Втрачений Ужгород: будинок адвоката Йожефа Епер’єші (Фото)

Опубліковано:

В Ужгороді на вулиці Духновича стоїть простий двоповерховий будинок, на першому поверсі якого нині працює кондитерська Валентина Штефаньо. Будинок цей не можна назвати найкрасивішим на цій старовинній вулиці, зовні він не має жодних архітектурних родзинок, тож увагу містян і туристів, як правило, не привертає. Але історія його дуже цікава, адже проживала у цій будівлі одна з найзаможніших і найвідоміших сімей Ужгорода – Епер’єші.

Дворянське угорське прізвище Епер’єші (Eperjessy) походить від угорської назви словацького міста Прешов. Саме так – Епер’єш (Eperjes) – угорці називають Прешов і досі, і саме звідти по всій Європі розселилися представники роду немешів (дрібних дворян) Епер’єші. В Ужгороді члени родини також оселилися, скуповували тут землі й будинки, відігравали помітну роль у політичному та культурному житті міста.

У ХІХ сторіччі таким поважним землевласником і домовласником в Ужгороді був Іштван Епер’єші. Його дружиною була Сенгетовскі Котолін – донька ще одного місцевого заможного землевласника Йожефа Сенгетовскі. У подружжя народилося семеро дітей: старший Йожеф у дорослому віці працював в Ужгороді юристом, другий син Бейла – фінансовим радником у Мішкольці, дочка Гізелла стала дружиною ужгородця Табоді Елемера, третій син Іштван дослужився від простого ужгородського жандарма до підполковника і працівника Міністерства внутрішніх справ у Будапешті, друга донька Марія переселилася зі своїм чоловіком Емоді Йожефом до угорського містечка Ракошполото, яке нині є одним із районів Будапешта, а наймолодший син Янош був чиновником, який у радянські часи став звичайним монтером.

Як бачимо, сім’я Епер’єші була великою і не простою, але труднощів пережила чимало. Однак сьогодні ми розкажемо лише про одного з дітей Іштвана і Котолін – юриста Йожефа Епер’єші. Саме йому належав будинок на нинішній вулиці Духновича, 16. На жаль, багато про цю людину нам не відомо, бо одразу після Другої світової війни Йожефа Епер’єші заарештували і засудили на 6 років ув’язнення, конфіскувавши усе його майно. З того часу будинок на вулиці Духновича вже не належав колись поважній ужгородській сім’ї, члени якої, залишившись без нічого, покинули Ужгород назавжди. Конфіскована будівля перейшла у власність держави, а інформація про самого Йожефа Епер’єші збереглася хіба на сторінках довоєнних газет і в його кримінальній справі, яка нині знаходиться в архіві СБУ. Саме ці джерела і допомогли по крихтах дізнатися хоча би щось про життя Йожефа Епер’єші та його сім’ї.

Отже, народився Йожеф 29 березня 1882 року в Ужгороді. Під час слідства зазначав, що батько його був кравцем. Можливо, Іштван Епер’єші і справді замолоду займався кравецькою справою, але даних про це знайти не вдалося, у газетах його завжди називали тільки землевласником і домовласником. Йожеф був найстаршим із дітей, навчався в Ужгородській гімназії, по завершенні якої вирішив стати юристом. Спершу два роки навчався у Кошицькому університеті, потім перевівся у Будапешт, а закінчував навчання вже у Коложварі (тепер це румунське місто Клуж-Напока). У 1905 році Йожеф добровільно пішов на службу до війська, рік прослужив у 38-ій канонірській сотні. А вже у 1906-му повернувся до Ужгорода, де почав працювати помічником юриста. Цікаво, що в ті часи він, навіть маючи диплом юриста, не міг вільно розпочати власну справу. Для цього йому потрібно було скласти додатковий іспит і отримати дозвіл від державної адвокатської комори – установи, яка призначала адвокатів, слідкувала за їхньою діяльністю і могла також покарати за погану роботу, відкликавши ліцензію.

