Втрачений Ужгород: будинок журналіста Йосипа Камінського

Опубліковано:

Журналіст, редактор кількох газет, парламентар, громадський діяч, віртуозний музикант, талановитий художник – це все про Йосипа Камінського, людину успішну, відому у свій час і цілком забуту у час нинішній. Сьогодні "Втрачений Ужгород" розкаже вам про його поважну родину, відому дружину, а ще про власноруч спроектований дім, який потім перетворили на психоневрологічний диспансер.

 

Розповідь про Йосипа Камінського ми почнемо здалека, надто вже з поважної священицької родини він походив. Його дідусь, також Йосип Камінський, ще у 40-х роках ХІХ століття був призначений служити у селі Йовря (нині – Сторожниця). Відомо, що у ті часи на територію сучасної Словаччини прибули для придушення угорської революції російські війська. Молодого священика, за дозволом єпископа, часто відряджали для відправлення служби у їхнє розташування. Росіяни платили священикам заробітну плату, причому золотими рублями. За ці кошти Йосип Камінський згодом придбав земельну ділянку в самому центрі Ужгорода – навпроти римо-католицької церкви, і звів там будинок (нині на цьому місці – будинок № 18 по вулиці Волошина).

Саме у сім'ї цього священика народився у 1854 році інший відомий Камінський – Віктор (офіційно у нього було два імені: Віктор і Гейза). Він навчався в Ужгороді, а на богослова вивчився у Будапешті. У 1877-му Віктор одружився на доньці священика Ірині Балог, а одразу потому був висвячений на священика і призначений професором ужгородської вчительської семінарії.

Все подальше життя о. Віктор Камінський активно займався просвітницькою, культурницькою та громадською діяльністю. Це нині священики не йдуть у депутати, а в ті роки Віктор Камінський, як професор, директор інтернату учительської семінарії, а в подальшому – багаторічний директор жіночої учительської семінарії, довгий час входив до складу міського та жупного представництв, тобто був, у перекладі на сучасні поняття, міським та районним депутатом. Також він був активним членом та директором культурного-просвітницького Товариства св. Василя Великого, видавав газету "Наука", написав на схилі літ історію Ужгородської учительської семінарії, заснував товариство "Уніо" тощо.

О. Віктор Камінський

 

У подружжя Камінських народилося семеро дітей. Найменший син Василь був ще зовсім малям, коли померла мама – Ірина Камінська. Сім'я дуже боляче переживала цю втрату. На могилі Ірини на Замковому кладовищі (нині на місці цього кладовища розміщені хатки Закарпатського музею народної архітектури та побуту) постійно лежали свіжі квіти, туди часто приходив о.Віктор та діти.

Саме про одного з дітей цього подружжя – Йосипа – ми далі і розкажемо. Він народився у 1878 році, був другим із дітей Камінських і старшим з-поміж синів. Змалечку Йосип радував батьків розумом і талантами. Власне, з-поміж сімох дітей він добився найбільших кар'єрних успіхів, хоча життя не раз його і випробовувало. Перший будинок, з яким можна пов'язати історію життя Йосипа Камінського, розташований на нинішній вулиці Волошина, 31.

 

Нащадки родини про цей будинок знають лише те, що його разом із садом та виноградником у Нижньому Солотвині Ірина Балог отримала у придане, коли виходила заміж за Віктора Камінського. Також сім'я мала власний підвал на вулиці Підвальний ряд (нині – вулиця Ольбрахта). Звісно, той триповерховий будинок, який ми нині бачимо під номером "31" на вулиці Волошина, – не той, у якому жили Камінські. Але він, очевидно, став основою для розширення будинку, коли його після смерті о. Віктора Камінського у 1929 році продали сестрам Чину св. Василія Великого. Сестри-василіянки у 1935-му перебудували житло Камінських. В архіві збереглося звернення сестер до міської влади, датоване 1947-и роком, у якому вони просили допомогти відремонтувати будівлю, якій більше 180 років. Однак незабаром влада будівлю від василіянок просто забрала.

