Молодий науковець з Ужгорода – про роботу в міжнародних форумах, партнерство з європейськими науковцями та можливості реалізувати себе у науковій сфері, не покидаючи батьківщини.
У студентські роки мій співбесідник Мирослав Гончарук-Хомин поставив перед собою амбітну мету – до 25 років взяти участь у 25 міжнародних наукових конференціях. Вчора йому виповнилося 26, і науковець жартома звітує, що план-графік виконав. А ще встиг стати лауреатом премії Національної Академії медичних наук України, стипендіатом програм Верховної Ради України та Президента України, сертифікованим спеціалістом Interpol у галузі ідентифікації осіб у випадках масових катастроф. Також він є членом Асоціації судової стоматології України, Osteuropa Verein Rechtsmedizin (Німеччина), International Organization for Forensic Odonto-Stomatology (Італія) та співавтором патентів з ідентифікації осіб за стоматологічним статусом.
Навчаючись в аспірантурі УжНУ, Мирослав знаходить час не тільки на наукові дослідження, участь у міжнародних наукових форумах, а й на викладацьку роботу. Він жартує, що неідеальні умови для вітчизняних молодих учених – це своєрідне наукове загартування по-українськи. І вже серйозно каже: насправді той, хто дійсно зацікавлений у науці, виходить не з обставин, а з того, чого прагне досягти.
Проблема не в країні чи умовах – а в нас самих
– Розкажи, будь-ласка, про останній науковий форум, на якому ти представляв Ужгородський національний університет.
– Це був 13-й Варшавський міжнародний біомедичний конгрес. Я підготував одночасно дві роботи від двох факультетів: з онкології – про біомаркери слини для визначення предикції пухлинних уражень ротової порожнини, та зі стоматології – про вдосконалення методів визначення віку осіб по зубам. Мої доповіді визнали кращими в обох секціях. Є іще один приємний нюанс – в одній із секцій я був єдиним представником України, до того ж секція називалася PhD Basic Science, тобто там були представлені кандидатські або аспірантські роботи, а це вже доросліший рівень порівняно зі студентськими конференціями.
– Знаю, що це далеко не перша твоя успішна участь у міжнародних конференціях…
– Насправді це моя 8-ма закордонна країна і ювілейна, 25-та переможна міжнародна конференція. На всіх мої роботи визнавалися серед кращих. Бувало, що я отримував не перше місце, але “призові” – завжди. Повертаючись до конгресу у Варшаві, додам, що моїми працями зацікавилися, я обмінявся контактами з багатьма колегами. І в них, і в нас судова стоматологія як така не розвинена, тому поляки намагаються зачепитися за нові наукові теми, які потім можна буде розвивати.
– Тобі вже пропонували опублікувати представлені на Варшавському конгресі роботи у закордонних медичних журналах?
– Так. Спочатку зацікавилися статтею, яку ми писали з Василем Калієм, деканом медичного факультету №2. Буквально через декілька днів після конференції прийшов запит від американо-китайського наукового видання з офісом у Сполучених Штатах. Вони зацікавилися, чи можна роботу розширити, щоб потім її опублікувати в якості повної статті, або навіть включити до книжки, що матиме главу про визначення уражень ротової порожнини по біомаркерах слини.
А через два тижні, коли стало відомо, що я виграв і в стоматологічній секції, отримав листа із Бразилії з пропозицією публікації статті в тамтешніх наукових журналах. Зараз я не в змозі готувати дві статті одночасно, але намагаюся тримати контакт із цими видавництвами, щоб у липні чи в серпні взятися за цю роботу.
– Мирославе, зізнайся, в тебе не виникало думки після навчання виїхати працювати за кордон? Гадаю, така нагода з'явилася б…
– Звичайно, можливість поїхати за кордон була б. І така думка справді виникала. Мабуть, у всіх є криза юнацького віку, коли ти думаєш: тут нічого доброго немає, це Україна, тут криза, про які перспективи в цій державі можна говорити… Але з часом ти переосмислюєш усе і розумієш: проблема не в країні чи в умовах – а в нас самих. Якщо хочеш себе реалізувати і чесно заробляти вдома непогані гроші, то треба працювати над собою. Це дійсно правда. Воно, може, звучить пафосно, але так і є. Слід у собі шукати проблему і вихід з неї, тоді набагато простіше.
Не у всіх молодих науковців вистачає терпіння
– Чи можна порівнювати базу, яку мають молоді науковці у нас, з тією, котрою користуються колеги за кордоном?
