Завдяки історичній повісті “Захар Беркут” Івана Франка, навіть ті, хто не надто любив історію в школі, знають про військовий похід монгольського війська під проводом хана Батия – Бату-хана в країни Східної та Центральної Європи. Західний похід монголів, який складався з кількох етапів, описаний істориками доволі детально. А от про сам перехід через Карпати, які довелося подолати орді на шляху до Угорщини, інформації не так багато. У багатьох історичних джерелах наведена лаконічна довідка про те, що навесні 1241-го року орди хана Батия перейшли Верецький перевал (Ворітський, або в літописних джерелах перевал Руські ворота), захопили і зруйнували Мукачево, Ужгород, Тячів, Солотвино і багато інших населених пунктів, а в 1242-му році раптово відкотилися назад.
Зрозуміло, що через давність історичних подій, пам'яток того періоду на Закарпатті мало. Однак монгольський слід походу внука Чингіз-хана через Карпати таки можна віднайти в історичних джерелах давнього часу та навіть в нечастих, але унікальних археологічних знахідках.
Відомий іранський державний діяч, історик-енциклопедист Рашид-ад-Дін Фазлуллах у своїй великій праці “Джамі ат-таваріх” (“Збірник літописів”) в частині “Літопис царевичів Кипчакського степу” пише: “Восени хулугіне-іл, року миші (1239 р.), коли Гаюк-хан і Менгу-каан, відповідно до веління каана (хана Угедея), вернулися з Кипчакського степу, царевичі Бату з братами, Кадан, Бурі і Бучек направилися походом в країну руських і народу чорних шапок, і в дев'ять днів взяли велике місто, якому ім'я Манкер-кан, (в інших джерелах Макерфаан) (Київ)… В хукар-іл, рік смерті Угедей-каана (1241 р.) в весняні місяці вони (царевичі) відправилися через гори Марактан (Карпати) до буларів (поляків) і башгирдів (угорців).
Саме перед Карпатами частина війська, перш ніж продовжити свій похід на захід, розділилася на дві групи: частина на чолі з Байдаром і Орду виступила на завоювання Польщі, Сілезії і Моравії, розгромивши польсько-німецьке військо Генріха Благочестивого під Легніце (9 квітня 1241 року). Основні ж сили (до 70 тис чоловік), які очолювали Батий, Кадан і сподвижник Чингісхана Субедай, здійснювали монгольське завоювання Угорщини аж до Адріатики. Сам Бату пройшов через Верецький перевал.
Видатний український історик Михайло Грушевський в своїй масштабній праці “Історія України-Руси” (Том II. Розділ VIII) пише: “Похід розпочав ся від Київа. Стративши при нїм досить часу, Бату не мав потім охоти гаяти ся коло дальших подорожнїх міст: що можна було взяти на борзї, брало ся, чого не можна – минало ся. Галицько-волинська лїтопись пояснює сю спішність Бату радою воєводи Дмитра, що він “бачучи, як Руська земля гинула від поганина”, радив йому спішити ся борше в Угорщину, нїм Угри приготують ся до відпору, але правдоподібно Бату мав і без його поради вироблений плян. Головне військо Бату пройшло полудневою Волинею на Галич. Десь в лютім Бату мусїв бути вже в Галичинї. Осібні полки, кількома наворотами вислані, спустошили весною Польщу, Шлезк, Мораву, розбиваючи війська, що пробували їм противустати й не стрічаючи нїде поважнїйшого опору. Відти вийшли вони в Угорщину, на зазив Бату, що рушив туди в мартї, через “Руські ворота”, з верхівя Стрия на верхівя Латорицї, перебивши ся через тутешнї “засїки”. Иньші віддїли орди надтягнули з чорноморських степів через Роднянський прохід на Семигород. Знищивши в квітнї угорське військо над р. Солоною, під ур. Моги , Бату опанував Угорщину й не показував охоту звідси скоро заберати ся”. Тобто в історичних джерелах вказується, що Бату переходив перевал у Карпатах в березні 1241 року.
Опис того, як захищали перевал від монголів знаходимо у італійського священника, капелана папської курії магістра Рогерія, який став свідком вторгнення монголів у Угорщину та описав її в “Жалібній пісні про зруйнування Угорського королівства татарами”. В частині під назвою “Про думку простих угорців” розповідається про те, як Король Бела IV отримав звістку про похід монголів на Угорське королівство: “Коли після закінчення року Господнього угорці були як і раніше вороже налаштовані по відношенню до короля, в час близький до Різдва Господнього стало відомо, що татари спустошують суміжні з Руссю кордони Угорщини. Сповіщений гонцями король для захисту Руського перевалу, який називається Монтана, і через який відкривається доступ до Угорщини, направив палатина – свого старшого коміту з військом (бан Денеш, або Діонісій). А по всій Угорщині він оголосив, щоб як вельможі, так і ті, хто називаються королівськими слугами, а також вищезгадані коміти (комітат – замковий округ, підпорядкувався коміту, або ішпану, якого призначав король) і ті, хто має відношення до замків, збирали війська, щоб, коли король скаже, бути готовими.