На жаль, ми не знаємо як виглядав цей будинок у часи, коли там із сестрами і братом зростав Йосип Камінський. Коли його мама померла, він був уже 18-літнім юнаком, котрий успішно закінчив ужгородську гімназію, прекрасно грав на роялі, непогано малював, був улюбленцем усіх своїх вчителів і подавав великі надії. Його батько, о. Віктор, котрий залишився сам з кількома малолітніми дітьми, найняв для догляду за ними виховательку. Омалія, або як вони її називали, Малі-нийні, була їхньою сусідкою. Своїх дітей жінка не мала, тому всю себе віддала вихованню малих Камінських, стала для них другою мамою, яку вони надзвичайно любили.

Натюрморт кисті Йосипа Камінського

 

Коли постало питання про подальшу освіту Йосипа Камінського, він продовжити священицьку династію не схотів, а вступив, за інформацією нащадків, в Ородський університет (тепер це територія Румунії) на юридичний факультет. Закінчив він його з королівською відзнакою, навіть отримав за відмінне навчання пам'ятний перстень. Цікаво, що пізніше у пресі писали, що він закінчив спершу Юридичну академію в Кошице, далі навчався у Будапештському університеті, звідки перевівся до університету Клаузенбурга (нині це місто Клуж-Напока у Румунії), де й отримав ступінь доктора права.

Коли Йосип отримав освіту, рік пропрацював стенографістом у парламенті в Будапешті (він ще під час навчання в Ужгородській гімназії був одним з кращих молодих стенографістів Австро-Угорщини, вигравав національні конкурси, після чого був обраний пожиттєвим почесним членом ужгородського стенографічного гуртка "Габельсберг-Маркович"), був бібліотекарем, а далі повернувся до Ужгорода, де почав було адвокатську діяльність, а ще друкував у місцевій пресі фейлетони та статті економічного характеру. Однак довго молодий юрист не пропрацював, бо почалася Перша світова війна. У червні 1914-го Йосипа мобілізували до лав австро-угорської армії, у серпні сім'я отримала від нього листа з-під Львова, а потім він зник. Чотири роки рідні не знали, що сталося і куди подівся їхній син і брат. Чотири роки від нього не було жодної звістки. В Ужгороді ходили чутки, що австро-угорська армія потрапила в оточення росіян і от-от буде розбита. Був час, коли населення так піддалося паніці, що з міста почали тікати цілими родинами, вивозячи найцінніші речі і, головне, незаміжніх дочок (вважалося, що російські солдати нещадно ґвалтують дівчат).

Йосип Камінський у роки Першої світової війни

 

Де у той час був Йосип Камінський, він багато років потому написав сам. Виявляється, під Перемишлем недосвідчений воїн потрапив у російський полон (в іншій статті, присвяченій 30-річчю громадської діяльності Камінського, писали, що він добровільно при першій же нагоді "потрапив у полон"). Жив у Києві, Саратові, Самарі, Пермі, Єкатеринбурзі, причому на деякий час йому поталанило потрапити у дім поміщика і працювати там домашнім учителем для дітей. Загалом, із його спогадів виходить, що Камінський не був класичним в'язнем, міг досить вільно пересуватися, орендував квартиру, виступав на концертах, під час яких знайомився з елітою сибірських міст, багато малював, давав уроки німецької мови та музики. У статті "Сумна Пасха" за 1933 рік Йосип Камінський згадував Великдень 1918 року, який він зустрів у містечкові Красноуфімск Пермської губернії. Писав, що за три роки, прожиті в європейській Росії, він бачив, як гарно там жили люди, переживав разом з усіма радісне піднесення від революції 1917-го і був жорстоко розчарований "червоною диктатурою" і Леніним. Йосип бачив, як на початку 1918-го повітовим комісаром у Красноуфімську став син прачки Пісцов, котрий до того був покараний за кримінальний злочин, а в Сибіру перебував на засланні. Бачив, як червоноармійці чоботями забили до смерті дворянина Волконського, у якого він до цього часто грав на балах. А влітку того року усе його оточення з жахом почуло, що у сусідньому Єкатиренбурзі стратили царську родину.

