Соціум

Відомий харківський художник Гамлет Зінківський – про Ужгород, свої роботи та громадянську позицію (Фото)

У рамках масштабного культурного фестивалю "СлободаКульт" до Ужгорода приїхав один дуже цікавий гість – без перебільшення сучасна легенда Харкова, художник Гамлет Зінківський. Без його стріт-арту багато хто вже не уявляє собі Харкова. На фоні його вуличних робіт роблять селфі і студенти, і іноземні дипломати, а прихильники навіть створили карту, на якій позначені 70 з гаком муралів Гамлета. Нині художник працює на вулицях Ужгорода, кожного дня створюючи по одній роботі. А між тим погодився поспілкуватися і з "Про Заходом", хоча зазвичай на інтерв'ю погоджується дуже рідко.

– Гамлет, ви вперше в Ужгороді?

– Так, мені було дуже цікаво зі самого Сходу приїхати у найзахідніше місто України. До цього я бував і трохи малював у Тернополі, їздив і до інших міст Західної України, але до Ужгорода ніколи до цього не доїжджав.

– Ви вже створили на вулицях Ужгорода три роботи: на паркані-стіні біля пошти, на старих воротах у пасажі та на площі Театральній, 11. Як обрали ці місця?

– Перші два дні в Ужгороді я гуляв містом і придивлявся до місць, де могли би бути мої роботи. Обрав кілька на свій розсуд. Організатори "СлободиКульт" хотіли, аби я наперед затвердив місця, щоб вони могли отримати дозвіл у мерії, але я принципово працюю без дозволів влади, тому і цього разу зробив усе спонтанно.

Робота Гамлета на вулиці Довженка в Ужгороді

 

– То ваші ужгородські роботи теж, по факту, незаконні?

– Так. Я ненавиджу спілкуватися з чиновниками, котрі вважають себе володарями світу і обов'язково випитують: а що це буде, а як це виглядатиме? Я ніколи наперед не знаю, як це буде, тому не можу їм відповісти. Я просто обираю підходяще місце, приходжу зі своїми фарбами і починаю працювати. Роблю це вдень, у всіх на виду, тому ні в кого не виникає питання: а чи має він на це дозвіл? Раз робить так сміливо, значить так треба. Якби ховався і малював уночі – сприйняття обов'язково було би іншим, як мінімум, поліція би під'їхала.   

– Де для вас проходить межа між вандалізмом і мистецтвом?

– Я не роблю вандалізму. Я чітко розрізняю, де можна малювати, а де не можна. Ці ворота в ужгородському пасажі я обрав, бо вони були просто жахливі. Я знав, що гіршими вони від мого втручання точно не будуть. А от від ідеї малювати у ваших арках відмовився, бо погуляв і подивився, що вони не обклеєні афішами, не обмальовані графіті, а гарні і охайні. Я розумію, що власник будівлі, якщо побачить мене в такій арці за роботою, може підійти і сказати: "Слухай, я це довго відновлював, старався, а ти тут малюєш". Мені не хочеться ваші арки псувати. Та й взагалі в Ужгороді насправді є дуже мало місць, де я міг би малювати, бо це дуже охайне місто.  

От в Одесі можна будь-де працювати. Там настільки багато "вбитих" місць, що можна малювати будь-де, і це буде явно краще, ніж було. І це просто в центрі. У Харкові теж такого повно, а тут нема. Я насправді радий, що приїхав сюди не на місяць, бо просто не мав би що тут робити.

– За скільки часу до роботи в Ужгороді ви придумали, що тут має бути зображено?

– З цими воротами у пасажі думка прийшла тієї ж миті, як я їх побачив. Колись я вже робив подібну роботу у Харкові, нині вона вже втрачена. На старих воротах я намалював рамку і написав: "Це – картина". Цього разу я вирішив повторити її, теж зробив рамку і написав: "Найкращу абстракцію малює тільки час". До тих воріт пасує ідеально!

– Болюче ставитесь до того, що ваші роботи іноді зафарбовують?

– По-різному. Бувають роботи, з яких я вже "виріс", а буває, що зафарбують таку, яка мене ще "чіпляє", тоді беру фарбу і йду її відновлювати.

– Обов'язково кожну роботу підписуєте?

– Обов'язково. Вже немає ніякого страху.

– А був?

– Звичайно. Коли я тільки починав працювати, у мене постійно були проблеми. На міліцію я витрачав стільки же грошей, як і на фарби. Спочатку мене водили до відділку, а це треба було йти кілька кілометрів з відрами з фарбою. Там мене трохи тримали, а потім вимагали хабар. Тоді я й подумав: нащо мені цей цирк, краще я буду на місці давати той же хабар. Але з кожним роком моя впевненість зростала, моє спілкування з міліціонерами ставало все впевненішим, і я було вже так з ними міг поговорити, що вони лише бажали мені гарного дня і йшли собі далі. Це я кажу про ті часи, коли у нас ще була міліція. Бо тепер все зовсім інакше, поліцейські у Харкові під'їжджають, кажуть: "О, Гамлет, здоров, а можна з тобою селфі зробити?".

