">
Погода Ужгород, Закарпаття 2 °C
прозахід
новини західної україни
Субота, 16 грудня 2017 року
 Останні новини:

Втрачений Ужгород: художник Міклош Розенберг

серпня 11
11:57 2017

Серед історій про відомих закарпатських художників нині ви не зустрінете і згадки про Міклоша Розенберга. Цього безперечно талановитого ужгородського митця у нас забули, щойно він виїхав до Угорщини. А між тим, він заслуговує на те, аби в рідному місті про нього пам'ятали, надто вже багато він тут пережив, здобув і втратив. Нині "Втрачений Ужгород" розкаже про непросте життя фізично неповносправного, але завжди привітного та усміхненого художника, котрий не зміг вписати свій талант у радянські рамки.

Про Міклоша Розенберга ми вже згадували в іншій історії, присвяченій відомій художниці Лілі Орсаг. Саме Міклош Розенберг був учителем найвідомішої угорської сюрреалістки, розгледів у ній талант художниці, дружив з нею усе її недовге життя. Але сьогоднішня історія – саме про нього та про його непросту долю. У 1998-му році Міклош Розенберг написав мемуари, які назвав просто – "Одне життя" ("Egy élet"). Саме у них він розповів, що від народження 26 грудня 1911 року проживав з батьками Арміном та Мальвіною Розенберг в Ужгороді в одній із квартир палацу Фріда (будинок на нинішній площі Петефі, 10, який колись належав Ігнацу Фріду).

Маленький Міклош просто обожнював музику, запросто міг переспівати пісню, яку почув вперше. Якось, коли йому було всього 3 роки, він зник з дому. Батьки були нажахані, всюди його розшукували, а виявилося, що малюк побачив через вікно вояків, котрі на початку Першої світової війни проходили колоною повз палац Фріда на залізничний вокзал, і, вражений грою військового оркестру, пішов за солдатами. Після того він постійно просився з батьками на концерт і якось батьки таки взяли його з собою, навіть не підозрюючи, що дарують своїй дитині перший і останній шанс почути живу музику. Міклошу не було ще й 4-х років, коли він та його два рідних братики захворіли на скарлатину. Старші брати перенесли хворобу нормально, а от малий Міклош назавжди втратив слух. Він пригадував, як мама спекла його улюблене тістечко, нахилилася над його ліжком, повторювала назву солодощів, а він нічого не чув і лише вдивлявся у те, як рухаються її губи. Коли мама нарешті зрозуміла, що Міклош її не чує, з плачем кинулася малому на груди. Батько ж, коли синові стало трохи краще, повіз його до чудотворного рабина в Белз, котрий сказав: одного дня Міклош знову почне чути. Забігаючи наперед, скажемо, що слова рабина з Белзу не справдилися, бо Міклош Розенберг до кінця життя був глухим.

Попри фізичну ваду Міклош добре розумівся з людьми. Оскільки на той час, як хвороба забрала його слух, він вже прекрасно розмовляв, ніхто одразу й не помічав, що перед ним – глуха людина. Розуміти співбесідника Міклош навчився за рухом губ. Звісно, мрія Міклоша про музику для нього стала нездійсненною, але життя нагородило його ще одним талантом – образотворчим. Ще підлітком він успішно підробляв тим, що малював рекламу, вивіски та надписи на вітринах для ужгородських підприємців та власників магазинчиків. Хто був його учителем малювання в Ужгороді – невідомо, але знаємо, що у 1923-му та 1924-му роках, коли йому було лише 12 та 13 років, Міклош на все літо їздив у місто Нодьбаньо (нині – румунське місто Бая-Маре), де навчався у відомій на той час художній школі-колонії, засновником якої був знаний Шимон Голлоші. Там учителем Міклоша Розенберга був інший відомий угорський художник Торма Янош, котрий і рекомендував здібному хлопцеві вчитися далі у Будапешті.

У своїх мемуарах Міклош згадував, як 20-річним приїхав у Будапешт, але не міг там знайти роботи, стати "своїм". Рекламу йому замовили намалювати лише двічі:одна з них зображувала суддю у мантії, під яким був підпис "Начисто миє мило "Альбус"", а друга – контур долоні з підписом "Будете мати чисті руки з милом "Альбус"". Під кожною з цих реклам він тоді ставив крихітний підпис "Micros". Вдень він навчався у художній школі митця Сьоні Іштвана, а вечорами підпрацьовував у майстернях, які виготовляли рекламні плакати.

У 1933-му Міклош вступив до Угорської вищої школи образотворчих мистецтв, у якій навчався до 1937-го. Там, до речі, зустрівся з Гаврилом Глюком, з котрим познайомився влітку 1933-го в Ужгороді, куди якраз переїхали батьки Глюка. Міклош вважав, що його недооцінювали у вищій школі через те, що він був євреєм, і дуже образився, коли на ювілейній виставці студентів так і не побачив своїх полотен, раніше відібраних викладачами. А на кількох представлених ремісничих роботах (Міклош здобував фах дизайнера меблів) його ім'я просто затерли. Образа Міклоша була такою сильною, що після канікул, проведених вдома в Ужгороді, він вирішив наступного навчального року навіть не повертатися до Будапешта.

