому місці відкрив потужну ливарню зять Бейли Золтан Деметер, той самий, чиї кришки каналізаційних люків досі є на вулицях Ужгорода), згодом по сусідству відкрилася й меблева фабрика Іштвана Бегуна, про котрого "Втрачений Ужгород" уже розповідав. Тобто, ця частина вулиці Капушанської була таким промисловим осередком на краю міста.

Невідомо з яких причин, але вже у 1914 році шляхи партнерів розійшлися. Вінце Нілаш став одноосібним власником підприємства на Капушанській. Разом із дружиною Вінце у 1916 році став власником ще однієї сусідньої ділянки з будинком. Продала Нілашам своє господарство сусідка Вілма Лаурін, у будинку якої з 1916 року проживало подружжя Нілаш. Цікаво, що до переїзду Вінце мусив відремонтувати будинок так, як того хотіла дружина. Звикла в США до комфорту Вілма вимагала, аби в будинок провели водогін і каналізацію, зробили всередині ванну і туалет. Для ванної кімнати Вінце замовив у Чехії дорогі кахлі ніжного фіалкового кольору, які дуже подобалися усім членам сім'ї. Усі, хто бачив ту ванну кімнату, казали, що розкішнішої за неї ні в кого в Ужгороді немає.     

Будинок Нілашів    

  То чим же займався на двох (згодом і на трьох) ділянках землі на вулиці Капушанській, 45 (після зміни нумерації – 51) Вінце Нілаш? Уявіть собі доволі вузьку вулицю, обабіч якої були розташовані одноповерхові, побудовані переважно у ХІХ столітті, будинки. Дім Вінце Нілаша заходив у глибину подвір'я, а за ним розташовувалися майстерні та склади. На цементному виробництві робітники виготовляли бетонні кільця для криниць, труби різного діаметру, бетонні надмогильні плити тощо. У столярній майстерні працювали над виготовленням паркету, вікон і дверей. У керамічній – виробляли і випалювали кахлі для печей. Крім того, на подвір'ї Нілаша був великий склад будівельних матеріалів і вугілля, яким він також торгував. Для працівників і підмайстрів, котрих із року в рік лише більшало, Вінце звів на задньому подвір'ї окремий будинок.

Склад кахельної продукції

Бізнес Вінце розростався поволі, не всі майстерні відкрилися в один день. При цьому найкраще йому працювалося в чехословацькі часи, хоча на самому початку становлення чехословацької влади Вінце довелося навіть посидіти в тюрмі. Річ у тім, що станом на 1919 рік Вінце Нілаш був головою місцевого осередку Угорської соціал-демократичної партії. У березні 1919-го осередок проводив в Ужгороді засідання, на яке провели облаву чехословацькі поліцейські. Більшість присутніх утекли, але 25-х, у тому числі й Вінце Нілаша, заарештували. Його відправили у Кошице, а звідти – до тюрми словацького містечка Ілава.

Вінце Нілаш та його товариші у тюрмі

Хоча тримали там Вінце з товаришами недовго, ця подія назавжди відбила в нього бажання займатися політикою. І справді, більше його в політиці не бачили, а чехословацька влада політичної помсти не чинила, дозволивши Вінце надалі працювати, і навіть довіряла йому в подальші роки державні будівельні замовлення.

Так, коли в місті почали проектувати масштабні роботи з прокладення водогону, саме Вінце Нілаш був одним із тих підрядників, яким замовили виготовляти труби. Нащадки стверджують також, що мільйонером зробив Нілаша район Малий Ґалаґов, над зведенням якого у складі субпідрядних організацій працювали і робітники його заводу. Вінце взагалі був людиною, котра активно цікавилася усілякими новинками в галузі будівництва. Коли в Європі почали використовувати нову технологію із залізобетонними конструкціями, він поїхав на великі підприємства Італії, Австрії, Чехії, знайомився з новою технологією, навчався сам і навчав своїх працівників, аби могли йти в ногу з часом і будувати залізобетонні споруди в Ужгороді.

