20 років в дорозі: Історія про закарпатського далекобійника, який третину життя їздить світом

Опубліковано:





Цей чоловік впізнає в обличчя, напевно, всіх ДАІвців, які патрулюють на дорогах України, він може порадити, у якому придорожньому кафе найсмачніший борщ і пельмені. А ще на власному досвіді не раз перевіряв, скільки людина може протриматися на консервах.

Михайлу Соханичу зараз 56. Він вже близько 20 років працює далекобійником. Професія давно переросла для нього у спосіб життя. Каже, що коли тільки пішов працювати, його Аня (дружина) влаштувала бойкот: “Тиждень зі мною не говорила! (сміється – авт.) Спочатку дуже просила, щоб я не йшов. Мовляв, небезпечна робота, вдома не буватиму… Але я її не послухав. Вирішив, що варто спробувати: автомобілі завжди любив та й оплата була дуже хороша. От жінка й сердилася. Перший час працював на КАМАЗі. Возили щебінь, здебільшого до Росії”, – розповідає пан Михайло.

Кулінарна майстерність: суп з ковбаси і кетчупу та сотня способів приготувати макарони

За роки в дорозі навчився кулінарної майстерності: смачну страву може приготувати з будь-чого: “Їжі, яку пакує дружина, на довго не вистачає, максимум – на 2 дні. А потім треба ж щось їсти. Постійно харчуватися у кафе – доволі дорого, тож доводиться готувати самому. Рецептів не маю, адже не завжди є можливість закупити всі продукти. Готую з того, що є. Основні інгредієнти – ковбаса, вермішель швидкого приготування, кетчуп, картопля. З цього, до речі, виходить смачнючий суп! (сміється – авт.) Інколи часу на куховарство немає, бо є термін, за який треба доставити вантаж. Тоді в раціоні консерви і бутерброди з “сухою” ковбасою. Найбільше люблю макарони. Способів їх приготування, напевно, знаю вже сотню. А якщо чесно, то проблем з їжею нема. Магазини – вже на кожному кроці, тож голодним не їжджу”.

“Віриш, що тебе таки хтось береже”

За 20 років пан Михайло не раз потрапляв у небезпечні ситуації. Розповідає, що коли тільки почав їздити, то ледь не загинув: “То було взимку. Їхав перевалом, назустріч вилетіло авто. Я швидко вивернув кермо, і сам мало не перекинувся… Дивом тоді уникнув аварії!”. Далекобійник каже, що таких ситуацій було багато, але завжди допомагала віра в Бога: “Для людини, яка живе спокійним домашнім життям це не має такого великого значення. А коли ти опиняєшся недалеко від загибелі і все-таки виживаєш, починаєш вірити, що хтось тебе таки береже”.

У світі – багато добрих людей!

Михайло Соханич розповідає, що багато разів переконувався у доброті людей. Бувало, що машина ламалася посеред дороги, й абсолютно незнайомі люди допомагали. Що стосується спілкування далекобійників з колегами, то у них взагалі є своя система знаків, якими вони попереджують одне одного про небезпеку або, наприклад, про те, що попереду – ДАІвці. А ще водії вантажівок завжди вітаються на дорозі. “Не знаю, чи є ще десь люди доброзичливіші і дружелюбніші, ніж каміонщики. Вони завжди готові допомогти: якщо у тебе зламалася машина, то будь-ким можна передати потрібну деталь. Якщо раптом застряг посеред поля, то з тобою поділяться їжею, водою, всім, що необхідно! Приємно в різних областях, країнах зустрічати земляків. Думаю, кожен далекобійник може похвалитися довжелезним списком добрих знайомих у будь-якій точці Європи”, – розповідає Михайло Соханич.

Росіяни – не такі, як їх тут малюють

Зараз пан Михайло їздить переважно у Чехію, Словаччину і Росію. Каже, що росіяни – не такі, як їх тут малюють. Більшість – розумні й адекватні люди, які не хочуть війни так само, як і ми. Але є окремі “патріоти”, яких нам показують на телеекранах, і саме завдяки їм складається загальний портрет народу. “Так, вони бояться. Як боявся би кожен із нас. Але ці люди розуміють всю серйозність ситуації, яка тепер відбувається. Вони не хочуть війни. Адже гинуть не лише наші хлопці, а й їхні”, – каже пан Михайло.

Не така вже і романтика, як здається

Загалом, життя в дорозі – не така вже й романтика, як здається. Водій відповідає за вантаж, який везе. Він мусить бути стійким до стресів, мати міцне здоров`я, могти захистити себе у разі потреби. А ще – навчитися куховарити, прати та заспокоювати дружину: “Рідні вдома, звісно ж, переживають… Моя Аня, бувало, надивиться різного по телевізору, і дзвонить потім щогодини. То перші 10 років так було – постійно нервувала. Потім зрозуміла нарешті, що на дорозі я обережний, тож нічого зі мною не станеться. Тепер я часто вдома, вже вік не той, щоб відправлятися у дальні рейси. А взагалі, дуже радий, що обрав саме цю професію. Попри всі труднощі, мені є, що згадати!”.

Пан Михайло каже, що тепер, завдяки технічним засобам, життя далекобійників стало набагато простішим. Якщо коли маршрут прокладали за допомогою карти, то тепер комп`ютер сам приведе, куди треба. А ще є можливість дивитися фільми у дорозі – це рятує, коли, наприклад, чекаєш у черзі на кордоні чи довго не розвантажують авто. З кожного рейсу привозить подарунки: внучка хоч і доросла, повернення діда чекає з нетерпінням!

 

Крістіна Гудак, “Про Захід”

 

 

 


Про Захід