Днями християни східного обряду будуть два з найбільших свят церковного календаря: 7-го квітня Благовіщення та 9-го квітня – Вхід Господній в Єрусалим, або ще Вербну, Квітну, Цвітну чи Шуткову Неділю. Обидва празники відносяться до так званих дванадесятих свят, тобто 12 найважливіших свят, окрім Великодня, для православних та греко-католиків.
Оскільки свята мають дуже велике значення, то в ці дні є послаблення для тих, хто тримає піст – дозволяється їсти рибу та навіть зужити трохи вина. Тим, хто тримається сухоїдіння, тобто постить без олії, в ці дні можна додавати її до страв.
Благовіщення відзначають на честь того, що архангел Гавриїл звістив Діві Марії про те, що вона непорочно зачне та народить Ісуса Христа. Вхід Господній в Єрусалим – це день, коли Ісус в'їхав на віслюку то Єрусалиму, а місцевий люд встилав йому дорогу пальмовим листям та вітали його вигуками: “Осанна Сину Давидовому!”, а вже через тиждень кричали: “Розпни його!”
.jpg)
Обидва свята в українській народній традиції тісно пов'язані з різними ще дохристиянськими віруваннями, обрядами та звичаями. Приміром, як пише видатний український дослідник Олекса Воропай у книзі “Звичаї нашого народу. Весна”, – Благовіщення таке велике свято, що в ці дні навіть птахи не в'ють гнізд, мовляв, саме тому зозуля підкидає у чужі гнізда свої яйця, бо вила на Благовіщення гніздо.
Предки вірили, що на Благовіщення та Великдень сонце, коли виходить з-за гір – грає. Тому перед тим, як іти на службу, усі фіранки, заслони чи віконниці відкривали та розсували навстіж, аби сонячні промені потрапили до хати, тоді увесь рік в домівці буде щастя, радість і здоров'я. До речі, таке ж повір'я про сонце побутувало у германських та скандинавських народів.
Також вважали, що будь-яка почата в цей день робота йде на благо. Дуже хорошою справою вважалося випустити пташку на волю, колись для цього навіть спеціально купляли птахів, аби на Благовіщення випустити її в небо. Вірили в те, що в цей день Господь благословляє усю рослинність і вона починає буяти та цвісти. З цим моментом була пов'язана цікава традиція, від якої зараз залишилася тільки приказка – “Топтати ряст”, у переносному значенні – “жити”.
.jpg)
Тому на Благовіщення шукали ряст, кидали під ноги та примовляли: “Топчу, топчу ряст, дай Боже діждати і на той рік топтати!” Ще одна традиція, що пов'язана з рослинами, це знахідка первоцвіту. Якщо дівчина на Благовіщення знайшла первоцвіт, то це був знак, що цього ж літа, вийде заміж. Первоцвіт називали “віщуном дівочого весілля”.
.jpg)
У гуцулів була цікава традиція, пов'язана з тим, на який день тижня припало свято. Треба було запам'ятати, коли в році святкували Благовіщення, наприклад, в суботу і, якщо протягом року десь здибається нечиста сила, то про себе потрібно було промовляти: “Благовіщення – в суботу” і нечисть щезне.
Найбільша ж і найвідоміша традиція Входу Господнього в Єрусалим – це освячення верби, або котиків чи, як кажуть на Закарпатті, – мицьок. Цей звичай в Україні має дуже давнє коріння, вже у “Ізборнику Святослава” за 1073 рік є згадка про “Празник вербний”.
Вважалося великим гріхом, якщо хтось, не маючи на те дуже поважної причини, не йшов на святкову службу Божу та не святив верби. Після її освячення дітлахи чимшвидше ковтали кілька “мицьок”, або горлечко не боліло. Якщо ж хто, таки не з'явився з лінощів до церкви, то його легенько били гілочками освяченої верби та промовляли: “Я тя не б'ю, шутка тя б'є, від нині за тиждень – буде Великдень!” Молоді ж люди “били” одне одного вербовою гілочкою з побажаннями: “Будь великий, як верба, а здоровий, як верба, а багатий, як земля!”
.jpg)
Свячену шутку не можна було просто так викинути – гілочки клали за образи та спалювали за потреби, або додавали до різних трав'яних відварів, якими лікували недужих. Також знали висаджувати таку гілочку десь у полі чи на обійсті, аби виросла “Богові на славу”.
Водночас не кожне вербове гілля можна було святити, існувало повір'я про “козячу вербу”, яку начебто прокляв Бог за те, що з її деревини робили клинці для хреста, на якому розп'яли Спасителя. Мовляв, в “козячій вербі”, сидить чорт, а також її точать черваки.
Обидва великі весняні свята були останніми перед найбільшим християнським празником, якого чекали найбільше та до якого лишаються вже ліченні дні – Великоднем.
“Про Захід”