Цей спеціальний адвокатський іспит Йожеф склав у Будапешті лише після того, як 6 років відпрацював помічником адвоката. Власну юридичну контору від відкрив в Ужгороді у 1912 році. А незабаром почалася Перша світова війна, на яку 30-річний Йожеф потрапив уже в перші її дні. У книжці “A Felvidék és Kárpátalja hadtörténete 1914-1918” написано, що саме підрозділ Йожефа Епер’єші дав перший постріл з артилерії на сербському фронті. Загалом же у званні сержанта ужгородський юрист пройшов усю війну, воюючи спершу на сербському, далі на східному російському, а тоді й на італійському фронтах. Додому він повернувся лише у вересні 1918 року, за військову службу отримавши срібний і бронзовий “Signum Laudis” – престижні військові нагороди.

В Ужгороді Йожеф продовжив свою адвокатську практику. Не виїхав з міста і тоді, коли воно стало частиною Чехословаччини, натомість, як палкий угорський патріот, вирішив організувати проугорський рух тут. Радянській “безпеці” він потім пояснював, що хотів, аби угорці у Підкарпатській Русі могли вільно розмовляти угорською мовою, мали свої навчальні заклади і культурні товариства, були представлені у місцевих виборних органах і загалом почувалися захищеною національною меншиною. Мабуть, почав цей рух стрімко, бо у 1921 році поліція затримала його і ув’язнила на 4 доби.

З тих пір Йожеф Епер’єші діяв уже обережніше. Він був незмінним членом міської управи від проугорських партій аж до 1944 року. Заснував “Угорське театральне товариство”, яке опікувалося ужгородським угорським театром, та співочий клуб, тобто, такий собі любительський хор, у якому головний акцент робився знову ж таки на угорській культурі і пісні. Той співочий клуб багато виступав, організовував в Ужгороді пісенні конкурси і сам брав участь у різних пісенних змаганнях. Очевидно, отримавши на одному з таких змагань “золоту” медаль, почав у місцевій пресі називатися виключно “Ороньермеш долардо”, тобто, “золотомедальний” хор, якщо можна так сказати. В одній із заміток про відкриття в Ужгороді пісенного конкурсу йшлося також про те, що хор перед початком виступу привітав свого керівника Йожефа Епер’єші серенадою. Однак не варто думати, що юрист і депутат Йожеф безпосередньо керував хором, співав із ним. Він був радше його почесним керівником, засновником і покровителем.

Йожеф Епер’єші (у центрі) на відкритті меморіальної дошки Іштвану Горті, 1942 рік. Зліва від нього на фото можна побачити ще одного засудженого у радянські часи ужгородця – римо-католицького священика Бернарда Буяло

Щодо особистого життя Йожефа, то одружився він за тодішніми мірками доволі пізно – у 39 років. У 1921 році дружиною юриста стала 25-річна Моргіт Персіна. Її батько Альфред (Perszina Alfréd) був поважною людиною, працював технічним консультантом. Коли у 1938 році в ужгородській римо-католицькій церкві ховали 82-річного Альфреда Персіну, газети писали, що на прощання прийшла неймовірна кількість людей. “Ороньермеш долардо” співала, а ритуал проводив особисто апостольський керівник Ференц Свобода. Після смерті Альфреда Персіни його дружина Ольга проживала разом з донькою Моргіт та її чоловіком Йожефом Епер’єші на вулиці Духновича. До слова, таку ж назву вулиця носила і в чехословацькі часи, а пізніше, в угорські, її назвали Телекі.

Будинок сім’ї Епер’єші був зведений у 1910 році. Як давно ним володіла родина – дізнатися не вдалося. Але знаємо, що саме там Йожеф та Моргіт виховували двох своїх доньок – Ержебет і Марію, котрі народилися, коли їхньому батькові було вже за сорок.

У 1938 році Йожеф Епер’єші дочекався того, про що мріяв давно – Ужгород знову став частиною Угорщини. У книжці “A Felvidék és Kárpátalja hadtörténete 1914-1918” зазначено, що саме він на початку листопада 1938-го проводив переговори з чехословацькими військовими про передачу міста угорцям. Коли пізніше радянські “безпекарі” на допитах вимагали у нього розповісти детально, як він проводив ті переговори, Йожеф пояснював, що коли у міській управі дізналися про рішення Віденського арбітражу, депутати від проугорських партій вирішили створити тимчасовий комітет (його назвали Угорським національним комітетом), який би підтримував нормальну життєдіяльність міста у складний перехідний період. Керівником цього комітету став Ендре Корлат, а Йожефа Епер’єші обрали заступником. Саме в якості члена цього комітету Йожеф разом з іншими депутатами проводив переговори з чехословацьким генералом Сватеком. “Чи правда, що ви вимагали від генерала припинити евакуацію з державних установ майна і цінностей?”, – допитували у 1945-му слідчі МДБ. Йожеф Епер’єші цього не визнавав, казав, що вони просто домовлялися з військовими, аби перехід відбувся без конфліктів і крові, адже проугорськи налаштовані мешканці вже виходили на вулиці Ужгорода, вивішували угорські прапори, співали пісень і святкували.