Бела IV тікає від монгольського війська в битві на ріці Шайо. Chronicon Pictum
Коли про це було оголошено по всьому королівству, угорці через свою надмірну зніженість цьому не повірили, заявляючи, що про татар ходило багато різних чуток, і завжди виявлялося, що ці чутки оберталися на ніщо. Інші стверджували, що ці чутки розпускає хтось із церковних прелатів для того, щоб, будучи покликані римським понтифіком на святкування, не йти в Рим. Така думка була у них. Однак всім відомо, що калочський архієпископ Угрінг для себе і своїх наближених посилав до Венеції за галеями, і що вони були королем проти свого бажання відкликані з дороги. Інші, так само численні, стверджували, засуджуючи короля, що комани (або кумани – половці) змовилися з русинами, щоб одночасно з ними напасти на угорців, від яких вони зазнали багато зла і якими часто бували розорені. І через це Кутен (половецький хан Котян Сутоєвич. Тесть галицького князя Мстислава Удатного. Учасник битви на Калці. В 1239 році, під натиском монголів, залишив українські степи. Мігрував з 40 тисячами половцями до Угорщини, де прийняв християнство) більш ніж на рік зі своїми людьми випередив русинів, щоб дізнатися порядки угорської землі і мову. І коли він дізнається про наближення русинів, то підніме проти короля повстання, а русини без зусиль зможуть захопити гірські проходи, прийдуть до нього на допомогу і зможуть швидко спустошити будь-яку частину Угорщини, висміюючи і терзаючи короля через те, що той сам привів команів в свою землю. І в цьому сходилися вельми багато з угорців”.
В частині “Про раду короля проти татар” та “Що зробив король Бела після того, як був сповіщений Палатином про прихід татар” власне йдеться про те, як король готувався до нападу, та як монголи переходили Верецький перевал: “Після цього в Великий піст, продовжуючи свій шлях, і таким чином все більше і більше посилюючи чутки, король поспішав до деякого поселення, що звалося Буда, яке знаходиться на березі Дунаю, і в якому він мав звичай справляти Чотиридесятниці. І коли були скликані архієпископи, єпископи та інші старійшини королівства, він взявся старанно міркувати про те, що потрібно зробити, часто закликаючи і переконуючи їх, щоб кожен з них тримав напоготові своїх найманих воїнів. Кутен же, який з дружиною, синами, дочками і деякими своїми старійшинами, немов підозрюваний і співучасник злочинів, був покликаний королем, і за спільним рішенням, щоб не зміг уникнути відплати угорців, був поміщений під варту.
Близько середини Великого посту до короля поспішно з'явився один з воїнів палатина, та повідомив, що татари вже підійшли до Руського перевалу і знищили застави, і що палатин не вірить, що зможе довго їм чинити опір, якщо тільки король негайно не пришле йому допомогу. Король же, все ще не вірячи, не мав тоді у себе озброєних вояків. І поки король перебував у подібній нерішучості, через чотири дні, на самоті, з'явився сам палатин, який скакав день і ніч, щоб повідомити йому, що на дванадцятий день після настання березня на перевалі був бій з татарами, і коли майже всі його люди були стрілами і мечами жорстоко поранені, він з небагатьма з них пішов, і про те, що сталося, він прийшов об'явити своєму королю. Але, хоча король від поганих звісток нерозсудливо здивувався, він все ж зібрав архієпископів, єпископів та інших своїх комитів і баронів, суворо і твердо їм наказуючи, щоб кожен з них, зібравши свої війська, коли того вимагатимуть нагальна потреба і очевидна користь, був би готовий без зволікання повернутися до нього. Сам же король, коли було зібрано військо з міст Естергом і Фехервар, які відстоять один від одного на один день шляху, перейшов Дунай і в великому, багатющому тевтонському селищі, яке називається Пешт і знаходиться навпроти Буди на іншому березі Дунаю, зробив привал, чекаючи там приходу з військом государів, комитів і баронів.
Коли там стало відомо про наближення степовиків, проти них на гірські перевали було відправлено війська під командою палатина Григорія, котрий мав закрити карпатські ворота. Але поставленого завдання Григорій не виконав. Батий без перешкод здолав карпатські перевали та вже на території Угорщини об'єднався з іншою частиною орди, яка встигла повернутися з Польщі та Чехії”.
Татари, перейшовши Карпати, на своєму шляху руйнували та знищували все ще їм траплялося. Так в енциклопедичному виданні “Історія міст і сіл Української СРСР” вказується, що під час татаро-монгольської навали в Середню Європу завойовники хана Батия, просуваючись через Верецький перевал, напали на село Нижні Ворота (Воловецький район), яке дуже пограбували і спустошили. Більшість дворів було спалено ордою. У селі збереглося лише кілька родин, серед яких згадуються такі: Малиішчі, Курахи, Поповичі, Биркевичі, Антоловці.
