Нещодавно спільнота “Uzhhorod Transkarpatia Guide” опублікувала у соцмережі “Facebook” цікаве кольорове фото, зроблене 1970-го року в ужгородському валютному магазині “Каштан”. Світлина викликала неоднозначну реакцію: одні ностальгували, інші ж нарікали, що нема чого жалкувати за часом, коли якісну продукцію пропонували лише закордонним туристам і за валюту, забороняючи доступ до таких магазинів звичайним громадянам. “Про Захід” же вирішив просто розповісти молодшому поколінню, яке не пам'ятає радянських часів, що таке валютні магазини, за яким принципом вони працювали і що у них можна було купити.
Але спершу повернімося до фотографії. На ній у блакитній сукні за прилавком стоїть завідувач “Каштану”, завжди привітна ужгородка Ярина Грабар. Нині її вже немає серед нас, але багато хто в місті досі пам'ятає цю жінку. Перед Яриною Йосипівною на світлині бачимо гіда-перекладача Людмилу Турі. Користувачі соцмережі розповіли, що нині пані Людмила проживає у Будапешті. Другу працівницю магазину “Каштан” звали Гізеллою.
То ж що це за магазин такий – “Каштан”? Річ у тім, що у Радянському Союзі громадянам категорично заборонялося мати валюту. За зберігання валюти, а тим більше за її купівлю чи продаж можна було надовго сісти у в'язницю. Більше того, максимальною мірою покарання за валютні операції була смертна кара, тож ризикувати наважувався мало хто. Між тим, приблизно з середини 50-х років до СРСР вже почали приїздити туристи, котрим потрібно було запропонувати витратити валюту, а разом із тим і показати, які чудові речі виготовляють у країні. Так у великих містах з'явилися перші валютні кіоски і магазини – закриті заклади, де можна було придбати речі так званої першої якості за валюту.
Нині донька зображеної на світлині Ярини Грабар, Наталія Борецька-Грабар розповідає, що перший валютний кіоск в Ужгороді, за її відомостями, відкрили у холі готелю “Верховина”. Було це десь у 1965-му, відтоді там і почала працювати молода Ярина Грабар. Обрали дівчину на таку відповідальну посаду через те, що вона добре володіла англійською мовою та прекрасно знала угорську. У той період валютний кіоск підпорядковувався “Укрювелірторгу”, а купити у ньому можна було лише сувенірну продукцію: матрьошок, розписані дерев'яні ложки, самовари, біжутерію з бурштином тощо.
У 1970-му кіоск переїхав у готель “Ужгород”, куди в ті часи поселяли іноземних туристів. Спершу він у вигляді невеличкого кіоску-відділу працював біля входу до ресторану, а потім під валютний магазин, який назвали “Каштаном” (саме таку назву мали всі валютні магазини в Україні, в Росії же вони називалися “Берізками”), виділили просторе приміщення зліва від входу в готель. Асортимент у цьому магазині вже став ширшим, але в основному там все ж продавали сувенірну продукцію. У сімейному архіві Ярини Грабар її дочка Наталія знайшла для нас ще одну світлину з тодішнього “Каштану”. На ній видно, що іноземним туристам на згадку про подорож у СРСР пропонували придбати фарфоровий посуд і фігурки, квітчасті хустки, ляльок у національному одязі, ткані вироби, розписаний дерев'яний посуд тощо.
.jpg)
У другій половині 70-х магазин “Каштан” знову переїхав, цього разу у ще більше приміщення, але знову ж таки для зручності туристів недалеко від готелю “Ужгород” – на нинішню вулицю Л.Толстого, на перший поверх будинку, де в радянські часи працював магазин “Таллінн”. Причиною цього стало значне розширення асортименту, пов'язане з новим явищем – візитами емігрантів. У ті роки на Закарпаття (мабуть, це стосувалося всієї України, але Заходу особливо) почали приїздити люди, котрі ще перед Другою світовою війною емігрували до інших країн. Як правило, вже у літньому віці, вони хотіли через багато років знову побачити місця своєї юності, обійняти рідних, яких не бачили довгий час, сходити на могили батьків. Особливо багато таких “місцевих” туристів було з США, Канади та Німеччини. Їх привозили, як правило, організованою групою, селили у готелі, всюди супроводжували. У супроводі кожної групи були 3-4 гіди-перекладачі, котрі працювали в системі управління іноземного туризму, простіше кажучи, інтуризму. Саме вони організовували для груп емігрантів і відвідини валютного магазину.
Відповідальні за цю сферу торгівлі були люди не дурні, вони бачили, що розширивши асортимент товарів у валютних магазинах, можна “примусити” туристів залишити в СРСР куди більше валюти. Американці та канадійці дуже хотіли якось допомогти своїм родичам, однак гроші їм лишати було небезпечно, тому вони купували рідним різноманітні речі. На той час, коли “Каштан” працював на нинішній вулиці Л.Толстого, там можна було за валюту придбати найрізноманітніші товари: одяг, кришталь, техніку і навіть автомобілі.
Як усе це працювало, розповіла нам багаторічна касир “Каштану” Тетяна Кияк. Вона прийшла у цей магазин у 1983-му зовсім молодою дівчиною. Робота її на той час вважалася престижною, такою посадою дуже дорожили. Ще б пак – то був єдиний у місті валютний магазин, куди заходили лише іноземці! Для простих людей двері його були завжди закритими. Відчинялися вони за дзвінком на вході, коли приходила заздалегідь запланована група. Коли останнім у магазин заходив керівник туристичної групи, двері знову зачинялися на ключ.