Будинок сім’ї Епер’єші на вулиці Духновича, 1927 рік

Одразу після зміни влади кар’єра Йожефа Епер’єші пішла вгору. Його обрали заступником голови адвокатської комори у Кошице – тієї самої установи, яка колись видавала йому, молодому юристу, дозвіл на відкриття власної контори. Займався він у той час і політикою, незмінною залишалася і роль Йожефа, як представника міської управи, у житті Ужгорода. У 1944 році, коли фронт Другої світової війни наближався до Карпат, Йожеф вивіз своїх доньок до друзів у містечко Сенец неподалік Братислави. Коли же радянські війська підходили до Ужгорода, виїхав з міста і сам. Він зупинився у Кошице (очевидно, з ним була і дружина, та точних даних про це не маємо), де і проживав аж до 13 травня 1945 року. Саме того дня у Кошице його зупинила і заарештувала тамтешня поліція. За кілька днів поліцейські вже везли Йожефа та кількох інших пійманих на вулицях Кошице ужгородців додому. От лише додому ці люди так і не потрапили. Принаймні Йожеф Епер’єші, якого кошицька поліція передала працівникам Міністерства державної безпеки, потрапив прямісінько у внутрішню тюрму ужгородського управління МБД (ця в’язниця знаходилася в будівлі нинішнього обласного управління СБУ). Цікавим є опис речей, які вже в Ужгороді вилучили під час обшуку “безпекарі”: 2300 пенге, 44 крони, золотий годинник на ланцюжку “Felsing-Berlin”, документи, зубна щітка, кальсони, рушник, кружка і носовички. Мабуть, щітку, рушники, кружку тощо рідні принесли ув’язненому Йожефу ще в Кошице. Тут їх йому залишили, а от цінні речі, як-от золотий швейцарський годинник 30-х років, і гроші забрали на зберігання (з великою долею ймовірності, просто забрали).

Так виглядав кишеньковий годинник Йожефа Епер’єші: золото 585 проби, швейцарський механізм, виготовлений для Німеччини. Фото – з інтернет-аукціону

63-річного Йожефа звинуватили в розбудові угорського націоналістичного руху на Закарпатті та активному членстві в буржуазних партіях. З травня по жовтень 1945-го тривало слідство, а 9 листопада того ж року суд під час закритого засідання постановив ув’язнити Йожефа Епер’єші на 6 років із конфіскацією всього майна. Як уже зазначалося вище, будинок у сім’ї Епер’єші забрали. В архіві КП “Архітектурно-планувальне бюро” (колишнє БТІ) є документ за 1949 рік, в якому зазначено, що будинок конфіскований, сім’я засудженого Йожефа Епер’єші там не проживає і документів на нього не має, тому будівлю вносять до переліку комунального майна.

Будинок сім’ї Епер’єші у кінці 90-х років. Фото – з домашнього архіву ужгородця Андрія Куруца

На жаль, мені так і не вдалося знайти нащадків Йожефа Епер’єші, аби дізнатися у них повну історію цього будинку і цієї цікавої сім’ї. Але знаю, що вони є, і зробили усе, аби очистити ім’я свого предка. Так, у 1990 році, за поданням родичів, прокуратура переглянула справу Йожефа Епер’єші і визначила, що в кримінальній справі немає доказів того, що підсудний проводив ворожу до СРСР діяльність, мовляв, усі інкриміновані йому дії він вчиняв на території іншої країни і не був на той час громадянином СРСР. Таким чином вирок, винесений Йожефу Епер’єші, офіційно визнали політичною репресією.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”

Про Захід