Гамлет за роботою на площі Театральній в Ужгороді

 

– Вас справді в Харкові на вулицях впізнають?

– Впізнають, часто незнайомі люди підходять, знайомляться, дякують.

– Це приємно, чи це вже тягар відповідальності?

– Важке питання. Раніше було дуже приємно, але тепер мені вже нецікаво бути відомим, я не маю таких амбіцій. Тому я і не люблю спілкуватися з журналістами. Бо мені не цікаво, аби про мене дізналися ще більше людей. Я просто роблю свою справу, як повинен. Я ж не пішов в АТО, наприклад, тому я мушу щось робити тут. Сподіваюся, це не виглядає так, ніби я себе вважаю зіркою.

– Тобто, ви вважаєте свій стріт-арт тим важливим, що ви можете робити для країни?

– Так, абсолютно. Мені якось одна бабуся сказала: "Чого воно у вас все таке депресивне? Жах! Воно таке сумне, що примушує думати". Кажу: це ж класно. А вона: "Ні, я йду додому і хочу відпочивати. Я не хочу думати". От я хочу примусити людей думати. Бо думати – це найкращий засіб від пропаганди.

Те, що я роблю – це не картини, це зображення думки. Мене часто питають чому я не використовую яскраві фарби. А я не хочу відволікати людей від думки. Після 8 років класичного навчання, повірте, зробити мікс кольорів для мене не є чимось важким. Але це не цікаво.

 

– Скільки наразі на вулицях Харкова є ваших робіт?

– Більше 70-ти. Більшість із них позначені на спеціальній карті, але не всі. Харків для мене – особливе місто. Чим більше я їжджу по світу, тим більше розумію, що хочу жити в Харкові. Був час на самому початку війни, коли мені пропонували виїхати до Австрії, та і тоді, і зараз я впевнений, що не можу цього зробити. Для багатьох моїх друзів і знайомих це був би знак, що тут більше нема чого робити, треба всім валити звідси. Натомість варто працювати тут, і змінювати країну тут. Зараз я дуже радий, коли бачу активну молодь, котра намагається щось робити і щось змінити. Наприклад, є у мене друзі, молоді ІТ-шники, котрі частину своїх заробітків віддають на те, аби видавати круті книжки, чи створюють резиденції для письменників. Словом, вкладають гроші в те, що не принесе їм прибутку. Але вони кажуть: це ж цікаво! І такі люди додають віри, що у нас все може змінитися.

– У четвер, 24 травня, в галереї "ІЛЬКО" відбудеться зустріч з вами. Чого ви від неї очікуєте?

– Сподіваюся, що прийду люди, от і все. Там покажуть фільм Олега Чорного "Проект дощу", який зняли про мене. Я взяв із собою фотографії з роботами, розкажу про шлях маленької людини, яка намагається щось змінити. 

 

– Чи знайомилися ви тут із місцевими художниками?

– За п'ять днів я познайомився в Ужгороді з дуже багатьма художниками, але, чесно скажу, робіт їхніх не бачив. У музеї теж не ходив, мені класичний живопис не цікавий ще з часів мого навчання в Харківській академії дизайну і мистецтв. Єдиний сучасний художник з Ужгорода, роботи якого я бачив раніше на виставці і які мені дуже сподобалися – це Андрій Хір.

– Назвіть найбільший плюс і мінус Ужгорода.

– Я, мабуть, не маю права нічого казати, бо мало що тут встиг побачити. Але для мене найбільший плюс цього міста – це його вечірня атмосфера. Тут багато людей гуляють, є гарна пішохідна зона, працює багато приємних закладів, де можна відпочити. Я от гуляю кожен вечір, хоча збирався вечорами працювати над книжкою Жадана.

Мінус же у тому, що я, їдучи сюди, був упевнений, що буду тут розмовляти лише українською мовою, якої мені в Харкові дуже бракує. А виявилося, що в Ужгороді дуже багато російськомовних.

 

 

– Розкажіть трохи про книжку Сергія Жадана, про яку ви щойно згадували. Ви малюєте для неї ілюстрації?

– Так, це буде нова поетична збірка "Антена". Все робиться вручну в одному екземплярі. Спеціально для цього мені видрукували книжку без будь-яких ілюстрацій, і я до кожного вірша Жадана придумовую свої малюнки. Півтора місяці вже працюю, іноді цілими днями до ночі. Вже люди в Харкові кажуть: а де нові роботи Гамлета? Бо вже давно потепліло, а нічого нового немає. Доведеться їм ще трохи почекати: наразі у мене Жадан і Ужгород.

 

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"

Фото № 1 і № 3 – Валентина Кузана

Фото №№ 5-9 – харківські роботи Гамлета Зінківського з сайту "Харьков манящий"

 

 

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

− 4 = 6