Вікна і двері для багатьох будівель Малого Ґалаґова теж, за словами рідних, виготовляли у столярній майстерні Нілаша. Робили його працівники і бетонні плити для мощення міських тротуарів. Нині онучка Вінце – дипломований економіст зовнішньої торгівлі, перекладач і державний службовець Угорщини на пенсії Єва Нілаш – згадує, що коли навчалася в ужгородській угорській школі № 10, яку відкрили в радянські часи в приміщенні єврейської гімназії, на сходових клітках був викарбуваний штамп її дідуся. Тобто, підприємство Вінце Нілаша справді багато зробило для міста: скоріше за все, його бетонними трубами досі тече вода під вулицями Ужгорода, його вікна і двері, може, й досі стоять у будинках Малого Ґалаґова, по сходах, зроблених руками його працівників, досі бігають учні "десятої" школи, а надмогильні плити на Кальварії зберігають спокій давно померлих ужгородців. Дивно, що пам'ять про людину, котра залишила по собі у місті стільки слідів, так швидко стерлася, тому ми і вважаємося справедливим її зараз відновити.

На жаль, в житті не буває ідеальним усе. Попри успіхи у роботі, в сім'ю Вінце Нілаша не раз приходило горе. Народжена у 1909 році донька Іренка не прожила і кількох місяців, ще одна дитинка померла при народженні, синочок Бейла прожив усього 4 роки, помер від дифтерії. З 5-х дітей до дорослого віку дожили лише двоє: син Імре та донька Ержике, але і вона прожила тільки 21 рік, довгий час борючись із туберкульозом.

Вінце і Вілма, як ми вже розповідали, одружилися не від кохання, але все життя мали теплі стосунки, шанобливо зверталися одне до нового виключно на "ви". Вони були дуже різним людьми: Вінце прагнув усі прибутки повернути у розвиток бізнесу, а Вілма любила подорожувати (особливо часто подружжя відвідувало термальні курорти в Татрах) і прагнула зробити сімейний будинок красивим і затишним.

Вінце та Вілма – перед виїздом на відпочинок

Єдине, у чому вони сходилися, – це безмірна любов до дітей і бажання дати їм все, що вони хочуть. Дітям купували найкращий одяг, автомобілі, фінансували подорожі Європою. Імре та Ержике були справжньою "золотою" молоддю Ужгорода, от тільки батькам так і не вдалося купити для доньки головного – здоров'я. Її смерть у 1938-му стала для сім'ї справжньою трагедією. Після цього уся любов батьків і усі їхні надії були спрямовані на єдиного сина Імре, котрий мав стати продовжувачем батьківської справи.

Імре народився в Ужгороді у 1910 році, був другою дитиною Вінце та Вілми Нілашів. Він навчався спершу у школі, далі – у гімназії, а у 1925 році вступив до Державної торгівельної школи. Він із дитинства знав, що буде працювати на виробництві батька, і його справді готували до цього. Цікаво, що незважаючи на те, що був сином шефа, Імре працював на підприємстві нарівні з іншими, причому починав із самих низів, був звичайним бетонярем. Далі став керівником бригади, а після закінчення Торгової школи батько довірив йому торгівельну частину підприємства.

Загалом Імре був дуже активним юнаком. Він входив до фізкультурного товариства "Dělnická tělocvičná jednota", об'їздив із друзями всю Європу, був завсідником усіх балів, вечірок та концертів, мав безліч подруг.

Він чудово говорив угорською, німецькою, чеською, "руською", вже дорослим вивчав англійську, бо мріяв побачити США. Казав батькам, що одружиться тільки по любові, але з одруженням не поспішав, так і проходивши завидним холостяком до 33 років. Лише на початку 40-х, коли ужгородських юнаків почали забирати на війну, Імре сказав, що готовий створити сім'ю і бажає одружиться ще до того, як стане солдатом. Обраницею його стала на 14 років молодша Ярміла Рьоммер.