В Ужгороді молодий художник підпрацьовував написанням портретів. Саме після того, як він успішно виконав на замовлення портрет керівника Угорського казино, той запропонував молодому художнику надати приміщення казино для організації його першої персональної виставки. Угорське казино розташовувалося тоді у будинку нинішнього Обласного центру здоров'я напроти "Корони". На другом поверсі будівлі є простора зала, яку нині використовують для лекцій, засідань та інших заходів. Саме у цій залі і відкрилася виставка Міклоша Розенберга.

Оскільки проходила вона в приміщенні Угорського казино, її бойкотувало чимало художників з чехословацькою політичною орієнтацією. Зате прийшов земський президент Антонін Розсипал, котрий сказав Розенбергу, що купив би його полотна, якби це були карпатські краєвиди. Розенберг на той час карпатських краєвидів не малював, але пообіцяв, що спеціально для Розсипала напише кілька таких пейзажів. Але зробити цього не встиг, бо у листопаді 1938-го політична ситуація змінилася, і Ужгород став угорським.

Розенберг писав, що одразу після того ставлення до ужгородських євреїв почало змінюватися. Якщо раніше, мовляв, в угорській пресі писали, що євреї протягом 20-ти останніх років були "найкращими угорцями Підкарпатської Русі", бо саме євреї були членами угорських товариств, виписували з Будапешта всю угорську пресу, читали і розмовляли угорською, ходили на угорські вистави тощо, то у кінці 30-х їх почали поступово виштовхувати з угорського культурного середовища. Почалося все з того, що євреям наполегливо запропонували вийти з членства в ужгородському Угорському казино, попросили забрати звідти полотна і Міклоша Розенберга. Однак на той час, завдяки виставці, Міклоша вже добре знала вся ужгородська інтелігенція. Окрім замовлень, художник отримав і можливість навчати дітей, здібних до малювання. Вони самі почали приходити до нього після відкриття виставки і проситися на заняття. В основному це були учні ужгородської гімназії.

Спочатку Міклош не хотів викладати, але потім погодився набрати невеличку групу. Навчав їх за своїм методом, так, як сам навчався безсонним ночами. Наприклад, на першому уроці попросив перемалювати звичайний листок паперу на столі. Майже ні у кого це не вийшло, але до кінця уроку кожен з учнів під наглядом учителя зрозумів перші основи перспективи. Іншим разом, коли Міклош дав дітям завдання перемалювати з пам'яті нахилену фігуру людини, готові роботи перевіряв на ділі: викликав кожного учня зі своєю роботою і казав нахилитися так, як людина на його малюнку. Заняття пройшло під суцільний регіт, бо ніхто з дітей не міг цього зробити. Зате вони освоїли ще один важливий урок. Однією з його найздібніших учениць була Лілі Остеррайхер, котра стала відомою після Другої світової війни, як угорська сюрреалістка Лілі Орсаг.

Один із малюнків Міклоша Розенберга, подарований ним музею "Яд Вашем". Серію портретів, змальованих з в'язнів робочого табору у Будапешті, художник створив навесні 1944-го.

У деяких джерелах є відомості про те, що у 1939-му Міклош Розенберг отримав диплом Вищої школи образотворчих мистецтв, але у своїх мемуарах він про це не згадує. Відомо, що у 1940-му він вирішив знову спробувати жити у Будапешті. Працював там на меблевому виробництві "Стікс" ("Styx"), згадував про важкі умови праці з ранку до пізнього вечора у задушливому підвальному приміщенні. Наступного разу Міклош приїхав до Ужгорода лише у 1943-му році, аби навідати хвору матір. Того ж року, повернувшись до Будапешта, ледве уник інтернування, майстерно підробивши собі документи на ім'я Міклоша Росовського. Наступний рік він не одному єврею допоміг виправити прізвище у документах, підпільно допомагав "Червоному Хресту" рятувати людей. Але у 1944-му таки попався: за те, що переховував сім'ю свого родича з австрійським громадянством, його на 15 днів посадили до будапештської в'язниці. Розповідаючи про це у листі до своєї учениці Лілі Остеррайхер, Міклош просив нікому про ув'язнення не розповідати, аби не дізналися його батьки. Тоді він ще не знав, що скоро у в'язниці, точніше у гетто і концтаборі, опиняться вже самі старенькі Розенберги. Буквально за кілька тижнів усіх ужгородських євреїв примусово зігнали у гетто на території цегельного заводу братів Мошковичів на вулиці Минайській (нині це територія супермаркету "Сільпо" на вулиці Минайській), звідки їх повезли у концтабір в Освенцимі. На сайті ізраїльського меморіалу "Яд Вашем", де зібрана найповніша електронна база даних загиблих внаслідок Голокосту євреїв, є інформація щодо близько десяти Розенбергів з Унгвара, яких знищили у концтаборах. Серед них є і Армін з Мальвіною – батьки Міклоша Розенберга. Можливо, інші Розенберги теж були його ужгородськими родичами.    

