Погода Ужгород, Закарпаття 23 °C
прозахід
новини західної україни
Середа, 15 серпня 2018 року
  Останні новини:
   

Керамістка з Ужгорода майструє дивовижні горщечки для кактусів (Фото)

лютого 06
16:07 2018

Аліні Симкович 25 років, вона випускниця коледжу мистецтв ім. А. Ерделі та Львівської національної академії мистецтв. Про дівчину у ЗМІ пишуть часто, адже за 10 років навчання вона брала участь у великій кількості різноманітних мистецьких акції, зокрема два роки поспіль вона здобувала перемогу, зробивши кращі роботи у своїй категорії на Міжнародному гончарському фестивалі у столиці гончарства – селищі Опішня на Полтавщини. Також її роботу можна побачити і в першому підземному музеї скульптур, що розміщений в печері під назвою "Оптимістична" на Тернопільщині. Тут, на глибині близько 45 метрів,  разом з однокурсницею Аліна упродовж трьох днів ліпила оголену жінку – трипільський символ родючості. Цікавим є той факт, що температура у печері стабільна – 11 градусів, а завдяки мікроклімату, скульптури там залишатимуться незмінними. До слова, скульптурна експедиція такого плану у Європі проводилася вперше. Сьогодні дівчина без кераміки не уявляє свого життя. З її вправних рук на світ з'являються вази та тарілки, годинники та підсвічники, а також чимало цікавих та дивовижних виробів. Про це ми поговорили з мисткинею.

 

– Розкажи трохи про себе, коли ти зрозуміла, що глина – це твоє?

– Народилася я в Ужгороді. Навчалась в садочку, потім в школі, ходила на всі можливі гуртки. З часом залишилося тільки малювання. Коли подорослішала, настав час обирати, ким я хочу бути в майбутньому. З усіх предметів в школі найбільше любила малювання, от і вирішила вступати в ужгородський коледж мистецтв. Чесно кажучи на момент вступу я взагалі не мала уявлення, що таке кераміка і як її роблять. Але вже одразу з перших занять в коледжі я, як то кажуть, "ввійшла в смак". Мені подобалось з шматка глини створювати щось цікаве. Отак і почалась моя історія з керамікою.

 

– У тебе дуже хороша освіта, ти закінчила коледж й інститут. Часто можна почути, що якщо є життєве покликання, то освіта не потрібна. Можеш спростувати цю тезу?

– В 2011 році закінчила Ужгородський коледж мистецтв ім. А. Ерделі, навчалась на кераміці, де моїм викладачем була Попова Наталя Юріївна, в тому ж році вступила до Львівської Національної Академії Мистецтв на бакалавра на кафедру художньої кераміки і вже в 2017 успішно захистила магістерську роботу. Насправді, мистецтво – це така штука, яка не залежить від того скільки тобі років і де ти навчаєшся, якщо в тебе є бажання щось творити,  то ти твориш. І не  важливо що скажуть оточуючі на твій витвір. Але якщо ти хочеш присвятити цьому все життя  то ази потрібно знати. Бо малювати пензлем можна кожного дня і для цього непотрібно багато навиків, а от займатись керамікою чи металом це вже складніше, потрібно знати з якої глини можна ліпити, як її потім сушити, випалювати. Це дуже складний технологічний процес, його не можна навчитись за тиждень чи місяць. Насправді, я десять років присвятила навчанню, але і досі відкриваю для себе щось нове в кераміці, постійно експериментую...і надалі сподіваюсь цим займатися, таким чином я сама себе навчаю. Хай буде ще багато спроб і помилок в роботі, але це все приходить з практикою. Ми вчимося на своїх помилках, як то кажуть.

 

– Твоя дипломна робота вразила викладачів і відвідувачів, розкажи про неї.

– Моя дипломна робота складалася з комплексу керамічних ваз. Насправді, я до останнього не могла визначитись з темою своєї дипломи. За роки навчання було багато цікавих тем, але обрати з них всіх одну було дуже важко. Так, експериментальним шляхом я обрала декілька варіантів ескізів та створила з них комплект ваз (буквально за два тижні) . Я дуже люблю слухати музику, а ще краще – працювати під неї. Тому музика стала моєю музою в створенні диплому. Так на світ народилося 10 ваз, які творять один ансамбль. Виконувала свій диплом я з такого матеріалу як шамот, ліпила моделі, потім робила з них форму і вже в формі виходила готова ваза. Декорувала поливами та оксидами, що не завжди можна передбачити як в кінцевому результаті буде виглядати той чи інший колір. Це завжди хвилюючий момент, коли ти відкриваєш піч і не знаєш, що там всередині.  Саме ефект несподіванки мені і подобається в кераміці.