Ярміла (зліва) зі своєю подругою в Ужгороді

Батько Ярміли був чехом, котрий приїхав на Підкарпатську Русь і працював тут окружним нотарем сіл Гат, Есень, Липча. На балу в селі Есень він познайомився з 16-літньою донькою місцевого заможного землевласника Розою Бадо. Дівчина ані слова не знала чеською, а Йозеф зовсім не говорив угорською. Та хіба така дрібниця може стати на заваді справжньому коханню? Пара дуже скоро побралася, а у 1924 році у них народилася донька Ярміла, котру згодом відправили в Моравію до молодшого брата Йозефа, Ярослава, щоби дати їй хорошу шкільну та музичну освіту. Звідти вона повернулася до овдовілої матері та двох сестер у 1938-му, після німецької окупації Моравії. Вже в Ужгороді Ярміла закінчила школу, навчалася на курсах стенографісток, а потім – у Торгівельній школі. Зустрілися Імре та Ярміла на балу, а вже у листопаді 1943-го святкували весілля.

Побравшись, пара переселилася на нинішню вулицю Кошута, де у них був власний дім (тоді і зараз – №7). У 1944-му у них народилася донька Єва, котра і розповіла нам цю історію. Ще через рік на світ з'явився син Імре та Ярміли – Іштван (Степан).

Післявоєнні роки були для родини Нілашів дуже важкими. Звісно, підприємство Вінце радянська влада націоналізувала, його потужності використовували під час повоєнної відбудови Ужгорода. Вінце та Імре дивом уникли репресій, а врятував їх від арешту один із працівників підприємства, котрий виявився партизаном. Нині Єва Нілаш не може пригадати його імені, але знає, що саме цього чоловіка призначили директором націоналізованого підприємства, фактично вигнавши з нього Вінце Нілаша. Пам'ятаючи доброту свого вже на той літнього роботодавця, партизан замовив за нього слово перед працівниками МДБ, котрі переслідували усіх поважних ужгородців-капіталістів. Сказав, що Нілаш йому потрібен, бо знає, як будувалися усі ужгородські споруди і знає, як їх відновлювати.

Вінце Нілаш

Офіційно Вінце Нілаш став на своєму колишньому підприємстві сторожем. Нині пані Єва пригадує, як після школи приходила до малесенької сторожки дідуся і обідала разом із ним (апетит вона мала препоганий, але з дідусем завжди їла охоче). Якось під час обіду постукав до них директор-партизан. Він був непоганим каменярем, будівельником, але керувати підприємством у нього не виходило, для цього він не мав ані освіти, ані досвіду, тож часто приходив до Вінце радитися. І того разу він також прийшов до сторожки, постукав, шанобливо зняв шапку і попросив: "Пане, тут нам дали таку задачу, а я не знаю, як правильно зробити. Допоможіть, будь ласка".    

Цікаво, що втрату сімейного бізнесу і політичні зміни сім'я Нілашів сприймала, на диво, спокійно. Пані Єва розповідає, що її дідусь із бабусею і батьки були впевнені у тому, що ці труднощі – лише тимчасові, треба їх просто перечекати і тоді справедливість відновлять. Вінце того часу так і не дочекався, він помер в Ужгороді у 1958 році. Його дружина Вілма пішла з життя у 1961-му, вже знаючи, що влада міста планує знести старі будинки на цій частині вулиці Капушанської.

Подвір'я Нілашів. Будинок навпроти належав Золтану Деметеру, котрий виготовляв на своїй ливарні, зокрема, й кришки для ужгородських каналізаційних люків

Справді, чутки про це ходили містом ще за кілька років до конкретних дій. У 1964-му усім сусідам Нілашів запропонували обрати грошову компенсацію чи нову квартиру. А 1965-го, як пригадує Єва Нілаш, дім та приміщення усіх майстерень на задньому дворі знесли. Після цього сім'я Імре вирішила переїхати до Будапешта, де і понині проживають його нащадки. Цікаво, що донька Імре, Єва, протягом 13 років працювала у тому ж Міністерстві, яке у 1909 році видало її діду свідоцтво про кваліфікацію будівельника-каменяра. Нині на місці колись відомого на всю Підкарпатську Русь підприємства Вінце Нілаша в Ужгороді стоїть велика п'ятиповерхівка, самого же майстра пам'ятають тут одиниці.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"                    

 

 

 

Подібні новини



Популярні новини

На святі молодого вина благодійну крамничку розгорнув «Барбос» (Фото)

    На

Зоозахисна організація "Барбос", яка опікується ужгородським притулком для бездомних тварин, організувала благодійну крамничку на святі молодого вина ...