Нині Тетяна Іванівна згадує, що на вулиці Льва Толстого “Каштан” працював так само недовго. Його приблизно на рік перенесли на нинішню вулицю Волошина у центр міста, де тоді працював ювелірний магазин “Діамант”. А десь у 1985-му “Каштан” знову переїхав – ближче до нового готелю “Інтурист-Закарпаття” на нинішню вулицю Минайську. Там під валютний магазин віддали просторе двоповерхове приміщення, в якому до того працював художній салон. У цей час систему магазинів “Каштан” приєднали до “Зовнішпосилторгу” (російською – “Внешпосылторг”), тож асортимент знову значно збільшився за рахунок товарів, які привозили у магазин з багатьох країн світу.
.jpg)
У ті часи “Каштан” виглядав так. На першому поверсі одразу при вході був розташований відділ сувенірів: ті ж матрьошки, різьблені речі закарпатських майстрів, хустки, ляльки тощо. Трохи далі – продовольчий відділ, який у ті роки користувався шаленим попитом, бо там можна було придбати спиртні напої, причому як радянські (шампанське, “Троянда Закарпаття”, горілка “Столична” тощо), так і “заморські” (фінську горілку, різнокольорові лікери, справжнє шотландське віскі), а також оригінальні американські сигарети. Також у продовольчому відділі на полицях стояли банки з ікрою, італійські мідії, м'ясні консерви, цукерки та шоколад, ізраїльські сухі супи.
На другом поверсі можна було придбати техніку, причому тут вже у ті часи продавали німецькі пральні машини з боковою заправкою, посудомийні машини, японські телевізори та магнітофони, холодильники, кавоварки. Зазвичай цей відділ найбільше приваблював американців та канадійців, котрі приводили сюди своїх родичів, а ті обирали для сім'ї подарунок, от так легко і без черги. Тут же можна було замовити автомобіль – “Волгу” чи “Жигулі”. Машини стояли на складі у Львові. “Волга”, за споминами касира Тетяни Кияк, коштувала близько 5 тисяч американських доларів, “Жигулі” – на тисячу дешевше. Якщо емігрант хотів купити для своїх тутешніх рідних автомобіль, він платив за нього у “Каштані”, йому виписували чек, а потім рідні з цим чеком їхали у Львів за своїм автомобілем.
Але найбільшу частину другого поверху магазину “Каштан” займали одяг і взуття. Тут були розкішні італійські чобітки і черевики, французькі туфлі, японські жіночі светри, фінські шерстяні жіночі костюми, чоловічі сорочки, брюки, светри, костюми, норкові шуби, ондатрові шапки і ще купа всього. Під кінець 80-х років з'явилися у продажу і новомодні джинси.
Група туристів могла закуповуватися у цьому магазині і протягом 4-5 годин. Одного разу американський священик-емігрант, котрий мав у Хусті 14 братів і сестер, привів із собою у “Каштан” з десяток своїх місцевих родичів і всім купував речі домашнього вжитку і одяг. Зайняло це у них майже весь робочий день.
Загалом же магазин працював нечасто, особливо у зимовий період. Тоді за місяць у “Каштан” могла приїхати всього одна-дві групи, іноді – жодної. З березня у роботі працівників починалося пожвавлення, а от влітку вони, бувало, приймали і по кілька груп на тиждень. При цьому кожен із 4-х працівників мусив ходити на роботу щодня, навіть якщо туристів не очікували. Тоді дівчата протирали пил із сувенірів, прибирали, а ще самі розвантажували товари. Наша співрозмовниця Тетяна Іванівна навіть пригадувала, як вони без жодної допомоги розвантажували важкі ящики з горілкою у той час, коли вона була дуже ходовим товаром.
Робочий колектив “Каштану” не змінювався багато років. Всі його члени мусили регулярно відвідувати мовну школу при готелі “Інтурист-Закарпаття”, де персонал готелю і працівниць “Каштану” підтягували у знанні англійської мови. Вільно володіти іноземною мовою вони не мусили, та й потреби у ній не було, бо основна частина туристів були емігрантами, котрі добре говорили українською. Якщо зрідка заїжджали італійці чи французи, з ними у групі завжди було кілька перекладачів, котрі допомагали здійснити покупку. Цікаво, що приймали у “Каштані” валюту 14-ти капіталістичних країн: США, Канади, Великобританії, Німеччини, Австрії, Італії, Франції, Швейцарії, Японії тощо.
Мені стало цікаво: а чи слідкували за магазином органи держбезпеки? Колишня касир “Каштану” Тетяна Іванівна того не знає, але допускає, що їх могли перевіряти на рахунок дотримання правил роботи магазину. Всередину справді не допускався ніхто сторонній, хіба туристи могли взяти родичів, або працівники готелю “Закарпаття” разом із групою час від часу могли прийти.
То невже звичайні ужгородці ніяк не могли отримати доступу до якісних товарів іноземного виробництва? Виявляється, спосіб був. Раз на рік “Каштан” проводив так зване розбронювання. До обласного торгового товариства подавався список товарів, які за 2-3 роки не продалися (щодо продуктів, то вони потрапляли у список за два тижні до закінчення терміну придатності). Як правило, одяг далі передавали у весільний салон на вул. Л.Толстого, їжу – у “Білочку”, техніку – у магазини побутової техніки. Саме там і можна було, якщо поталанить, придбати речі з “Каштану”.
Закрився цей валютний магазин у 1991-му – коли валюта перестала бути забороненою. Система такої торгівлі розсипалася разом із СРСР.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