– Відчувається, що там база краща. Наприклад, на конференції у Польщі молоді науковці представляли геномні дослідження, глибинні гістологічні наукові розвідки. Я думаю, що у нас, наприклад, можна було б провести тільки певну частину таких досліджень, бо немає відповідної бази. Звісно, у таких випадках виникає маленька заздрість до можливостей цих колег. Але з іншого боку – це має мотивувати. Можна сказати собі: так, у мене інші умови, але якщо я в цих умовах можу створити конкурентоспроможний продукт, це про щось та й свідчить. Я б назвав нинішні умови для молодих вітчизняних вчених своєрідним науковим загартуванням по-українськи…
Однак, якщо серйозно, все залежить від ставлення до справи. Проблеми можуть не тільки заважати, а й заохочувати. Скажімо, європейці не знають, яка у нас база. Але коли ти порівнюєш свої дані з їхніми і бачиш, що в принципі ми на одному рівні наукових відкриттів чи досліджень, то думаєш: я точно зробив для цього більше, ніж вони. І це – потужна внутрішня особиста мотивація.
– Як гадаєш, якщо молода людина зацікавлена в науці, вона має шанс успішно реалізувати себе? Чи успіху досягають тільки одиниці?
– На мою дуже суб'єктивну думку, якщо людина по-справжньому зацікавлена в науці, то цього вже достатньо, їй більше нічого не треба. Наприклад, коли я починав займатися наукою ще студентом, не було взагалі нічого: фінансової підтримки, навіть відряджень не платили. Їздив на конференції за свій кошт, певна матеріальна підтримка з'явилася вже пізніше, коли стоматологічний факультет УжНУ став на ноги.
Думаю, що той, хто дійсно зацікавлений у науці, виходить не з умов, а з того, чого прагне досягти. Якщо ж говорити про реалізацію ідей молодого позитивно “зарядженого” науковця… Не можу порівняти з іншими університетами, але точно знаю, що це нелегко. І вдається не всім. Переважно, мабуть, тому, що не кожен дочікується того моменту, коли справа нарешті зрушується з місця. Бо все-таки це тривалий процес, купа підготовчих етапів. Навіть якщо брати, припустимо, лише одне дослідження з публікацією статті, то це – і набір даних, і пошук зразків досліджень та біоматеріалів, і їх аналіз, і, зрештою, пошук і встановлення необхідних контактів у наукових колах… Не у всіх вистачає терпіння.
– Останніми роками завдяки фінансованим Євросоюзом програмам на зразок “Горизонт 2020” наші науковці отримали більше можливостей реалізації наукових проектів у партнерстві з європейськими колегами. Яке твоє ставлення до таких проектів?
– Чесно кажучи, я є прихильником індивідуальних грантів, бо тоді все залежить тільки від тебе і від твоїх старань. І коли щось не вдалося – звинувачувати можна тільки себе. Глобальні гранти між науковими структурами на великі суми мають великий плюс: вони дозволяють згуртувати колектив, який над проектом працює або буде працювати в майбутньому. У плані організації – це дуже хороша практика.
Стосовно ж того, наскільки вони ефективні, я не можу судити, бо не маю досвіду такої роботи. Я брав участь у грантовому проекті на дослідження кісткової тканини в Німеччині. Але він індивідуальний – я його заробив, виконав для цього роботу, відпрацював грант у Німеччині й отримав від того процесу велике задоволення.
Чи можеш порівняти можливості для розвитку, які мають нинішні студенти, з тими, котрі мав ти у студентські роки? Мова насамперед про програми обміну, стажування за кордоном, грантові проекти і т.д.
На мою думку, можливість реалізації сучасного прогресивного студента сьогодні дещо вища, ніж була, скажімо, 5-7 років тому. Тут справа, напевно, не у кількості грантів чи цільових програм, хоча таких також однозначно побільшало, а в поінформованості студентів про них. Коли я вчився, мало хто говорив про перспективні індивідуальні чи групові проекти. Сьогодні ж є цілі лекції про те, які грантові програми існують, як краще їх реалізовувати, можна навіть піти на своєрідні майстер-класи і навчитись заповняти мотиваційні форми подання.
Я вже не кажу про вільний доступ до даних щодо конференцій чи цільових програм – мережа такою інформацією просто переповнена, треба лише шукати. Хоча, точніше кажучи, треба хотіти шукати. З цієї точки зору без знання іноземних мов ніяк, хоча б принаймні англійської. І не менш важливо не боятися відмов. Негативні результати перших подач чи участі – це ж своєрідна дорожня карта “як робити не варто”, від цього і треба відштовхуватись. Радість – це те, що дається з боєм, а не накопичені амбітні плани без жодної їх реалізації.
Євроінтеграція має починатися з налагодження особистісних зв'язків, а не з постановки захмарних планів
В одному з інтерв'ю ти казав, що іноді чуєш на міжнародних конференціях такі речі, яких не говорять на парах в університеті. Можеш трохи деталізувати цей момент?