Також було вщент знищене і село Поляна (Свалявський район), як і багато інших сіл, що знаходились на шляху просування татар, воно було спалене. Після навали село ще довго залишалося спустілим. Лише в XV-XVI століттях тут з'являються ознаки життя. В 1548 році Поляна була заселена вдруге.
Також дослідники відзначають, що зазнали спустешення і Ужгород та Мукачево. Відомий історик та дослідник Закарпаття Петро Сова у своїй книзі “Минуле Ужгорода” так описує причину того, чому татари руйнували ці міста: “Під час татарського нашестя фортечна оборонна система виявилася загалом недієздатною і татарська орда майже безперешкодно докотилася до берегів самої Адрії. Причину цього потрібно шукати в тій обставині, що король пороздавав значну частину кріпосних земель, тим самим позбавивши окремі фортеці-міста не тільки значно частини їх початкової матеріальної і робочої сили, але і військової. В придунайську котловину татари вторглися через “Руські ворота”, спустившись вниз по долині ріки Латориці, яка у міста Мукачева виступає із Карпат на велику придунайську рівнину. Так як татарва, що вторглася через “Руські ворота” підтримувала зв'язок з осілою в південно-руських степах, головною, так званою “золотою ордою”, то Мукачево і його ближні околиці слугували для неї без сумніву головною операційною базою, що забезпечувала їй, разом з тим, можливість безперешкодного відступу на випадок нужди. Між Мукачевом і Ужгородом занадто незначна відстань (44 км), тому вони не могли його не взяти, адже в протилежному випадку він загрожував би їх тилу, і навіть, у разі чого, міг би їм відрізати, або сильно утруднити відступ. Цього татари, як до цього часу неперевершені стратеги, допустити у жодному разі не могли. Вони його, звісно, взяли і за татарським звичаєм розграбували та дощенту знищили. Населення міста, оскільки не втекло і не сховалося в карпатській пущі, було, напевно, частково вирізане, частково відведене в неволю, як ясир”.
Водночас, згадки про “татарську пошесть”, які доволі часто можна знайти в усній народній творчості, важко ідентифікувати як такі, що опираються саме на події 40-х років 13 століття, оскільки Закарпаття не одноразово потерпало від нападів половців та татар у різні періоди своєї історії.
Водночас принаймні одна тема легенд, про міфічного Воєводу Хуста, який начебто, заснував Хустський замок, відсилає нас до то того періоду. В угорських легендах король Бела просить у воєводи Хуста допомоги в боротьбі з військом хана Бату. Разом з тим, саме після навали татар, рід Воєводи Хуста загадково зникає. Перекази про воєводу Хуста зі схожим мотивом можна знайти в декількох закарпатських казкарів. Ось, приміром, такий варіант легенди є в книзі “Чарівна торба”. Українські народні казки, притчі, легенди, перекази, пісні та прислів'я записані від М.І.Шопляка-Козака.
.JPG)
Але, напевно, найцікавіша знахідка, яка може свідчити про події тих давніх часів, зберігається у Хустському краєзнавчому музеї. Це статуетка божества Шакті та двох мавпочок, що, найбільш вірогідно, належали власне монголо-татарам, які пройшли територією Закарпаття у 1241 році. На згадку про ті бурхливі події залишилася тільки маленька скульптурка, яка, можливо, слугувала комусь із вояків талісманом. Цінна знахідка потрапила до рук сучасників за щасливим збігом обставин. У жовтні 1967-го в Хусті на вулиці Польовій Іван Бриндзен рив котлован для будинку і на глибині два метри натрапив на позолочену бронзову фігурку східного божества. Знахідку здав у Хустський краєзнавчий музей. Розмір скульптурки – лише 15х18 сантиметрів, вона пустотіла, а у порожнині містився шматок зотлілого пахучого дерева. Фігурка була настромлена на дерев'яну підставку, яка розсипалася, коли її знімали. Шакті хоч і має чималу цінність для науки, симпатії однак не викликає: на шиї та руках статуетки – намиста з черепів, а у розкритому роті – ікла.
Про те, що саме вдалося знайти поблизу Хустського замку, закарпатські краєзнавці дізналися від К. Ракітної, головного хранителя відділу Сходу Державного Ермітажу, куди звернулися за роз'ясненням. Експерт пояснила, що виявлена в Хусті фігурка – саме Шакті, є фрагментом бронзової скульптурної групи, що зображала якихось грізних божеств ламаїзму, і має велику наукову цінність. Потрапила до Хуста дуже давно, бо ж для того, аби утворився 2-метровий шар глини, мусять минути цілі століття. Після проведених експертиз було встановлено, що експонати мають не менше ніж 700 років.
Лариса Романюк, Про Захід
