Багато хто з ужгородців не раз звертали в місті увагу на вуличного музиканта, котрий у пішохідній частині міста, або на проспекті Свободи грає індіанську музику. Біля нього зупиняються, його фотографують, а він посміхається і натхненно, пританцьовуючи в такт, грає. Звати його Віталій Волошин, творче псевдо – Амарок. Нині “Про Захід” познайомить вас із музикантом ближче, тим більше, що історія Віталія та його життєві принципи – цікаві і дуже повчальні.
– Віталію, ваша поява на вулицях Ужгорода з такою незвичною для нас музикою кілька років тому стала великою несподіванкою. Ніхто серед тутешніх музикантів вас раніше не чув і не знав. Звідки ви до нас приїхали?
– Насправді, я – закарпатець, народився у селі Довгому на Іршавщині, але коли був малим, мій батько трагічно загинув на лісозаготівлі, і мама з чотирма малими дітьми повернулася на свою малу батьківщину – місто Куп'янськ на Харківщині. Виріс я там, хоча н канікулах часто приїздив на Закарпаття. Жили ми дуже бідно (мої підліткові роки припали на кінець 80-х-початок 90-х років), тому я з 14 років мусив працювати. У ті часи перед нами відкривалося багато стежок, але я не обрав хибної: ніколи не курив, не вживав нецензурної лексики, навіть по сьогоднішній день не знаю смаку пива, бо ніколи його не куштував. Я працював і навчався, при цьому освіту маю лише середню, після школи ніде не вчився. У 17 років вирішив, що хочу повернутися на Закарпаття. Звідси вже і до армії пішов.
– Ви казали, що музикою займалися з дитинства. Хто вас навчав?
– Дідусь із Довгого – Дьордь Волошин. Він був досить відомим у районі музикантом, грав на сопілках, цимбалах. Поки був живий, то вчив і мене грати, казав, що бачить у мені талант до музики. Дідусь сам робив сопілки. Коли мені було 7 років, зробив для мене сопілку, якою я дуже дорожив, навіть до армії з собою взяв. Але там хлопці поводилися з нею дуже необережно і зламали. Для мене це стало справжньою трагедію, бо сопілка була пам'яттю про діда. Вже значно пізніше я почав сам виготовляти сопілки. Першу зробив собі з бузини, тепер теж граю лише на сопілках і флейтах, виготовлених власноруч. Такі інструменти мають особливу енергетику.
– Ви вже в дитинстві грали на публіці?
– Першими моїми слухачами були вівці і кози, яких я випасав у Довгому. Наша родина там вже багато років займається сироварінням і має великі отари. Коли я приїздив до дідуся з бабусею, то теж допомагав пасти худобу. На пасовиськах і грав. Потім для односельчан грав, але все було, звісно, несерйозно. Я ж не мав музичної освіти, тому все підбирав на слух. Колись ще дитиною хотів вступити до музичної школи, але у Куп'янську грі на народних інструментах не навчали. Доводилося самому вчитися. Нині я на середньому рівні граю на баяні, акордеоні, трубі, фортепіано, гітарі, цимбалах, сопілках.
– Нині, вже у дорослому віці, не думали все-таки отримати музичну освіту?
– Десь близько року тому запрошували мене викладати в культосвітньому училищі, а я й кажу, що не можу, бо освіти не маю. Може, й хотів би її отримати, але зараз це не на часі. Я не так давно одружився, виховую трьох дітей, тобто маю чимало обов'язків.
.jpg)
– Тоді давайте повернемося до того, як же ви стали вуличним музикантом.
– Це був довгий процес. Музика мене супроводжувала все життя, але довго не була моєю роботою. Близько 10-ти років я подорожував по світу. Жив у Португалії, Іспанії, Узбекистані, Казахстані, Туреччині, Ізраїлі, Росії, нелегально на баржі дістався Англії. У той час я хотів знайти себе, багато чого переосмислив, зрозумів. А якось поїхав я на роботу до Польщі. Посередники мене тоді обманули: гроші за пошук роботи взяли, а на місці ніхто мене не зустрів і на телефонні дзвінки ніхто не відповідав. Я опинився на вокзалі міста Лодзь сам, не маючи грошей навіть на зворотний квиток. Із собою мав лише особисті речі і флейту, яку завжди возив із собою. Пересидів до ранку на вокзалі, а тоді наважився на те, аби вийти на вулицю і спробувати заграти, аби назбирати гроші бодай на квиток до України. Пригадую, я тоді дуже хвилювався. Став на вулиці, почав грати мелодії українських народних пісень. Вже з перших хвилин люди почали звертати на мене увагу, зупинялися, кидали гроші, аплодували. Вже за кілька годин сума, необхідна для повернення, була у мене.
Я повернувся у Куп'янськ і продовжив там робити те, що вмів на той час найкраще – викладав керамічну плитку. Я був непоганим плиточником, але якось захворів, пішов до лікаря, і там почув, що у мене всі легені в рубцях. Причиною того було вдихання будівельного пороху, тому лікар порадила мені залишити цю роботу. Це було нелегким рішенням, бо на будівництві я непогано заробляв. А тоді подумав, що міг би заробляти на життя музикою. Щоправда, морально це було важко перетравити, треба було переступити через власне почуття сорому.
– Вам здавалося, що грати на вулиці – це соромно?
– Так, бо я зростав у Радянському Союзі, де це заняття вважали жебракуванням, а міліція могла оштрафувати. Навіть Висоцького у свій час штрафували за те, що він грав на вулиці. Переступити цей поріг було досить важко, а допомогли мені друзі, коли сказали: ти справді добре граєш, спробуй. Перший мій виступ був на фестивалі “Бандерштадт”. Публіка сприймала виступ дуже добре, і це мене заохотило. Я почав репетирувати вдома, займався по 12 годин на день, відшліфовував звучання. Знаєте, я ще той педант, мені важливо, аби те, що я роблю, було ідеальним.