 

–  У якій техніці ти працюєш зараз?

– Насправді зараз я ще в творчому пошуку, намагаюсь знайти свій стиль, тому випробовую різні техніки. Але найбільше я люблю ліпити вручну, не гончарити чи відливати у формі, а саме ліпити з шматочків глини вручну. Це стан, коли я повністю занурююсь в роботу  і інколи не помічаю навіть як пролітає час.

 

– Серед останніх твоїх робіт – серія горщечків для кактусів. Чому саме кактуси?

– Завжди любила щось оригінальне і незвичне. Кактуси – моя пристрасть. Ніколи не можу встояти, коли проходжу повз якоїсь бабусі на вулиці, яка продає кактуси. Так і починається його історія. Спочатку з'являється кактус, а вже під нього мені приходить ідея зробити горщечок індивідуально під нього. Люблю експериментувати з формою та кольором, адже кактуси теж бувають різні.

 

– Глину вважають мертвим матеріалом, адже в ній не проростає нічого. Однак, досить взяти її до рук, як вона оживає. Ти одразу бачиш, яким буде твій виріб, чи вносиш корективи у процесі роботи?

– Зараз технології настільки розвинулись, що вже не потрібно, як раніше, ходити в ліс, копати яму та добувати глину, потім її просіювати, сушити... Сьогодні вже можна купити готовий матеріал і просто ліпити. В залежності від технології виробництва і глини є різні, тому і процес створення якогось виробу залежить від матеріалу. Буває що я одразу бачу якусь ідею і починаю ліпити, не маючи навіть чіткого уявлення  (ескізу) як це буде виглядати в кінцевому варіанті. А буває що на початковому етапі потрібно чітко і грамотно все продумати, зробити багато ескізів, прорахувати всі плюси і мінуси матеріалу, адже потім, в процесі роботи, важко буде щось змінити. Тому, зазвичай, кожен кераміст обирає собі матеріал близький по духу: комусь більше подобається гончарити, комусь робити посуд з фарфору, а хтось любить просто ліпити з глини. Для себе я обрала матеріал шамот. Це суміш глини з домішками вже випаленого черепка (так називають випалену кераміку). Він досить легкий в роботі і дає можливість створювати як великі речі (кераміку скульптурного плану), так і досить тендітні прикраси чи горщечки для моїх кактусів.

– Розкажи трохи про прикраси з глини, знаю, що ти на це заняття "підсадила" і маму біолога.

– Так, моя мама теж підсіла на кераміку. Напевно, десь в душі в ній живе кераміст. А все почалось ще тоді, коли я почала навчатись в коледжі. Мама зацікавилась і почала щось собі ліпити. Спочатку ліпила щось просте, робила маленькі намиста, прикраси. З часом пробувала робити невеличкі керамічні мельнички, пізніше тарілочки та різні підставочки під ароматичні палички та свічки. Зараз вже її важко зупинити, вона сама експериментує і придумовує щось цікаве. Це для неї своєрідне хобі і їй вже складно уявити свій вечір без шматочка глини.

 

– Гончарство в Україні вважається давнім ремеслом, яке було популярне в усіх регіонах. Як вважаєш, що чекає на українське гончарство та кераміку у майбутньому?

– На жаль, зараз дуже мало залишилось майстрів і керамістів, які займаються керамікою такою, якою робили її їхні предки. Сьогодні технології настільки розвинулись, що всі матеріали можна купити вже в готовому вигляді, замовивши через інтернет. Тому з кожним роком можливостей стає все більше і, відповідно, молодих керамістів також. Я вважаю, що це дуже добре, адже, після закінчення навчання, в тебе є можливість займатися улюбленою справою. Зараз проводять багато різних конкурсів та пленерів для молодих художників-керамістів, але, на жаль, в Україні таких заходів дуже мало, а поїхати закордон для обміну досвідом собі не кожен може дозволити.  Але я тішуся, що обрала саме кераміку. Зараз я не можу собі навіть уявити себе в іншій сфері діяльності.

Розмовляла Вікторія Жуйко, спеціально для "Про Заходу"

 

 

Подібні новини



Популярні новини

Закарпатець Томаш Лукач – про те, як підкорити столицю і стати одним із найуспішніших саунд-продюсерів України (Фото, відео)

    Закарпатець

Ще якихось шість років тому ніхто у Києві навіть не підозрював про існування Томаша Лукача, а нині він має у столиці власну студію звукозапису, до якої на кілька ...