Кінець 40-х. Міклош Розенберг та майбутня дружина Василя Габди Галина біля будівлі Художфонду

Звісно, тоді Міклош не знав нічого про долю свої батьків. У березні 1945-го він поїхав до Ужгорода, аби знайти їх. Деякий час чекав на їхнє повернення, та повернулися лише його сестри (у мемуарах він не уточнював, скільки їх було і чи рідні це були сестри). У вже радянському Ужгороді Міклош Розенберг одразу увійшов до кола наших найвідоміших художників, разом із ними вступив до новоствореної Спілки художників, 14 червня 1945-го був учасником першої повоєнної виставки, виставивши свої роботи поруч із полотнами Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Андрія Коцки, Федора Манайла, Еміла Грабовського та інших. У той час він дуже багато малював, їздив Закарпаттям, брав участь у творчих пленерах. Згадував, що всім художникам одразу по звершенні війни замовили створити полотна на воєнну тематику і якнайбільшого розміру. Міклош малював свої спогади з в'язниці і робочого табору. Жив він у той час на квартирі свого учня, якого у листах називав "Feri W.", писав, що сторожить речі його родини, яка, може, ще повернеться до Ужгорода. Також згадував, що сестри збираються виїхати до Будапешта, тож він залишиться в місті сам-один.

У кінці 40-х Міклош Розенберг несподівано для всіх одружився. За дружину собі взяв старшу за нього вдову, німкеню за походженням Іоанну Пріемер (за першим чоловіком – Гаар). Разом з Іоанною та її донькою від першого шлюбу Катериною подружжя Розенбергів переїхало у 1950-му році в успадкований Іоанною будинок на вулиці Підгірній.

Будинок на вулиці Підгірній, де проживав Міклош Розенберг

Атмосферу цього будинку досі добре пригадує дружина товариша Міклоша Розенберга, художника Василя Габди Галина Олександрівна. Вона розповіла, що в колі митців всі завжди дивувалися: що спільного може бути у творчого Міклоша і хазяйновитої домогосподарки Іоанни? Вона ніколи не відвідувала виставки чоловіка, не брала участь у святах, які часто влаштовували художники, взагалі, здавалося б, не цікавилася мистецтвом. У довгій сукні з біленьким фартушком вона щоранку виводила на пасовисько корову, поралася по дому, чудово готувала і радо зустрічала гостей Міклоша, коли ті до нього навідувалися. Галина Олександрівна Габда пригадує також, що в домі Розенбергів на Підгірній завжди було багато тварин. Біля ліжка подружжя стояв кошик, у якому спав їхній улюблений песик, а на веранді жила ручна ворона, яка могла розгулювати по столу і красти їжу просто з тарілки.

Міклош Розенберг із подружжям Габдів у басейні

По всьому було видно, що Іоанна надзвичайно любила свого чоловіка, дуже дбала про нього. Він же за надійним плечем дружини міг вільно віддавати себе мистецтву. Як пригадує Галина Олександрівна Габда, Міклош працював у Художфонді, дружив з усіма художниками, був дуже приємним і усміхненим, вів активне життя. Його вважали тут дуже сильним художником (у той час він іноді підписувався Міклош Унгварі), одразу кидалося в очі, що його полотна відрізняються від робіт інших вихованців закарпатської школи живопису. Професійному окові було видно, що навчався він не тут, що отримав знання не від наших корифеїв.      

Міклош Розенберг на весіллі друзів у колі відомих художників. Обіймає Міклоша Антон Кашшай. 

Єдиною складністю для нього у той період була адаптація до мови. Ані російською, ані українською Міклош не розмовляв, відповідно й по губах зрозуміти їх не міг. Це було доволі серйозною перепоною на шляху до його подальшого творчого розвитку у радянському Закарпатті. Можливо це, а можливо якісь інші обставини навіяли йому думки виїхати з Радянського Союзу до Європи. У 1956 році він отримав дозвіл на короткострокові відвідини своєї сестри у Будапешті. Їхав він, ніби, на деякий час, однак назад вже не повернуся. У листах до Орсаг Лілі він використав фразу "моя втеча з СРСР", тобто залишився він у Будапешті не спонтанно, а наперед знав, що назад вже не повернеться. Дружину із собою Міклош не взяв: можливо, вона не схотіла їхати, а можливо, вони думали, що незабаром вдасться і їй добитися дозволу виїхати до Угорщини.

Міклош Розенберг "Асфальтувальники". Картина з колекції Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая

У листопаді 1956-го, переживши у Будапешті події угорської революції, він переїхав до Відня. Там у 1962 році Міклош одружився вдруге, ставши згодом батьком чотирьох дітей. У Відні він проживав і доволі успішно займався творчістю під псевдонімом Роберт Міклош аж до 90-річного віку. Помер художник у 2001 році.

 

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"

Подібні новини



Популярні новини

Патрульні оприлюднили відео резонансного викрадення ужгородця (Відео)

    Патрульні

Ексклюзивні кадри найцікавіших подій у роботі поліцейських упродовж минулого тижня – у програмі "Патрульні будні. Випуск 39". Більше у відео ...

завантаження...