– А як ви зрозуміли, що хочете грати індіанську музику?
– Якось я почув в Одесі гру гурту з Болівії. Вона мені дуже сподобалася, я познайомився з музикантами, а вони люб'язно подарували мені мінусівку однієї пісні. Щоб ви розуміли, мінусівки – це річ складна і дорога. Тому цей подарунок був для мене дуже важливим. Я вивчив цю пісню, і коли грав її на вулиці, то бачив, що публіка дуже добре на неї реагує.
Власне, мені теж імпонує музика народів Латинської Америки. Я відчуваю її особливо глибоко, вона здається мені дуже вільною, дуже близькою до природи. Я завжди відчував зв'язок з природою, не розумію, як можна любити природу, і разом з тим її нищити. Саме тому я вже близько 12 років є вегетаріанцем.
За роки роботи у музиці у мене з'явилося дуже багато друзів з Болівії, Перу та інших країн. Вони кажуть, що у мене справді є відчуття цієї музики, що я вже як справжній індіанець. Я ж кажу, що за національністю я, звісно, українець, і взагалі – патріот, учасник Майдану. Але в душі я навіть не індіанець, а просто землянин, син нашої Землі.
– А ви колись бували у Латинській Америці?
– Це моя мрія. Але поки я не можу її здійснити, бо це дуже дорого.
.jpg)
– Як доля привела вас до Ужгорода?
– В Ужгороді я проживаю з 2000 року, а грати на вулиці тут почав 5 років тому. Це рішення прийшло спонтанно, одного разу я йшов по центру і зауважив, що не бачу жодного вуличного музиканта. Лише старенький скрипаль Яша іноді виходив пограти, але потім він помер, і Ужгород на якийсь період узагалі лишився без вуличної музики. Я ж вважаю, що кожне місто мусить мати своїх музикантів, бо вони створюють позитивний настрій, додають місту родзинки. І тоді я вийшов на Корзо пограти. Спершу робив це раз на місяць, або й трохи рідше. А тоді став виходити частіше. Тепер в Ужгороді мене можна побачити раз на тиждень. Іноді люди мене питають: як же ти одного дня граєш індіанську музику на проспекті Свободи, а другого – на Корзо виконуєш зовсім іншу музику на губній гармошці і гітарі? Тоді я пояснюю, що на гітарі й губній гармошці на Корзо граю не я, а мій брат-близнюк Василь, котрого я теж “підсадив” на музику.
– Нині вулична музика стала вашою роботою, чи маєте й інше заняття?
– Ні, я лише граю. Це в Ужгороді я буваю всього раз на тиждень, а у всі інші робочі дні виїжджаю грати до інших закарпатських міст: Берегова, Мукачева, Хуста, Виноградова тощо. Нащо набридати жителям одного міста, якщо є так багато населених пунктів, де тебе чекають і люблять? Маленькі міста у нас не балувані музикою, тому слухачів, як правило, буває куди більше, ніж у великих містах. Якось я грав у Чопі, то там за кілька хвилин ціла площа людей зібралася, навіть з вікон сусідніх багатоповерхівок дивилися!
Час від часу я виїжджаю у турне Західною Україною, то теж намагаюся обирати для виступів невеличкі міста, обділені увагою музикантів. У Здолбунові мене, наприклад, як зірку зустрічали, цілий натовп зібрався, аплодував, дуже довго не відпускав. Хоч такі турне, коли вдень працюєш, а вночі переїжджаєш до іншого міста, дуже вимотують фізично, але морального задоволення приносять з надлишком.
– Вас запрошують грати на якихось урочистостях?
– Так, але я не завжди погоджуюся, бо маю певні принципи, від яких не можу відступити. Я вважаю себе людиною духовною і релігійною, тому не буду грати, до прикладу, на весіллі, якщо під мою музику люди споживатимуть алкогольні напої.
.jpg)
– Які ще принципи є важливим для вас у роботі?
– Мені важливо, аби моя робота не приносила дискомфорту іншим. Бувало, працівники магазинів казали, що музика заважає їм спілкуватися з клієнтами. Тепер я постійно обходжу магазини, біля яких граю, і цікавлюся, чи я не заважаю, чи не надто гучно музика звучить.
Також я не беру гроші від бідних пенсіонерів. Кажу: будь ласка, не давайте мені, і вертаю їм гроші. А ще я ніколи не відмовляю людям у спілкуванні. Знаєте, до мене часто підходять люди. Дякують, а потім починають щось розповідати. На жаль, нині багато людей відчувають брак спілкування. Батьки дуже мало розмовляють зі своїми дітьми, а дорослі діти мало спілкуються зі старими батьками. От і сьогодні підійшов дідусь до мене і півгодини розповідав про своїх дітей, своє життя, про політику, ціни і про все на світі. Йому навіть не потрібно було, аби я відповідав. Він просто хотів виговоритися. І я не перебивав, терпляче вислухав, попрощався і лише тоді продовжив працювати.
– Віталію, а ви допускаєте, що ця робота може вам набриднути?
– Не думаю. Я все-таки вважаю, що став музикантом за покликанням, а не від безвиході. Для роботи у мене є три мотивації: перше – це оте покликання бути музикантом, друге – задоволення, яке отримують від роботи я і мої слухачі. А про третю мотивацію скажу вам без диктофона, бо моє релігійне переконання не дозволяє хвалитися добрими справами.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Про Захід”