У статті відчувалося, що дореволюційна Росія дуже подобалася Йосипу Камінському. Хтозна, можливо, якби не події тих років, він залишився би там жити і надалі. А так, у кінці 1918-го, йому відпустили з полону і дозволили повернутися додому. В Ужгороді 40-річний Йосип одразу з головою кинувся у політику. У 1919-му, в період діяльності Центральної Руської Народної ради, він був її активним членом та діловодом, далі – особистим секретарем міністра Ореста Сабова. Йосип Камінський міг працювати жупаном Березької жупи (район з центром у Мукачеві), однак відмовився від цієї посади на користь політики. На початку 20-х років разом з однодумцями він організовує партію Автономний землеробський союз. У газетах тих часів писали, що Камінський став новим лідером, борцем за автономну Підкарпатську Русь, за яким готові йти люди. Мовляв, хто знає його, той іде за ним, а хто не знає – тому достатньо лише почути, що то є син відомого у всьому краї вчителя і благодійника Гейзи Камінського, аби повірити у нього.

Йосипу Камінському було комфортно у ролі політика, хоча сам він себе називав перш за все публіцистом і журналістом. Він писав, що у журналістиці спробував себе вперше у 1899 році (тобто, у 21-літньому віці). Перша ж велика публікація була надрукована 1900 року у газеті "Греко-католицький огляд", до редколегії якої входив його батько. Загалом за життя Йосип Камінський створив, був редактором і писав у чимало різних періодичних видань. Причому писав як про політику, так і про економіку, літературу (особливо пропагував російську літературу, любив Толстого і Чехова), духовне життя.

Але в Ужгороді цей високий, статечний, галантний чоловік був таким відомим, що всіх хвилювало не лише його громадська діяльність, а і невлаштоване особисте життя. Він і до війни був завидним нареченим: зі зразкової сім'ї, з прекрасною освітою, гарними манерами, однак пари собі замолоду чомусь так і не знайшов.

Лише повернувшись з полону, Йосип оголосив про свої заручини з Ідою Фінцицькою – донькою на той час вже покійного багаторічного мера Ужгорода Мігая Фінцицького. Нині нащадки родини Камінських розповідають, що романтичні стосунки між Йосипом та Ідою зародилися ще до його участі у Першій світовій війні. Донька мера, хоч і мала інших залицяльників, вірно чекала Йосипа з війни, вірила у те, що він не загинув і таки дочекалася його повернення.

Сім'я Йосипа, між тим, не оцінила його вибору. Батько, сестри і Малі-нийні завжди вважали Йосипа своїм улюбленцем, найрозумнішим і найталановитішим з дітей. І якщо старенький і вже на той час сліпий батько ще якось сприйняв шлюб сина з 41-річною Ідою, бо вона походила з відомої і добропорядної сім'ї, то Малі-нийні, котра давно вже стала повноправним членом родини, не могла змиритися з тим, що красень-мужчина Йосип одружиться, як вона казала, з негарною і капризною старою дівою.

Що же справді звело разом цих людей? Рідні вважають, їх могла звести музика, адже обоє пречудово грали на роялі, час від часу давали концерти в Ужгороді, виступали на званих вечорах, які проводилися у будинках впливових ужгородців. Йосип Камінський навіть сам писав музику, тож на концертах презентував слухачам власні твори. Так, можливо, Іда Фінцицька і не була найгарнішою жінкою Ужгорода (на жаль, фотографій її майже не збереглося, про її вигляд можемо судити лише з кількох портретів), однак була надзвичайно доброю і привітною. Можливо, Йосипу Камінському імпонувала і її активна громадська діяльність, адже Іда була головою так званого "Єлизаветинського гуртка" –ужгородського дівочого благодійного товариства, яке допомагало талановитій молоді та бідним родинам.

Як би там не було, Йосип та Іда Камінські у 1922-му році стали подружжям. Оселилися вони у будинку на вулиці Духновича (нині це будинок №23, такий самий поруч, нині він під номером "25", звели пізніше – у 1929 році). Цей будинок належав міській управі і був виділений для проживання сім'ї мера Мігая Фінцицького. Очевидно, навіть після смерті мера сім'ю звідти не виганяли, тож Йосип став єдиним чоловіком у домі, де проживало кілька жінок.

Про це Йосип Камінський побіжно згадав у відкритому листі до єпископа Олександра Стойки, опублікованому у 1933-му році. Він писав, що крім нього з дружиною, у будинку Фінцицького проживали доньки колишнього єпископа Івана Пастелія – вдови Фанкович та Лам. Одна з них, дружина жупного адвоката д-ра Лама, приходилася Іді тіткою (мама Іди – Ліна Лам – померла задовго до тих подій, ще у 1893 році).

