Законопроект “Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення” вчора нарешті став повноцінним законом. Він має вже у найближчий час повалити стіну застарілої радянської системи охорони здоров'я населення. Саме з цього документу починається старт медичної реформи в Україні, яка протягом останніх кількох років наштовхувалася на різноманітні штучно створені перепони.
Нині не те, що суспільство – навіть самі українські медики поділилися на два табори: тих, хто цілковито підтримує медичну реформу, і тих, хто вважає, що ми дуже ризикуємо, руйнуючи систему, яка нібито і так нормально працювала. Однак варто скинути рожеві окуляри: ми давно вже не маємо безкоштовної медицини, а радянська система недієва і задорога у теперішніх умовах. Тепер шляху назад немає: Верховна Рада проголосувала за реформу, тож вже дуже скоро ми самі зможемо оцінити зміни в українській системі охорони здоров'я.
Розробляючи найбільш підходящу для нашої країни систему, творці законодавчого документу покладалися на досвід кількох іноземних держав – Канади, Норвегії, Італії, Іспанії тощо. У Канаді, наприклад, за дуже схожими принципами медична програма працює ще з 1962 року. Тоді державну програму безкоштовної медичної допомоги населенню у штики прийняли канадські лікарі, вони, як нині це подекуди спостерігається і у нас, не вірили, що з цього може вийти щось путнє. Однак багаторічна практика доводить, що система успішно працює. Нині, за статистикою, нею абсолютно задоволені 65% громадян. Хоча у Канаді і визнають: програма має певні недоліки, зокрема те, що громадянам доводиться інколи по кілька місяців чекати черги для проведення планових операцій, і кілька днів – на запис до вузького спеціаліста.
Поки невідомо, як із цим буде в Україні, але точно відомо одне: як у Канаді, Італії, Іспанії, так і у нас основне навантаження ляже на плечі сімейних лікарів. З усім, що людину турбує, вона має йти до сімейного лікаря, якого обрала на свій розсуд. А вже сімейний лікар після огляду і консультації прийматиме рішення, чи потрібно направляти пацієнта до вузького спеціаліста у поліклініку. Робота, яка раніше в українських медиків вважалася найбезперспективнішою, вже скоро буде оцінюватися належно. У сімейних лікарів значно зросте заробітна плата, але і вимог побільшає. У будь-якій країні Європи сімейний лікар – це ходяча медична енциклопедія і знавець усіх людських хвороб. Він і зір перевірить, і від застуди вилікує, і немовля огляне. Лише у справді потрібному випадку лікар рекомендує звернутися до вузького спеціаліста. Однак у 95% випадків консультації сімейного лікаря досить для підтримання належного рівня здоров'я населення.
.jpg)
Українські сімейні лікарі теж повинні мати такий рівень обізнаності, та не лише у знаннях і досвіді різниця – слід ще й умови роботи зробити європейськими. Усе це МОЗ обіцяє владнати, звісно, не одразу, а поступово. Головне, що у цій нелегкій справі є початок, який дозволить нашим громадянам повноцінно слідкувати за своїм здоров'ям, не переймаючись фінансовим боком питання. Повністю безкоштовна первинна медична допомога – це ще одна складова, запозичена у канадської системи охорони здоров'я. Звертаючись до сімейних лікарів у державні чи приватні клініки, канадійці не сплачують абсолютно нічого – всі витрати бере на себе держава. У нас також уся первинна допомога буде безкоштовною, усе, що потрібно – лише заключити договір з лікарем, якому пацієнт довіряє. Це так само може бути лікар державної амбулаторії, або лікар загальної практики у приватній клініці, які зараз відкриваються у великій кількості. Щоправда, ще далеко не всі приватні клініки вирішили, чи укладатимуть вони такі договори з клієнтами. Причин тому є кілька: по-перше, недовіра до держави, яка має перерахувати за кожного пацієнта гроші, а по-друге, власне сама сума тих перерахувань (в середньому, залежно від віку пацієнта – 210 грн. на рік).
З європейського досвіду ми переймемо також так звані протоколи лікування. Це означає, що лікар не виписуватиме пацієнту величезну кількість різноманітних препаратів на свій розсуд, а послуговуватиметься розробленими Всесвітньої організацією охорони здоров'я протоколами, тобто випише той препарат, який рекомендує для лікування ВОЗ. В українському Міністерстві охорони здоров'я на цей крок хочуть піти не від недовіри до знань наших лікарів, а у першу чергу для того, аби побороти фармацевтичну мафію. Там вважають, що часто лікарі виписують велику кількість непотрібних дорогих препаратів, бо мають за це фінансову віддяку від виробників ліків.
Ще одним нашим нововведенням за нормами, які діють майже в усіх європейських країнах, стане електронний реєстр лікарів та пацієнтів. Але головне, що зміниться, – це система фінансування медичної галузі. Навіть фахівці Світового банку не раз заявляли, що вона є вкрай неефективною, бо Україна наразі витрачає на медицину понад 4% ВВП, а це відчутно більше, ніж будь-яка країна із схожим рівнем доходів. При цьому якість медичних послуг залишається незадовільною, в країні спостерігається високий рівень смертності та інвалідності.
.jpg)
Ці та інші показники доводять, що українська система охорони здоров'я не просто потребує, а вкрай потребує змін. Наша сусідка Польща проводить свою реформу медицини вже багато років, повністю змінивши схожу на радянську систему ще у 1999 році, тобто 18 років тому. Ми відстали від Польщі на цілих 18 років, маємо, порівняно з цією країною, набагато гірші показники у тривалості життя, рівні дитячої смертності, якості медичних послуг. Але чомусь досі вагаємося: варто щось змінювати, чи ні. Насправді ж варто запастися терпінням і поступово виводити медичну галузь на новий рівень – відшліфовуючи недоліки і закріплюючи успіхи. Можливо, це не вдасться зробити швидко, можливо, це буде болісно для тих лікарів, котрі не хочуть щось змінювати, але спробувати варто.
“Про Захід”
