Дмитро Дацюк – не корінний ужгородець, у нашому місті проживає всього 4 роки, однак за цей час уже встиг зарекомендувати себе не тільки як добрий лікар, а й як людина з великим серцем.
Лише за цей рік він допоміг зоозахисникам простерилізувати близько сотні безпритульних собак і кішок. А ще вирішив, що всіх тварин-безхатьків лікуватиме безплатно. Не дивно, що кожного дня йому несуть хворих нічийних псів, кішечок, голубів і навіть звичайних горобців.
“Тут я роблю добру справу”
– Дмитре, любов до тварин у вас із дитинства?
– Так. Родом я з села на Вінниччині, тому вдома у нас завжди було велике господарство: кінь, корова, гуси, кролики, голуби. Я дуже любив усіх наших тварин, і вони любили мене. Голуби йшли на руки, не боялися зовсім. А ще я постійно приносив додому знайдених котиків. Мама мене навіть називала кошачим татком. Словом, я з дитинства знав, що хочу бути саме ветеринаром. Після закінчення 9-го класу вступив до Тульчинського технікуму ветеринарної медицини. Потім продовжив навчання на ветеринарному факультеті Одеського аграрного університету.
– Правда, що ви довгий час працювали у Латвії?
– Було таке. Після навчання переїхав із родиною до Риги, там був провідним ветеринаром на великій свинофермі, а згодом працював у клініці, яка спеціалізувалася на дрібних домашніх тваринах. Прожив у Ризі 7 років. А потім вирішив, що хочу заснувати власну справу і приїхав до Ужгорода, де проживають мої брати. Тут і відкрив свою ветеринарну клініку.
– У Латвії ставлення до домашніх тварин різниться від нашого?
– Дуже відрізняється. Там власники тварин дуже відповідальні: тільки-но побачили, що домашній улюбленець погано почувається, одразу звертаються до ветеринара. У нас же часто тягнуть до останнього – мовляв, само пройде, а йдуть до спеціаліста вже коли бачать, що все погано. Може, таким чином люди прагнуть зекономити, не розуміючи, що затягування з розв'язанням проблеми призводить до того, що тварині потрібне триваліше і дорожче лікування. У Латвії я навіть був свідком того, як господарі брали кредити, аби врятувати свого домашнього улюбленця. Крім того, самі тварини відрізняються норовом. Знаєте, часто собаки “успадковують” характери своїх господарів, тому в Латвії вони чомусь спокійніші, культурніші. Тоді як у нас більше агресивних, ненавчених собак.
– Допомагати безпритульним тваринам ви почали ще у Латвії?
– Ну ви ж розумієте, що в Латвії з цим набагато краще, ніж у нас. Собак на вулицях взагалі немає, але бродячі кішки, котрі обживають підвали, трапляються. Волонтери нам кількох приносили, ми їх стерилізували, після чого цих тварин забирали до притулків. Одного разу, пам'ятаю, принесли ігуану, знайдену на вулиці. Мабуть, вона від когось утекла.
– Не страшно було, приїхавши до Ужгорода, відкривати свою справу?
– Ні, бо я був упевнений у своїй професійності й бачив, що маю тут незайняту нішу. Жодного разу з часу переїзду я не пожалкував, що працюю в Ужгороді. Тут я роблю добру справу.
“Тварин не усипляю принципово”
– Як ви познайомилися з місцевими зоозахисниками?
– Коли точно ми почали співпрацювати, не пам'ятаю. Якось вони принесли мені хвору тваринку, потім – другу. Згодом я почав їм робити знижки на лікування і стерилізацію бездомних собак та кішок. А не так давно взагалі вирішив, що лікуватиму цих бродяжок безплатно. З тих пір мені щодня зносять то собак, то кішок, то їжачка, то голуба, то горобців. Недавно принесли ворону з поламаним крилом. Ми зробили їй операцію, вставили у кістку спицю, тож через деякий час вона знову зможе літати. Мене дуже тішить, що у нас є люди, котрі не можуть пройти мимо покинутої чи хворої тварини.
– Бачу, що у вашій клініці теж живе котик…
– Це наш Митяй. Його принесли господарі, хотіли усипити, бо мав зламану лапку. Я відмовився. Усипляти фактично здорову тварину тільки тому, що господарі не хочуть витрачати час на її лікування? Запропонував залишити Митяя тут. Згодом ми до нього так звикли, що не змогли віддати. Тепер він живе у клініці, можна сказати – повноцінний господар. З пацієнтами не свариться.
– Ви принципово не усипляєте тварин?
– Тільки якщо ситуація справді безвихідна і я бачу, що тварина мучиться. Таке буває, якщо собаку, до прикладу, збила машина. В іншому разі намагаюся “витягнути” навіть, здавалося б, найбезнадійнішу тварину. Бо я вчився для того, щоб допомагати тваринам, а не вбивати їх. Господарям, котрі приходять з проханням усипити, я раджу піти до іншого ветеринара. Надто близько до серця я це сприймаю – потім почуваюся дуже погано. Бо це, як терези: ти наче і допомагаєш тварині не мучитися, але забираєш життя. Це “50 на 50” – добро і зло. Тому, аби добро все ж переважило, я ніколи не беру грошей за цю процедуру.
– Бізнесу така благодійність шкодить чи допомагає?
– Я не найкращий бізнесмен, погоджуюся. Але для мене важливіше бути хорошим лікарем.
– Чи трапляються історії з безпритульними тваринами, які вас вражають?
– Постійно. Приблизно рік тому в Ужгороді була хвиля собачих отруєнь. Тоді один з таких песиків сам приповз до нашої клініки. Він ніколи раніше тут не бував, але з останніх сил передибав дорогу, доліз до дверей і став чекати. Ми його рятували три доби, але нічого вдіяти не змогли.
Іншого разу принесли діти голуба з переламаним крилом. Ми його прооперували, виходили і випустили. А через 5 хвилин ті ж діти принесли нам ще одного такого голуба!
Цікава пригода трапилася не з безпритульною твариною, а зі звичайною домашньою сухопутною черепашкою. Її випадково прокрутили у пральній машині. Перелякана господиня принесли бідну тварину нам і думала, що я з неї глузую, питаючи, в якому режимі черепашку випрали. Але нічого: ми її пролікували, і вона досі собі повзає.
– Що потім стається з тими безпритульними тваринами, яких ви лікували чи стерилізували?
– Волонтери їх беруть на перетримку, тим часом шукаючи їм господарів. Дуже чекаємо, щоб у місті нарешті запрацював притулок – він украй потрібен. А я готовий йому допомагати.