Із середини 20-х років політична кар'єра Йосипа Камінського різко пішла вгору. У 1924-му він виграв перші вибори і прошов до чехословацького парламенту, вдруге балотувався у 1929 році, потім ще раз – у 1936-му.

За даними родини, на самому початку 30-х років подружжя Камінських переїхало нарешті в окремий дім, зведений за власним проектом Йосипа на частині земельної ділянки, успадкованої Ідою від батька у травні 1916 року. Нині він розташований на куті вулиць Сільвая і Бачинського у районі "Мала Прага" (цікаво, що в архіві БТІ цей красивий будинок датується 1920-им роком, можливо, мала місце помилка).

У родинному архіві збереглося кілька старих світлин, на яких віллу Камінських видно і зовні, і зсередини. Красивий дім, сім'я, кар'єра – здавалося, чого бракувало Камінським для щастя? Члени родини вважали, що бракувало головного – дітей. Можливо, через це, а, може, просто від красивого життя, Йосип вже у поважному віці почав зловживати алкоголем. Кажуть, що Іда натерпілася за ті роки багато. Йосип постійно проводив вечори у "Короні", або ресторані "Берчені", звідки його привозили у напівпритомному стані додому на фіакрі. Одного разу видний політик напився так, що упав у ресторані під стіл. Іду викликали, вона приїхала за чоловіком, повезла його додому, там відмивала його від бруду і плакала…

Щастя, що цього сорому не бачив ані благопристойний батько-священик Віктор Камінський, ані вихователька Малі-нийні, котра на той час також померла. Бо згодом п'яна поведінка Йосипа на людях стала такою непристойною, що почала дуже негативно впливати на його політичну кар'єру і популярність. Лише за кілька років до смерті Іда змогла хитрощами заманити Йосипа до лікарів. Вона організувала начебто розважальну поїздку до Будапешта, і лише на місці зізналася, що привезла чоловіка до фахівців, котрі допоможуть йому побороти алкоголізм. Що саме робили лікарі з Йосипом Камінським – невідомо, однак після повернення до Ужгорода той справді більше ніколи не вживав спиртного.

Ми не знаємо також, як минули останні роки життя Йосипа Камінського, чим він займався у роки Другої світової війни. Помер політик у 1944-му році, очевидно, вже розуміючи, що Червона армія, яку він так незлюбив ще в Росії, наближається тепер до його дому.

Іда Камінська залишилася у великому маєтку сама. Жила за гроші, які отримувала, видаючи в оренду вільні кімнати. Кажуть, Іді натякнули, аби продала будинок, інакше нова влада його просто забере. І у 1948-му вона справді продала віллу Закарпатському ліспромгоспу, а за ті невеличкі гроші, які отримала, придбала будиночок на нинішній вулиці Фединця, в якому жила аж до своєї смерті у 1956 році. Своїх дітей Камінські не мали, тож за Ідою на схилі її літ доглядала внучата племінниця Йосипа – онучка його молодшої сестри Анастасії Альжбета. Саме вона з братами і зберегла історію сім'ї Йосипа Камінського.

Іда Камінська, поховавши чоловіка, завжди ходила у скромному чорному одязі

 

Що ж до маєтку Камінських, то у 1960-му виконком передав будинок Ужгородській міській лікарні для розміщення у ньому ясел для тубінфікованих дітей. Ще пізніше лікарня обладнала у приміщенні психоневрологічний диспансер, який діє там і донині.

Всередині уже майже нічого не нагадує там про аристократичних Камінських. На цокольному поверсі, де розташовувалася кухня, столова, комора, санвузол та житлова кімната для прислуги, нині – також кухня, столова та кілька підсобних приміщень. На першому ж поверсі, замість просторих і світлих залів – перегороджені кабінети та палати для хворих. Лише старі добротні двері та вікна, а ще ніші, в яких стояли, мабуть, красиві кахельні печі, показують, що це – колишній маєток однієї з найвідоміших ужгородських родин.

 

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"

 

 

 

 

 

 

 

Про Захід