Це ж, вочевидь, нормальне явище, коли дізнаєшся на конференціях більше, ніж на парах в університеті. Дивує інше: що часом такі речі настільки очевидні, що не розумієш, чому не чув про них раніше – чи то сам не виділив певний аспект як студент, чи в процесі навчання на ньому не було акцентовано. Тут врешті на етапі закінчення вищої школи важлива роль академічної самоосвіти як такої, при цьому, на мою думку, бажано – різнобічної.
Мій скромний досвід вказує на те, що сьогодні, скажімо, в стоматології усі новітні відкриття – це точка перетину фундаментальних і вузькоспеціалізованих знань, відкриття чогось дуже маленького і значимого в структурі чогось очевидного. Однозначно, працювати над такими речами спільно – набагато продуктивніше. А коли такі взаємодії розвиваються у контексті міжнародних дружніх і наукових відносин, то це допомагає отримати не тільки унікальний набір матеріалу чи даних, а й можливості для їх обґрунтування та поширення у відповідних спільнотах, які можуть зацікавитися подальшою долею проекту.
До речі, хотів би наголосити, що сьогодні рівень деяких українських наукових форумів, за якими стоїть багатомісячна підготовка і багаторічне попереднє налагодження зв'язків, мало в чому відрізняється від європейських. Навіть більше, лектори чи автори іноземних підручників сьогодні є частими гостями в Україні.
Тобто наші вчені-стоматологи вже успішно інтегруються в європейський науковий простір…
Якщо говорити дуже суб'єктивно, то євроінтеграція, на мою думку, і повинна починатися з налагодження особистісних зв'язків – фахових, професійних, наукових, а не з постановки захмарних планів чи далекосяжних перспектив. Реалізація будь-якої великої мети починається з виконання дуже маленьких цілей.
Розкажи, будь ласка, як на практиці проявляється співпраця з італійською та німецькою асоціаціями стоматологів. Що це дає для тебе особисто?
Наприклад, завдяки взаємодії Асоціації судової стоматології України та International Organization for Forensic Odonto-Stomatology (Італія) я в 2015 році отримав можливість проходити стажування з питань ідентифікації осіб за стоматологічним статусом у випадках масових катастроф в Ісландії на базі стоматологічного факультету в Рейк'явіку. Із того часу Ісландія – моя найулюбленіша країна, – усміхається. – Усього на стажуванні були присутні півтора десятка судових стоматологів з понад 10 країн Європи, а також із США та Мексики. Ми разом проводили апробацію нової програми ідентифікації, розробленої Interpol разом із спеціалістом від організації. У той період у Франції відбувся невеликий теракт і ми мали змогу побачити, як працює програма на практиці в онлайн-режимі. Мабуть, у такі моменти і приходить перше розуміння поєднання теорії та практики.
Щодо Osteuropa Verein Rechtsmedizin (Німеччина), то взаємодію з ними ми розпочали у травні 2015 року, коли у складі організаційного комітету я брав участь у проведенні міжнародної судово-медичної конференції в Ужгороді. Вже восени того ж року завдяки налагодженню зв'язків я представляв результати власних досліджень у Лейпцигу. У вересні цього року плануємо відвідати судово-стоматологічний конгрес International Organization for Forensic Odonto-Stomatology у Бельгії, де я чекатиму на оцінку європейськими колегами проміжних результатів мого дисертаційного дослідження, щоб потім коригувати роботу уже для майбутнього захисту. Крім того, співпраця з такими організаціями передбачає практичну участь у ідентифікаційному процесі, а це вже – перехід від слова до діла, що, мабуть, є чи не найважливішим аспектом такої взаємодії.
– І наостанок – переїжджати з Ужгорода не плануєш?
– Найближчі півтора року точно ні, бо ж треба завершити навчання в аспірантурі. А там – побачимо. Хоча, зізнаюся, я люблю Ужгород. Він дещо провінційний, але тут спокійніше працюється, і наукою займається, і твориться, і пишеться (Мирослав, крім того, що науковець, – іще й поет та музикант – Я.С.).
В Ужгороді трошки менше можливостей, ніж, скажімо, у потужних європейських медичних університетах, де є науково-дослідні центри, лабораторії. Але з іншого боку, це сприяє розвитку комунікаційних здатностей: я зв'язуюся з людьми із Лейпцига, Львова, Києва, Дюссельдорфа, обмінююся з ними інформацією, надсилаю зразки досліджень, цифрові дані, результати рентгенографії – і починається справжня наукова взаємодія і співпраця. Іншими словами, цей мінус можна перетворити на плюс: в Ужгороді я знаходжу можливості, які деінде, напевно, навіть не старався б шукати.
Ярослав Світлик, керівник відділу зв'язків з громадськістю УжНУ Спеціально для “Про Заходу”
